«Неможлива Присвята»: переклад есе Поля Пресьядо та коментарі до нього від українських працівниць/ків мистецтва

exc-5fa171a92cecf6472af9fc70

Готуючи переклад есе «Неможлива Присвята» [1], написаного Полем Пресьядо у травні 2020 року під час пандемії Covid-19, нам було цікаво спробувати підважити полярність диспозицій читач/ки й автор/ки та порівняти наші досвіди. Тому ми запросили українських працівниць/ків мистецтва, які у своїх художніх практиках звертаються до методів квірувань, прокоментувати есе. Матеріал підготовлено для спецпроекту «Запалення».

Поль Б. Пресьядо — філософ і транс-активіст, професор політичної історії тіла, гендерної теорії та історії перформативних мистецтв в університеті Париж-VIII Венсен-Сан-Дені. Автор книг «Testo Junkie: sex, drugs, and biopolitics in the pharmacopornographic era» (2013) та «An Apartment on Uranus: Chronicles of the Crossing» (2019).

Зображення: artforum.com

Зображення: artforum.com

С1.png

Теор.png

ПІД ЧАС ІЗОЛЯЦІЇ, за часів коронавірусу, між дезорієнтацією в часі та реорганізацією повсякдення, спричиненими всезагальним карантином,  у мене виробилась нова звичка. Щодня о 20:30, після рукоплескання та вигуків з балкона, я відповідаю на відеодзвінок батьків. Вони знаходяться в місті на півночі Кастилії, що в Іспанії, тоді як я — у паризькому районі. До коронавірусу ми говорили раз на два місяці, під час важливих сімейних святкувань чи днів народжень. Але нині щоденний дзвінок схожий на вибух кисню. Як каже моя завжди схильна до мелодраматизму мати, коли я виринаю на її екрані: «Бачити тебе — це все одно, що вийти надвір подихати». Моєму батькові дев’яносто років, і це бадьорий чоловік, який до карантину проходив по п’ять миль на день. Він рідко висловлює почуття: в дитинстві його покинув тато, тож мій батько ріс без прив’язаності, з переконанням у тому, що робота — це єдина причина для існування. Хоча літнім людям не дозволяється виходити на вулицю, батько щодня спускається в рукавичках і масці, щоб купити багет за кілька десятків метрів від будинку. «Ніхто не може йому перечити в цьому», — каже мати. А коли його немає в кімнаті, додає: «Можливо, ми більше ніколи не пройдемося вулицями міста разом. Це може стати його останньою весною. Він мусить мати змогу виходити назовні».

С2.png

Моя мати звертається до мене іноді в чоловічому роді, іноді в жіночому, але вона завжди називає мене «Поль». Мені подобається, коли батько запитує: «Хто телефонує?», — а моя мама відповідає: «Це наш Пол». Саме так, як їй здається, вимовляється моє ім’я. Кожного разу батько оглядає моє обличчя на екрані, ніби хоче дослідити зміни, спричинені моїм гендерним переходом. Але крім цього, він мовби шукає своє обличчя в моєму: «Ти все більше схожий на свого батька», — каже мати. Перехід підкреслив подібність наших рис, наче виявивши фенотип, який ховався за естрогенами. Я не кажу йому про це, але така нова схожість тривожить мене не менше. 

Якось батько спитав:

— Чому ти не відпустиш бороду? 

— Тому що вона росте нерівномірно, — пояснив я. — Я почав приймати тестостерон у 38, коли пори шкіри вже закриті і волосся більше не може рости. 

— Та невже? Ну й балачки!, — говорить мій батько.

— Залиш його в спокої, не чіпай його бороду. Хіба він щось говорить про твою?, — різко втрутилась моя мати. Коли я пояснюю, що вичитую нову книгу, яку готують до друку в червні, моя мати з великою цікавістю запитує, кому ж я її присвячу?

С3.png

— Джудіт Батлер.

— Хто ця леді?, — цікавиться  вона.

Я пояснюю, що вона є не леді, а людиною, яка не ідентифікує себе ні як чоловік, ні як жінка; що вони нещодавно отримали сертифікат про небінарність у Каліфорнії.

І що це подія такого ж масштабу, що й день, коли я юридично змінив свою стать у 2017-му році.

І пояснюю, що саме завдяки цьо_му філософ_у я дізнався, що навіть ті з нас, кого вважали збоченцями або недолюдками, могли займатися філософією.

— Але якщо вони не чоловік і не жінка, — запитує батько, — тоді хто?

— Вони Розку_ті [Free], — кажу я йому.

— Он як. Ну й балачки!, — повторює він.

Ми втрьох сміємося. Перш ніж завершити дзвінок, мій батько, який ніколи не говорив, що любить мене, підходить дуже близько до екрану і посилає мені поцілунок. Я не знаю, як реагувати на цей несподіваний жест.

«Ми будемо чекати на тебе завтра, — каже мати, — для нашої щоденної прогулянки разом».

Бачинська.png

Після цієї зустрічі, вловивши натяк матері і  водночас побачивши їх такими тендітними і несподівано ніжними, я сказав собі, що хотів би коли-небудь присвятити їм книгу. І мені спадає на думку, що для того, аби вони могли пишатися цим присвяченням, не образившись на його зміст, я повинен був би написати книгу, в якій не було б слів гомосексуал і гомосексуальність, транссексуал, трансгендер і транссексуальність, а слова секс не з’являлося б узагалі. І де також не було б ані сексуальності, зґвалтування, секс-роботи, проституції, аборту, пенетрації, ділдо, ані слів анус, ерекція, пеніс, хуй, вагіна. Де не було б ні вульви, ні клітора, ні грудей, ні сосків, ні єблі, ні еякуляції, ні СНІДу, ні оргазму, ні мінету, ні содомії, ні мастурбації, ні збочень, ні педиків, ні лесбійок, ні лесбійства, ні лєсбух, ні геїв, ні томбоїв, ні дальнобійника, ні шлюхи, ні мастектомії, ні фалопластики, ні психічних захворювань, ні гендерної дисфорії, ні психозу, ні шизофренії, ні депресії, ні порнографії, ні фармакопорнографії, ні гівна, ні наркозалежності, ні наркотиків, ні алкоголізму, ні марихуани, ні героїну, ні кокаїну, метадону, морфіну, креку, дилера, самогубства, в’язниці, злочинця

С4.png

І я думаю, що саме лиш вправляння в такому письмі було б героїчним. Книга могла б стати довгою бартівською парафразою, але також і хорошим відволіканням у період ізоляції.

[1] Переклад здійснено за публікацією Preciado Paul. The Impossible Dedication. // Artforum, May 07, 2020

[2] У коментарях збережена авторська стилістика, орфографія і мова

Переклад: Даша Гетманова, Олексій Кучанський

Редакція перекладу: Ничка

Більше матеріалів