Автопортрет Миколи Глущенка, 1923, зала міжвоєнного модернізму

Життя Миколи Глущенка (1901—1977) нагадувало пригодницький роман: зовсім юним випускником комерційного училища опинитися у полоні в Польщі разом із деникінцями; втекти до Берліну і почати вивчати живопис; потоваришувати з Пікассо та Матіссом; стати радянським шпигуном та отримати в подарунок від Гітлера альбом з акварелями… І це лише мала частина пригод художника.

1923 року Микола Глущенко малює автопортрет. Він виконаний у відверто ренесансній манері: чисті, стримані кольори; певна анахронічність антуражу, фокус на обличчі — і, звичайно, квітка в руці, неприхований «привіт» Альбрехту Дюреру. Цю невеличку картину на дерев’яній дошці Глущенко повсюди возитиме з собою, аж доки на початку 1970-х вона не опиниться в колекції Одеського художнього. Тепер її можна побачити у першій залі нової експозиції сучасного мистецтва.  

«М’ясо» Василя Яковлєва, 1945, зала соцреалізму

Василя Яковлєва інколи називали «радянським Снейдерсом» — і дійсно, копіювання старих фламандців ще за студентських часів лягло в основу його образності. Шпальта газети «Ізвєстія», що визирає з-під дошки — практично єдина деталь, що вказує на радянський ринок як місце дії. 

Втім, побачити таку картину на справжньому ринку в повоєнному 1945-му було малоймовірно. Тож можна сприймати цю роботу як пропагандистську, таку, що описує бажану соціалістичну реальність, а можна — як витончене знущання над режимом, який повсякчас декларував «заможне та щасливе життя радянського громадянина», насправді доступне лише обраним представникам номенклатурних кіл.

«Політ» Олександра Ацманчука, 1965, зала «суворого стилю»

Одна з улюблених картин гостей Одеського художнього і найпопулярніше місце для спільних селфі закоханих пар. 

На початку 1960-х одесит Ацманчук вже був відомим на весь Союз художником завдяки своїй роботі «Дано наказ…» (1957, зберігається в НХМУ). Коли йому замовили монументальне полотно до інтер’єру комсомольської їдальні, художник підійшов до роботи вкрай завзято. Він кілька років розробляв сюжет та ескізи, аж доки не створив образ пари, що зливається у поцілунку і наче злітає в космос — образ, співзвучний романтиці початку космічної ери. 

Художня комісія не оцінила сміливість роботи і «Політ» забракували. Для Олександра Ацманчука це стало ударом, він надовго відмовився від експериментів з кольором та композицією і вдався до реалістичного портретування в дусі старих майстрів, зразки якого також можна побачити в Одеському художньому. «Політ» нарешті отримав заслужену увагу під час виставки «Суворі та стильні», що проходила в музеї у 2020 році. 

«Юність» Юрія Єгорова, 1967, зала «мрійників»

Юрія Єгорова (1926—2008) вважають одним з найвидатніших одеських живописців ХХ століття. Учень Теофіла Фраєрмана, він починав як представник «суворого стилю», але згодом відокремився від будь-яких течій та об’єднань. В Одеському художньому можна побачити роботи обох періодів Єгорова. 

Лейтмотивом Єгорова було море. Він все життя досліджував його, експериментував з ракурсами й фактурами, аж доки не створив власне, «єгорівське» море — об’ємне, блискуче, немов би дихаюче. Це море ідеального світу, який воліли зображувати художники 1970-х, розчаровані результатами «відлиги». Мистецтвознавець Олександр Морозов назвав їх через це «мрійниками».

«Юність» демонструє усі класичні прийоми Єгорова: роботу з перспективою; щільне, фактурне письмо; спокійна та здорова тілесність персонажів; відголоски «суворостилівської» монументальності; гру з освітленням. 

«Комнезам» Валентина Хруща, 1967, зала кінця ХХ століття

До історії мистецтва бунтівник Хрущ увійшов як співорганізатор першої в Союзі «парканної виставки», «Сичик + Хрущик»: у 1967 році він разом зі Станіславом Сичовим розмістив роботи на дерев’яному паркані біля одеського Оперного театру. Вона провисіла всього три години, але саме ці три години вважаються початком одеського нонконформізму. 

Після цієї виставки Хруща хотіли вислати з міста за звинуваченням у «дармоїдстві». Юрій Єгоров запропонував вихід: написати картину на радянську тематику й отримати довідку про участь у творчому активі Спілки художників. Це дозволило б Хрущу залишитися в Одесі. 

Невдовзі Валентин Хрущ приніс до Спілки нову роботу, «Комнезам» (комітет незаможних селян). Ніхто у спілчанській комісії не помітив, що композиція роботи узята від «Картярів» Сезанна, а кожне обличчя на картині, особливо Леніна — автопортрет Хруща. Художник отримав жадану довідку і назавжди лишив картину на спілчанському складі, звідки вона згодом і потрапила до музею. 

Натюрморт із серії «Причастя» Анатолія Ганкевича та Олега Мігаса, 1993-1994, зала кінця ХХ століття

Анатолій Ганкевич вже понад 20 років працює за формулою: техніка імітації мозаїки олією + великі формати + відсилки до класичних сюжетів та майстрів минулого. Це робить його одним з найбільш впізнаваних сучасних одеських художників.

Техніку імітації мозаїки він розробляв спільно з Олегом Мігасом на початку 1990-х. У серії «Причастя» художники масштабували натюрморт одного з «малих голландців» у великий розмір, 2 на 3 метри — а потім повторили його кілька разів, щоразу прибираючи з композиції один предмет, аж доки на полотні не залишилися тільки хліб та вино. В експозиції Одеського художнього можна побачити один з проміжних варіантів. 

«Парад грибів» Лариси Звездочетової, зала кінця ХХ століття

Лариса Звездочетова перетворює кітчеві елементи радянської та пострадянської масової культури і побуту на оригінальні та впізнавані артоб’єкти. Вона розпочала свою практику за часів брежнєвського «застою», коли загальна зневіра у майбутньому підштовхувала художників або звертатися до старого мистецтва, або створювати щось принципово нове й висміювати існуючі суспільні цінності та світогляд. 

Роботи Звездочетової — один із найяскравіших прикладів одеського концептуалізму, у новій експозиції Одеського художнього також представленого роботами Юрія Лейдермана, Ігоря Чацкіна, Леоніда Войцехова, Сергія Ануфрієва, групи «Перці» та інших митців. 

«Світовид Ра» Мирослава Ягоди, 2013, зала сучасного мистецтва ХХІ століття

Рідкісна можливість побачити роботу культового львівського митця у постійній експозиції, а не на тимчасовій виставці. Після смерті художника у 2018 році можна сказати, що музеєфікація його спадщини лише починається — і Одеський художній став одним з перших українських музеїв, які долучилися до цього процесу. 

У «Світовиді Ра» змішуються елементи християнської іконографії та єгипетської міфології, що складно назвати типовим поєднанням — але на те автор і був Мирославом Ягодою. На відміну від багатьох його інших робіт, «Світовид» не демонструє емоційну експресію — його радше можна назвати поміркованим та споглядальним. Це момент, коли хаос прийшов до балансу і на коротку мить перетворився на гармонію — однак змія біля ніг Ра вже віщує майбутнє повернення до темряви. 

«Закоханий хлопчик» Влади Ралко, 2003, зала сучасного мистецтва ХХІ століття

У 2018 році картина Влади Ралко стала одним з перших за багато років поповнень колекції сучасного мистецтва Одеського художнього: художниця подарувала її музею після власної виставки «Анатомія». 

У своїх роботах Ралко деконструює звичне сприйняття неушкодженого людського тіла як вмістилища суб’єктності. Нутрощі, м’язи та кров її персонажів виходять назовні, але не задля моторошого ефекту, а щоб зробити тілесний досвід відповідним складному та багатошаровому психічному досвіду потрясінь та подій, які людина переживає впродовж життя. 

«Закоханий хлопчик» — відносно рання робота з цього періоду Ралко, що триває з початку нульових та сягнув максимальної напруги у другій половині 2010-х, після революції та початку війни. Також разом із цією картиною можна побачити сторінки з «Китайського еротичного щоденника», який датується також початком 2000-х.