У 2011 році художниця Джина Чернецьки зняла фільм «Карантин» після того, як пережила вірусну хворобу. Власні тілесні переживання, зокрема досвід відчуття тіла як крихкого, нестабільного і такого, яке спроможне на відновлення та переродження, вона втілила у ряді відеоробіт та перформансів. В одному з них оголена дівчина емоційно та енергійно повторює одні й ті самі вправи. Формується її мускулатура, викривлене під напругою вправ атлетичне тіло захоплює своєю міццю та витривалістю. Саундтрек не менш напружений: звуки передаються за допомогою стереофонічного стетоскопу — пристрою, який використовується для запису звуку з середини тіла. Подих, серцебиття і звуки сухожиль утворюють звукову текстуру, завдяки якій відчуття від роботи стають більш фізичними. Чарнецькі працювала з багатьома епідеміологами, вивчала дії вірусів і методи боротьби з ними. Однак, звертаючись до ідей Стівена Корбетта, у одному зі своїх інтерв’ю вона зауважила: «Страх перед пандемією є більш смертельним, ніж сама пандемія. Це доводить мене до висновку, що саме розповсюдження інформації та контроль над її поширенням є більшим вбивцею, аніж сам страх». Страх діє на підсвідомому рівні, і часто ми самі не можемо осягнути його вплив на нас. 

Мій перший карантинний ранок стався 12 березня. Моє тіло відчувало втому, безсилля та м’якість, небажання рухатись чи пересуватись. Однак не від вірусної хвороби, що прийшла з Уханя, а від хвороби 21 століття, яка все більше охоплює культурних працівників, — вигорання та емоційне перенапруження. Я пам’ятаю, що у перші вихідні врешті змогла більш-менш виспатись. Однак утома не відходила, навіть коли працюєш удома. В мій розклад повернулися довгі ранки, під час яких я споглядала на ліс з вікна. Люди навколо не метушилися, проте їх стало значно менше. Телеграм канал  «Протести у світі», який раніше публікував новини про громадянські страйки, протести, надзвичайні ситуації по світу, щоразу сигналізував про збільшення кількості смертей. На вулиці була тиша, в медіа — паніка та страх. Згадуючи сьогодні події першої хвилі, здається дивною паніка, враховуючи невелику кількість випадків захворювання та не завантажені хворими лікарні.

Ця паніка довкола вірусу нагніталася через візуальну культуру — здебільшого фотографії, передруковані у медіа. Я пам’ятаю, як цілком свідома того, що перша хвиля в Україні була не такою сильною, і що ситуація в нас набагато краща, ніж по всьому світу, йшла ввечері до супермаркету на третій день карантину, аби купити продуктів та покласти їх у холодильник. Я не купувала безліч упаковок туалетного паперу, солі та сірників. Однак купила консервований тунець та якісь заморожені продукти, аби в разі необхідності вони могли бути у мене в морозилці. «В разі необхідності» візуально у мене асоціювалося з порожніми супермаркетами, довгими чергами та розмовами знайомої, яка опинилася у Панамі під час карантину, і може виходити на вулицю лише на одну годину протягом тижня. Об’єктивно мій страх нічим не підкриплювався, але суб’єктивно знаходив підґрунтя у численних публікаціях в інтернеті. 

Це був перший та єдиний день, коли я дозволила собі паніку і запустила в свою уяву вітер, що виніс з магазинів усі продовольчі товари. Далі я намагалася завчасно її зупиняти. Втім, появу тривоги перед пандемією можна пояснити не тільки інформаційним нагнітанням. Тривога посилювалася ще й через необхідність оминати парки та громадські місця, адже, по-перше, діяла заборона на відвідування таких місць; по-друге, медіа писали про обмеження та постійно нагнітали ситуацію новинами про кількість заражених; по-третє, дитячі майданчики були вкриті захисними плівками та показово оброблені якимись речовинами. 

Такі перформативні та інформаційні заходи були здійснені, за словами головного санітарного лікаря України Віктора Ляшка, спеціально для створення психологічного ефекту на суспільство. «Завдяки цьому психологічному ефекту у людей з’явилося відчуття небезпеки і необхідності дотримання карантинних заходів, які впроваджував уряд», — сказав Ляшко в ефірі телеканалу  «Україна 24». «Коли на початку я аналізував ті заходи, які впроваджувались в Китайській Народній Республіці, а потім в Італії, також з точки зору епідеміології думав — „а навіщо вони це роблять?“. Якщо це крапельна інфекція, вона не впливає, наприклад, на ці шляхи передачі. Коли починали аналізувати та почали спілкуватися через послів з епідеміологами, стало зрозуміло, що люди не бачать загрози, адже це невидима інфекція, тож потрібно створити певний психологічний ефект», — прокоментував він. Через такі дії тоді, дивним не видається те, як сьогодні суспільство ставиться до рішень влади та уряду, критикуючи їхні вчинки та постанови.

Філософиня та психотерапевтка Рената Салецл розглядає тривогу як ключове поняття сучасної доби, яке посилюється за рахунок нових форм капіталізму. Аналізуючи історію тривог, вона розглядає три головні хвилі — перша відбулась під час Першої світової війни, друга — під час Другої світової, а третя розгорнулась у 1990-ті. Салецл зауважує, що екзистенціальна тривога завжди виникає після якоїсь колективної травми та пов’язана з ризиком повторення цього досвіду та втратою рідних. «Тривога — це наш спосіб бути готовими до повторення травми, яка минулого разу сталася несподівано», — каже вона.

Сьогодні складно не панікувати, особливо, коли навколо люди втрачають роботу, відбувається світова криза в охороні здоров’я та правоохоронній діяльності. Мені здається показовим те, що мітинги проти міністра внутрішніх справ Арсена Авакова відбулися саме під час карантину.

Паніку підсилювало й те, що повсякденні ритуали, які раніше підтримували та формували щоденний графік, змінилися та розсипалися. Робота та побутова рутина стали іншими. Мені пощастило в тому, що я не залишилася безробітною, але навіть коли будній день добігав кінця, я намагалася зайняти себе новими справами. Раніше побут не був вписаний у мою рутину й лишень обмежувався певними ритуалами. Під час карантину ж він став моїм робочим місцем і місцем відпочинку. Тому свій страх перед пандемією я вирішила трансформувати в освоєння свого простору — інвестувала сили та увагу в оздоблення квартири, а особливо у її озеленення. Вазони, які раніше не цікавили мене, стали захоплювати мою увагу. Я пересаджувала квіти, купувала нові рослини та горщики. Моїм бажанням було переробити кімнату на оранжерею. Фантазувала замість бетону — сад. 

Другий ритуал, який з’явився у моїй повсякденній практиці — писання музики. Для мене це стало чимось схожим, з одного боку, на написання тексту, а з іншого — на в’язання чи будь-який інший вид прикладного мистецтва. Я захопилася створенням музичних текстур з голосів, досліджувала та читала матеріали за темою, експериментувала сама. 

Обидва мої ритуали є практичними — в обох моє відчуття тілесності змінювалось, робились певні акценти. У першому — через тактильний досвід, у другому — аудіальний. Тіло починало діяти інакше. Фізичні вправи, зрідка біг, але неодмінно щоденні прогулянки містом, без яких моє тіло мов закисало у чотирьох стінах. Я ходила у дальній супермаркет, замовляла якісь речі на пошту, а не кур’єром, аби давати собі змогу вийти за межі квартири. З’явилась потреба у більшому догляді за тілом — турбота за обличчям, волоссям, очима (не було потреби носити лінзи), відсутність шуму чи інших подразників. Піклування про себе стало важливим ритуалом: чи не вперше я замислилася над власним здоров’ям.

Згадуючи фільм Чарнецькі, можна звернути увагу на непослідовність та зацикленість одних і тих самих дій — ця робота першочергово про рутину і ритуали, які пов’язані з тілом. Це ритуальне та механічне відтворення фізичних дій формує драматургію відеороботи. Це задає ритм. 

Я не можу сказати, що висаджувала квіти цілими днями, але процес поливання та піклування про них ставав щоденним ритуалом. Я не можу сказати, що писала музику щодня, але сідала за продумування саунду або читання.

Існує багато історій про те, що під час карантину люди отримали змогу проходити навчальні курси, вивчати щось нове чи просто розвиватись. Але це бажання могло б виникнути не лишень від того, що на це з’явився час, а від того, що структуруючи свій день таким чином, вводячи нові ритуали замість старих, не виникало простору для паніки та страху. 

Інтелектуальні, інтуїтивні, прикладні — неважливо, якого роду були ці ритуали, головне те, що вони виконували свою функцію обрядовості та встановлення стабільності. Деякі мої друзі почали більше готувати, включили в своїй побут ритуал довгих сніданків або вечірнього чаювання на балконі. Дехто, як моя подружка, почали ходити на вечірні заняття балетом. Інший товариш почав вивчати новий музичний інструмент — щось також близьке до вивчення мов. Баріста, який варить каву навпроти моєї роботи, говорив, що не уявляє свої теперішні ранки без бігу, а біг з’явився в його графіку під час карантину. Інша моя знайома писала в інстаграмі, що її новою звичкою стали ранні підйоми та більш здорова їжа. Звісно, увесь цей досвід належить лише невеликій групі людей —  всі до тридцяти п’яти  років, переважно не мають родин, і тому їхні хатні клопоти не потонули у сімейних проблемах, пелюшках, домашніх завданнях та постійному хвилюванні, чим нагодувати родину та зайняти дітей. Це також не означає, що по завершенню карантину ці обряди будуть так само відтворюватись. Можливо, їх витіснять старі — до другої хвилі. Але те, що є спільним у всіх цих ритуалах, — це формування нових цінностей — здоров’я та безпеки, відчуття близькості та більшої ваги людей, які поруч; нові чутливість і чуйність; нова тактильність.