Підтримати

Спіраль залякування

exc-5ed780d88fb8f04efb1a7f12
exc-5ed780d88fb8f04efb1a7f12

8 травня в ефірі телеканалу «Україна 24» головний санітарний лікар України Віктор Ляшко зізнався, що частина запроваджених в Україні карантинних заходів не мала під собою медичного обґрунтування та носила лише залякувальний характер. «Ми коли закривали в свій час парки, робили обприскування доріг, — це знову ж таки було питання не стільки впливу на епідеміологічний процес, скільки на психологічний процес. Закриття парків — немає відчуття такого, що все безпечно. Люди більше психологічно готувалися до того, що треба дотримуватися карантину. Відчуття тривоги», — повідомив Ляшко.

Ілюстрація: Алевтина Кахідзе
Ілюстрація: Алевтина Кахідзе

Директор аналітичного центру CEDOS Іван Вербицький на своїй сторінці у фейсбуці вважає, що це підсилює і так наявні проблеми довіри між владою та громадянами, і ставиться до цього серйозно:

«Я працюю в аналітичному центрі, який останні кілька років досліджував громадянську участь і ставлення громадян до органів влади. […] Однією з ключових проблем в налагодженні співпраці держави і людей є довіра, а точніше її брак. Довіра впливає на те, чи будуть люди виконувати рекомендації уряду. Це особливо важливо у час епідемії, коли від виконання цих рекомендацій залежать здоров’я і життя багатьох. І саме в цей час держава своїми ж руками показує, що їй не можна довіряти».

Ілюстрації до тези Вербицького також не забарилися:

«Я почуваю себе пошитим в дурні. Я був певен, що мене попросили виявити громадянську солідарність і я сумлінно виконував приписи. Тепер виявилося, що до мене ніхто не відносився як до громадянина, до мене відносилися як до хатньої скотини, яку треба залякати, аби з хліву не виходила»,розізлився київський програміст Віктор Янкаускас (оригінальну пунктуацію збережено).

Більшість карантинних заходів від самого моменту їх анонсування викликали сумніви не лише у їх юридичній обґрунтованості, але й у їх практичній доцільності. Закриття метро у Києві прогнозовано спричинило колапс на зупинках наземного транспорту. Із закриттям спортивних майданчиків нам запропонували повірити на слово, що імунітет краще зберігається вдома на дивані, ніж на сонці та свіжому повітрі під час фізичних вправ. Мер-боксер фотографувався із кулаком та слоганом «досить шастать». Куди я, на його думку, шастаю, якщо закриті всі кінотеатри, ресторани, клуби, майданчики для публічних дискусій, ринки? Хіба що до ломбарду туди-назад дефілюю.

Поліцейщина із штрафами у сумі від 17 тисяч гривень, на щастя, як зрозуміло вже зараз, практично не реалізувалася — і через гостру громадянську реакцію юридичної фахової спільноти, і через те, що самі суди, які розглядали справи, не могли зібрати докупи те, що розпадається у руках. З моїх улюблених місць у карантинних постановах Кабінету Міністрів — формулювання «Особа, яка перебуває на самоізоляції, має право звертатися за отриманням медичної допомоги» (дякуємо, що дозволили) та не гірше «Люди старше 60 років поки що мають сидіти вдома» (хотіла би дещо більше дізнатися про юридичний зміст поняття «поки що»). За логікою можновладців, як я її собі реконструювала, найкраще захищають від вірусу документи та собака (та двісті гривень із розрахунку на кожного члена патруля, домірковую собі я. Я не дуже довірлива людина і не вірю у те, що і поліція, і співгромадяни уникатимуть корупції у ситуації, яка її структурно конструює буквально на рівному місці).

Про економічний вимір карантинних заходів годі й говорити: у третини країни гроші скінчилися за тиждень, а про матеріальну підтримку громадянам та бізнесу загалом не йшлося. Навіть служби соціального захисту розподіляли продуктові набори, оплачені громадськими благодійниками. Що й казати про те, що не було жодного математичного моделювання оптимальної тривалості карантину з урахуванням динаміки захворюваності та економічного ефекту від реалізації заборон.

Надзвичайна і нова ситуація створює простір для роздумів та нових інтелектуальних розробок, таких, як міркування політолога Яна-Вернера Мюллера про практичні методи дистанційної демократії, її процедури та роль у ній опозиції. Проте ми не лише не почали працювати із темою нової дистанційної демократії, а й розгубили стару оффлайнову, випавши в дивний стан, який викликає асоціації лише з чимось дуже архаїчним. У реальності України весни 2020 року остаточно поламалися всі ті і так недосконалі і погано виконувані процедури та закони, що були, поліцейські більше нагадують жандармів із серії комедій з Луї де Фюнесом, а цілий світ навколо, як у казках Чапека, населений мавками та водяниками. Бо лише мавку можна заразити, якщо перебуватимеш один у лісі, і лише водяника можна заразити, якщо на самоті купаєшся, як киянин Валентин Бур’янов. Зрештою, якщо цілого міністра внутрішніх справ часто називають чортом, чому би й ні.

Зізнання у тому, що всі ці непродумані рішення не були викликані навіть приблизно якимись добрими намірами, а були спрямовані лише на сіяння тривоги — як ніби і без того не було через що тривожитися — переводить, втім, розмову у більш серйозне річище, адже від цього моменту можна вважати, що влада нам цілеспрямовано шкодить. Перед нами безмежний простір туману, в якому проростають насіння конспірології та параної. Де ще і хто ще нам бреше з метою залякування — запитає себе багато хто. Дурощі з добрими намірами можна пробачити. Дурощі зі злими намірами, як ми побачили вище, злять. Я не думаю, що розлючені співгромадяни, щойно отримають доступ до вільнішого пересування, підуть скандалити та ганьбити пана Ляшка, але ставлення погіршиться і до тих карантинних заходів, які довели свою ефективність і рекомендовані ВООЗ,  оскільки коректна інформація транслюється тими самими каналами, що і раніше.

Окрім параної, простір відкритий також для заздрощів та стукацтва. Соціальна реальність має бути такою, щоб не спонукати людей виявляти свої найгірші риси. Тривога, ще й каталізована адміністративними методами, легітимізує поліцейське свавілля та втручання у будь-яку сферу життя. У розмовах онлайн я достатньо надивилася на моментальне, навіть не логічне, а психологічне перестрибування (ланцюжок хибних еквівалентностей, притаманний, за Ернесто Лаклау, популізму) від моїх спроб обговорити процедурний та юридичний бік справи до обвинувачень мене у недбалості і злих намірах заразити усіх довкола. На моїх очах накидалися на жінку, яка поверталася з роботи уночі (її питання стосувалося вимкненого у під’їздах світла, теж чудове рішення, напевне, парне до збереження ломбардів відкритими). Тривога відрізняється від страху недиференційованістю і знімається не раціональною взаємодією з об’єктом, що викликає страх, а ритуалом зі зменшення тривоги. Якщо обвинуватити, викликати поліцію, іншим чином спробувати залякати — стане менш тривожно. Тимчасово. До наступного разу, коли хтось перепитає, чи точно існує відповідність між заявленою метою і задіяними заходами. У цій системі свідомості легітимність надається лише поліції як носію сили, її рішення не оцінюються на більшу раціональність чи більшу етичність у порівнянні з іншими варіантами, а приймаються автоматично як належне. Цікаво, що навіть при поширеності повідомлень про неналежні дії поліції cумніви у такій легітимності також не виникають — отже, на увазі мають якусь міфологізовану версію цього інституту, далеку від реальності. Цей носій сили тимчасово — і абсолютно автоматично — звільняється від юридичної та етичної відповідальності за все, що зробить і не зробить. «Поліція не винна, вона просто виконує розпорядження Кабміну».

Фактично таким чином утворюється опозиція між двома групами співгромадян. Одні виборюють собі тимчасову передишку від тривожності тим, що відмовляються від свого права навіть не на свободу пересування, а вже на саму свободу мислення. Інші ж ставлять неприємні запитання. Перші бояться, що другі їх заразять, а другі — що перші використають проти них адміністративний апарат. Це створює спіраль залякування, де на кожному витку дискусії обидві сторони лише дедалі більше бояться одна одну. З обох боків не йдеться про довіру опонентам, та і з довірою до влади все надзвичайно складно. Важко довіряти тим, хто приймає нераціональні рішення, але і наділення силових структур легітимністю карати за їхнім бажанням тут навряд чи містить довіру їм, а радше свідчить, напевне, про заціпеніння перед їхньою силою.

Я думаю, що доки адміністративно відповідальні за карантин перебувають на своїх посадах, моя особиста довіра до намірів — передусім саме намірів, а не здатності  влади приймати бодай скільки-небудь раціональні рішення, — не відновиться за жодну ціну.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: