Єва Джишиашвілі, Ігор Іванько, Андрій Литвиненко, Марія Пономарьова, Марта Смеречинська — режисери, які нещодавно подали свої проєкти на 14-й конкурс Державного агентства України та наразі чекають на результати його першого туру.

Зазвичай увагу глядачів привертають ігрові фільми, але вже декілька років можна помітити тенденцію до збільшення аудиторії саме неігрового, документального кіно та серіалів на міжнародному та й на локальному рівні. Є багато досліджень і думок, чому це відбувається саме зараз, тому ми вирішили запитати про це в режисерів та режисерок документального кіно.

У рубриці «Анкета» ми розповідатимемо про молодих українських авторів та авторок. Попередній текст був про художницю Анну Марію-Кучеренко.

Чим є для вас документальне кіно? Чому ви працюєте саме в цьому жанрі?

Марія Пономарьова: Для мене документальний фільм — це подорож, у якій процес так само важливий, як і результат. Це можливість попрацювати з реальністю та нагальними проблематиками, використовуючи засоби художньої виразності. Це можливість не просто мати висловлювання, а ще й запросити глядача прожити-провідчувати з тобою те, що відбувається тут і зараз — у нашому житті. А робити документальне кіно — це для мене можливість зануритися в такі вже існуючі світи, які тебе справді захоплюють. Виникнути після занурення, сконструювати реальність та знайти їй вірну форму — найкрутіший квест, у якому немає свідомо правильних відповідей.

Марта Смеречинська: А я щойно на ринку спостерігала сцену продажу персиків. Юнак-продавець вправлявся з цілою компанією статних татуйованих чоловіків, їхніх дружин у картатих сукнях і втомлених вередливих дітей. Фантастично цікаві живі люди, яких хочеться просто вміло запросити стати документальними персонажами. Те, що витворяє життя, не припиняє мене чіпляти. І мені відгукується саме певне співавторство з ним. Десь завжди в мріях і планах майорить спрага «зняти ігрове кіно». Але захоплення реальними історіями й роботою з ними набагато сильніше. Поки бажання бути в доку невичерпно бринить у мені. Не можу насититися його специфікою.

Андрій Литвиненко: Я ж створюю документальне кіно, тому що різноманіття життя не вписується в соціальні рамки та рамки телефонів. Також це простір експериментів та синтезу візуального тритменту та драматургії. Але головне, документальний фільм для мене — це можливість дати голос тим, хто його позбавлений. В умовах турбулентності нашого суспільства так складається, що багато достойних людей викинуті за фокуса уваги. Але шляхом залучення нових платформ та в нас з’являється шанс повернути певні явища в інформаційний простір.

Ігор Іванько: Для меня документальный фильм — это то, что снято скрытой камерой или регистратором, камерой наблюдения. Одним кадром. Например, видео с регистратора машины, которая едет через лесную дорогу во время лесного пожара, а за кадром слышны голоса водителя и пассажира, которым так страшно, что ты сам чувствуешь этот ужас. Или видео с двумя грабителями, которые пытались разбить стеклянную витрину магазина камнем. Один из воров бросил камень, тот отскочил от стекла и прилетел прямо в голову его горе-напарнику. Вот это документальный фильм. А все, чем документалисты занимаются — это монтаж документального (дай Бог, чтобы так было) материала.

Я делаю документальное кино еще и потому, что есть события и люди, которых можно и нужно снимать прямо сейчас. А тем более такие, которых могу снять только я, потому что (случайно или специально) оказался в нужное время в нужном месте. Хороший игровой фильм о человеке можно и 50, и 200 лет спустя сделать, а живых людей возможно снять только сейчас.

Єва Джишиашвілі: Документальне кіно — це життя, яке завдяки камері можна зупинити, зафіксувати, прожити, а потім завдяки монтажу, поєднуючи сцени, створити заново, оперуючи образами, почуттями, думками. Тобто це життя, що положено у форму, обрану, створену режисером. Хоча, на телебаченні це може бути просто констатація факту, документ часу. Але навряд чи це вже можна назвати «кіно», більше — документ для архіву. Суть режисури в документальному кіно перетворити «документ» в образ, здатний впливати на глядача на різних рівнях, надати можливість співпереживати, думати, відчувати, відкривати, розчаровуватися, вірити, ненавидіти й любити. Одним словом, проживати.

Для мене документальне кіно — це ще такий цікавий спосіб досліджувати світ, людей, явища, шукати відповіді, ставити запитання собі й глядачу. Та можливість ділитися своїми дослідженнями, відкриттями, світами героїв. Це все інформація та її інтерпретація режисером, оператором, глядачем. Такий собі колообіг світосприйняттів.

Хто є героєм/героїнею вашого нового фільму? Про що його/її історія?

Марія Пономарьова: У центрі моєї історії харківська команда з чирлідингу «Найс Лейдіз», яка є найстаршою командою в Україні — учасницям від 45 до 72 років. Мій фільм так і називається: «Найс Лейдіз». Я абсолютно закохана в цих жінок, у їхню енергію, у їхнє ставлення одна до одної та потужну солідарність, справжнє сестринство. Кожного року, команда бере участь у Європейському Чемпіонаті з чирлідингу, де вони змагаються в категорії «25+». Правда дивне обмеження у XXI столітті? Тож історія буде будуватися на бажанні не тільки досягти командної мети та виграти на чемпіонаті, але й важливості підтримувати одна одну на непростому шляху.

Андрій Литвиненко: Взагалі я працюю над декількома проєктами одночасно. Але зараз для мене актуальна історія, яка відбувається в Миколаєві. Цей проєкт «Де собака заритий?» я створюю в співавторстві з Танею Дородніценою. Для нас це — продовження роботи після фільму «Заповідник Асканія» (2019). Зараз ми тримаємо фокус на історії, яка відбулась у 2018 році після вбивство понад 100 собак за одну ніч. Ми розповідаємо про протистояння з владою, та активістів, які брали в цьому участь. Одна з них це — атлет та відомий блогер, найсильніша жінка планети, Ганна Куркуріна. Вона багато вкладає сил та допомагає своїм колегам у боротьбі за гуманне ставлення до тварин. Також ми розповідаємо історію Віки, яка будує притулок для 150 собак.

Ігор Іванько: Герой моего фильма «Крихка пам’ять» — мой дед, кинооператор Леонид Бурлака, который снял «Место встречи изменить нельзя» (советский многосерийный фильм Станислава Говорухина с Владимиром Высоцким у главной роли — прим. ред.). Этот фильм о его жизни, о том, как государство влияет на жизнь и творчество кинематографистов, но в, первую очередь, он о памяти и забывании. По иронии судьбы «Место встречи» стал единственным фильмом деда, который до сих пор помнят, а все остальные — у прямом и переносном смысле оказались забыты. Сам же Бурлака теряет память из-за деменции.

Марта Смеречинська: Насамперед історія мого фільму «Щоденник нареченої Христа» — це історія окремого всесвіту зі своїми законами. Всесвіту релігії, у якому я народилась і жила до 17 років, тоді як мій батько — священник. А якщо точніше про кіно, об’єктом спостереження став дім моєї молодшої сестри-черниці — греко-католицький жіночий монастир аргентинського згромадження на Західній Україні. Історія покликання моєї сестри, з яким я з дитинства боролась, невідворотно переплітається з історіями всіх інших жительок монастиря, починаючи з тої, котра в нас на очах уперше переступає його поріг і сягаючи Матінки-настоятельки, котра колись у свої 21 привезла згромадження до України.

Єва Джишиашвілі: Наш світ такий парадоксальний. Нові технології роблять життя зручним та комфортним. А тоненька жінка в Березові тягне в гору корову, стираючи руки до крові залізним ланцюгом. Ланцюг, колючий дріт із якого роблять огорожу на пасовищі, моток лляної мотузки, якою обмотують копиці сіна, щоби не розліталися від вітру. З подібних атрибутів ще й досі складається щоденний побут родини Малковичей: подружжя Дмитра та Ганусі, їхньої доньки Марійки та онуків: Анички й Василька. Про них мій фільм «Плай».

Дмитро й Гануся сиділи за однією партою в школі, побралися коли їм було 22 роки. У 2013 році Дмитро поїхав на майдан, коли побили студентів. За п’ять останніх років Дмитро 14 разів відвозив допомогу добровольцям на фронт. За сміливість і характер дістав він на фронті позивний — «Нескорений». Діма й Ганнуся виховують двох онуків — Аню і Василька. Онуки дуже переймаються коли Дід їде на війну. У їхньому життєпросторі він головний орієнтир. Вони підростають і починають ставити різні складні та незручні запитання про життя та війну. Мої герої бачаться мені «зберігачами» життєвого коду, що передається із покоління в покоління попри війну, політичні та економічні кризи.

Який у вас є доступ до свого героя/героїні?

Марія Пономарьова: Я познайомилася з командою з чирлідингу «Найс Лейдіз» взимку під час дослідження та тестових зйомок у Харкові. Наша знімальна група тримає постійний зв’язок із героїнями: навіть під час карантину ми зідзвонювалися скайпом та обмінювалися новинами. Зараз «Найс Лейдіз» повернулися до тренувань і я вже дуже чекаю можливості знову опинитися в Харкові разом із ними.

Ігор Іванько: Доступ, то есть моя близость к герою — главная причина того, что я сам начал снимать своего деда Леонида. Как только он заметил первые признаки деменции, он самоизолировался (это распространенное явление среди людей, страдающих деменцией). Он перестал посещать публичные мероприятия, отказывался давать интервью, и из всех людей с камерой только я мог быть рядом с ним, так как он мой дед и живет неподалеку от дома моих родителей в Одессе. 

Марта Смеречинська: Нам пощастило жити з черницями в їх домі, святкувати з ними дні народження, шити з новенькими майбутні довічні чорні одежі й обговорювати з кожною стосунки з її нареченим Ісусом Христом. Але забувати, що ми усе ж у монастирі не доводилось. Героїні чітко окреслювали свої границі. Це — важлива складова їх життя, а тому й фільму. Як із візуальної точки зору, так і з боку внутрішньої відстані від потенційного глядача до персонажок.

Єва Джишиашвілі: Дмитро й Гануся прийняли мене з першої зустрічі з усією знімальною технікою, камерами, мікрофонами. Я почала знімати, а вони — жити в кадрі невимушено і природно. Звичайно, це велика відповідальність, коли ти порушуєш життєвий простір людини. Вони ставляться до мене спершу як до друга, а вже потім як до режисерки. Ми тримаємо зв’язок сьогодні, ділимося новинами, підтримуємо один одного.

Андрій Литвиненко: Ми з 2018 року працюємо над фільмом, тому наблизились до людей із якими співпрацюємо. Взагалі зараз у задоволення працюємо в Миколаєві та взагалі на півдні України. Навіть така наша невелика діяльність, як робота над фільмом, уже вплинуло на ситуацію в місті. Люди стають сміливішими, коли їх підтримують. Наша солідарність наповнює вакуум, який виник у культурному просторі між півднем та Києвом.

Які основні теми вашого фільму?

Марія Пономарьова: Американська соціологиня Лорі Ессінг пише: «Старші жінки наче не достойні любові: про них же немає діснеївського фільму». Ми живемо у світі, де сучасні медіапродукти активно «форматують» старших жінок: ми часто бачимо старших жінок у якості ідеально-сивих бабусь із реклами вареників, чий світ сфокусований на онуках; або як зморщених жіночок у хустинках; або — на контрасті — як ‘granfluencers’. Тож однією з основних тем фільму «Найс Лейдіз» є сприйняття старшої жінки в сучасному суспільстві. Суспільстві, де young is the new black. Також, мене дуже дивує, що в нашому суспільстві, на жаль, вважається, що з дорослішанням жінок начебто перестає цікавити саморозвиток, культура, тіло та інші аспекти їх життя. Тож у фільмі «Найс лейдіз» нам хочеться пролити світло на проблематику стосовно вікових упереджень, поставити під питання норми, щодо поведінки жінок та їх свобод, та наголосити на важливості видимості жінок старшого віку як повноцінних членкинь нашого суспільства.

Марта Смеречинська: Осмілюсь уперше коротко назвати більш ніж одну тему, яку хочемо зачепити в нашому кіно. Бо от чомусь завжди прагну до сконцентрованості й точності у відповіді на це питання, намагаюсь звузити передущу самому фільму доріжку до розуміння майбутнього кіно. Отже, тема юнацького покликання, теми родини, сестринства, спільноти, теми наставництва, матері, нареченства з Христом, теми вибору, і звісно, віри.

Андрій Литвиненко: Це все історії про людяність, про те, як на базі співчуття та взаємодії формується громадянське суспільство. Але з іншого боку, це фільми про проживання власної травми та зростання на цьому ґрунті.

Ігор Іванько: Основная тема моего фильма — это борьба утери и сохранения. Мы постоянно что-то теряем — людей, их фотографии, наши воспоминания, целые культурные слои. Мы теряем кинопроизводство в Одессе, которому вже больше 100 лет. Но в наших силах и сберечь то, что может пригодиться в будущем. Этим и занят второй герой фильма — внук Леонида, то есть я.

Єва Джишиашвілі: Ідея фільму виникла майже шість років тому. У той час було дуже багато запитань без відповідей, пов’язаних із подіями в країні: революція, початок війни, розгубленість і колективна травма. Мене дуже вразило, що є багато людей, які готові принести в жертву свій комфорт, здоров’я та життя заради свободи та незалежності країни. Хто ці люди, у якому середовищі і як вони живуть? Друзі познайомили мене з родиною під час дослідження і я одразу зрозуміла, що це і є мої герої. Я споглядала за їх життям, розуміла, що це і є історія України — складна, неоднозначна, трагічна та переможна. Герої уособлюють у собі взірець людського щастя і страждань на тлі прекрасної природи та розміреного сільського укладу життя. Ритм існування родини, сповнений тяжкою працею та жертовністю, склався для мене в поезію, яку я намагаюся відтворити. 

Чому наразі цей фільм ви хочете зробити зараз? Чим історія вашого героя/героїні тримає вас у цьому фільмі?

Марія Пономарьова: По-перше, я обожнюю танці. Я просто не могла пройти повз харизму рухів учасниць команди. По-друге, я — молода жінка яка мріє жити в країні та світі, де рамки віку, зовнішності та привабливості не будуть визначними в житті суспільства. Я впевнена, що старша жінка — повноцінна людина, яка має права бути репрезентована як особистість, а не тільки в ролі матері, жінки, бабусі чи колеги. Я хочу створити фільм, що познайомив би нас із колективом у якому є жінки з різними життєвими досвідами, але які об’єднані одним захопленням і не готові слухати тих, хто радить їм «краще копати город» або думає, що це «бабусі дуркують». І по-третє, я дуже хочу закохати своїх глядачів у команду Найс Лейдіз і у кожну з її учасниць. Я щиро захоплююся своїми героїнями — харизматичними, люблячими себе харків’янками, що виросли в зовсім іншому контексті ніж я, проте які так само відкриті до світу. Я величезна фанатка самої команди та вірю в те, що їхній шарм та заряд не лишить нікого осторонь.

Андрій Литвиненко: Загалом, тут тема прогресу в зоні де взагалі не було шансів на розвиток. На прикладі ситуації з тваринами, та Миколаєва, як індустріального міста, у промзонах якого формується ці собачі зграї. Але в процесах, які відбуваються там ми бачимо, як може громада взяти під контроль ситуацію та налагодити роботу діючи разом. І що особливо тішить, що це все невелика група ентузіастів, серед яких є дуже маргінальні представники. Але саме в таких людей залишилася людяність, тому ми тримаємо наш фокус на цих історіях.

Єва Джишиашвілі: Загалом історія родини — це історія кохання, боротьби, жертовності й прийняття. Мої герої складні й багатомірні. Я провела багато часу з родиною протягом чотирьох років. Навіть прожила разом із ними, знімаючи та занурюючись у побут та уклад їхнього життя. Години, проведені з героями й камерою в руках, стали для мене своєрідною медитацією, що відключала відчуття часу і проявляла сенси, які зазвичай губляться в метушні міста та потоках інформації. Саме цей стан «поза часом» я хочу передати.

Ігор Іванько: Я уверен, что история Леонида — это тот случай, который нужно снимать здесь и сейчас, и никто другой не сможет рассказать эту историю так.

Кроме того, что мы всегда были очень близки, нас связывает еще и общее дело — я тоже кинооператор, это мое основное занятие.

Марта Смеречинська: Я лише з часом зрозуміла, у що вляпалась. Бо робота над фільмом почалася дуже інтуїтивно, стрімко, була просто якась чітка упевненість, що треба знімати. Люблю ще й за це документальне кіно. Життя, що вже вершить історію, просто підхоплює тебе у віз, який на ходу. А потім виявляється, що це — достатньо тривала подорож. Кожна жінка потенційно могла б стати черницею. Цей шлях ще з малих років в’ється з моїм поруч дуже тісно, перетинається з ним у різні способи.

Але водночас він дуже далекий від мене й не є моїм. Ну хіба я могла не вхопити його за хвоста й не поділитися точкою зору й відчуттями зі своєї перспективи?