Багато років тому бабуся мого чоловіка, вчений-біолог, працювала в лабораторії з вивчення шовкопряда. Вона навіть написала наукову роботу про шовкопрядів, що вийшла окремою книжкою ще до Другої світової війни. Але все закінчилося раптово одного дня, коли їй запропонували перейти до більш відповідальної і, мабуть, дуже важливої для радянської влади роботи у таємній науковій лабораторії, де мали розробляти віруси, або, як ми звикли казати, — біохімічну зброю. Знання про існування одночасно двох таких різних лабораторій: з ніжними лялечками шовкопрядів та зі смертельними вірусами в радянському Києві — було для мене неабияким відкриттям. 

Перша лабораторія розташовувалася десь недалеко від ботанічного саду, в одній із оранжерей або теплиць якого серед екзотичних рослин вирощували лялечок шовкопряда. Така собі прозора метафора Едему, на противагу другій лабораторії, що була десь глибоко під землею за десятками дверей: страшна і темна, точне місцезнаходження якої, звісно, було втаємничене. Бабуся була вимушена відмовитися від цієї пропозиції і якось дуже швидко піти на пенсію, залишивши едемську оранжерею і тендітних лялечок шовкопрядів, які народжували красу. Натомість вона передала нам знання про дивне радянське потойбіччя, що існувало десь під нашими ногами. Пройде багато років і світ заполонять жахливі чутки про таємну лабораторію в китайському Ухані, звідки чи то випадково, чи то навмисно витік небезпечний вірус, що отримав назву COVID-19. З цим буде пов’язана окрема міфологія, схожа на голлівудські фільми та конспірологічні романи. Місто Ухань, видихаючи якісь шкідливі дими, виглядало таємничо і похмуро. І десь там поруч, мабуть, як і тисячу років тому, на якихось фабриках в шухлядах лежали лялечки шовкопрядів, а в крамницях продавався найкрасивіший у світі шовк.

Чи зауваживав хтось, що людина в захисній масці виглядає неймовірно беззахисною? Ніби декларує свою вразливість. І кожен — старий, молодий, дитина і навіть закохані — сприймається ніби сирота, з якою світ обірвав свій зв’язок. Дехто намагається додати елемент карнавалізації та вдягає маску з красивим або смішним орнаментом. Або субкультурну: чорну з череп’ям, ніби загрозливу, але однаково — як не насміхайся і не глузуй, відчуття вразливості нічим не перекреслиш. Відчуваючи небезпеку, всі ми маємо створити свій власний захисний кокон. 

У світі метеликів перебування в коконі називається «ситуацією спокою або перебудови», хоча спокій у кокона відносний. Якщо він надійно не схований у листі або траві, то бажаючих його знищити досить багато. Ми теж раптово стали вразливими метеликами, які намотують на себе кокон самоізоляції та самоти, аби захиститися від потемнілого світу. «Ми живемо в темні часи. Ми хотіли бути здоровими у хворому світі», — каже Папа Римський під час Великодньої месси на моторошно порожній площі св. Петра в Римі. Дощ заливає його самотню фігурку. Він теж схожий на безпорадного білого метелика, якого накрила злива. Здається, у небес остаточно прогнив дах. Ми тамуємо подих і продовжуємо плести кокон, шар за шаром, ніби накладаючи бинти на свої незрозумілі відкриті рани. Ніби ми стали скульптурами Луї Буржуа, деякі з яких так схожі на кокони з бинтів. Ці образи виникли в неї після Першої світової війни, коли вулиці міст заполонили поранені люди без облич, запеленані бинтами. Для яких будь-який дотик до цього світу був болісно нестерпним. Затягнуті в кокон-скафандр медики або касири супермаркетів в скляних шоломах теж надсилають нам сигнал, що світ небезпечний.

З початку карантину щоночі зі свого вікна я бачу хлопця на моноколесі. Він на величезній швидкості несеться порожньою від автівок дорогою в химерному світлі ліхтарів серед зелених спалахів густого листя дерев. Його появу супроводжує гучна, кожного разу інша ритмічна музика, яку він має при собі, і цей саундтрек на декілька секунд розрізає нічну тишу поснулого району, щоб одразу зникнути. Він теж одягнутий у кокон. Я бачу великий захисний шолом у нього на голові, інші деталі не встигаю розгледіти, бо він проноситься повз вікна, ніби комета. В посткарантинному світі він — як уособлення самотності та свободи. Якогось вигаданого світу, сплетеного з нічної порожнечі, шаленої швидкості, музики та світла ліхтарів. 

У цьому коконі самотності й свободи можна уявити себе не на безлюдних київських вулицях, а, наприклад, десь в пустелях Небраски чи Арізони. Можна не мати зв’язку з нашою реальністю, яка раптом дала такий лякаючий збій. Можна не мати нічого спільного з реальністю дня, з натовпом людей, яких як ніколи хочеться оминути або й зовсім не бачити. Це трохи схоже на життя персонажів Філіпа Діка з їхньою вигаданою персональною реальністю та особливими шоломами і окулярами, що захищали їх від неприємної дійсності, а натомість давали інший, більш ідилічний досвід, пов’язаний з мрією бути іншим та існувати деінде. «Відпочинь від свого життя» — такий був слоган у бренда, що продавав чарівні окуляри-чіпи в одному з оповідань фантаста, за допомогою яких можна було бачити сон, у якому ти зовсім інша людина в іншій життєвій історії. 

Щось середнє між чудернацьким шоломом мисливця за снами Філіпа Діка і головкою метелика з вусиками-антенами з’явилось зараз у китайських школах. Діти ходять в маленьких капелюшках з видовженими горизонтальними вусиками з м’якого матеріалу, що мають забезпечити дистанцію між учнями. Разом зі захисними окулярами, вони в цих капелюшках виглядають і таємниче інопланетно, і як метелики — ніжно й тендітно. Ніби цими псевдоантенами не тільки захищаються від світу, але так на відстані боязко його вивчають. 

Чи треба народжуватися метелику? Чи краще перечекати? В їхньому світі, якщо ситуація несприятлива, лялечка-кокон може пролежати декілька років, очікуючи кращих часів. Якщо світ періодично перетворюється на уламки кораблетрощі, де ховати свою вразливість? Якщо іншого світу не буде, ми маємо прийняти наш кокон як другу шкіру. Обплітати себе дорогоцінною шовковою ниткою, нарощувати стійку тканину своєї уяви, бо можливо, саме вона буде джерелом всіх наших навколосвітніх подорожей, поки вони недоступні, та всіх наших віртуальних і уявних стосунків, поки зустрічі і дотики небезпечні.

Тисячу років тому китайська принцеса Си-Лін п’є чай у своєму саду, коли з шовковиці в чашку падає кокон тутового шовкопряда. Вона віддає його служниці й за нею тягнеться нитка. Багато років потому бабуся мого чоловіка востаннє оглядає шухляди зі своїми шовкопрядами, щоб потім вирушити з ботанічного саду на співбесіду в таємну лабораторію. На початку цього року ми вперше бачимо світлини з Китаю, де люди в захисних коконах уособлюють беззахисність і тривожність. Минулої весни, майже задихаючись через захисну маску, в яку вповзало задимлене повітря від постійних пожеж довкола Києва, на порожній темній вулиці я бачу перші розквітлі дерева. Це видовище викликає глибокий сум. Здається, ніби ця краса вже нікому не потрібна. Тоді, мабуть, я її і побачила. Китайську служницю. Можливо, вона вийшла з таксі, що припаркувалося поруч, а може, просто виникла з цього квітневого диму, що заполонив все навколо. Або вона прийшла взяти воду з колонки. Вночі. Як і я. Серед диму й розквітлих дерев. У пальто і захисній масці. В кишені в неї був тутовий шовкопряд, і нитка тягнулася за нею, поки вона не зникла в гіркому диму і темряві. Я хочу взяти цю нитку й зробити  собі справжній кокон.