З 70-х років існує термін «outsider art», мистецтво тих, хто не є частиною художнього середовища. Наприклад, самоуків або дітей, людей з особливостями розвитку або психічними захворюваннями. В Україні термін «мистецтво аутсайдерів» не став досить популярним, натомість «прижився» термін «наївне мистецтво». Визначенням, яке позначає примітивне мистецтво самоуків, почали називати усе, що більше відноситься до outsider art. Проте, актуальність цих термінів та їх не дискримінаційність можна ставити під сумнів. Адже, якщо ми говоримо, що термін існує для поділення «професійного» та не професійного (без мистецької освіти або постійним заняттям), то чи не обманюємо ми самих себе? Адже у «професійному» мистецькому світі вже достатньо художників, які не мають художньої освіти та не заробляють мистецтвом. Тоді, хто такий художник взагалі? Коли можна називатись художником? 

Зазвичай, заняття мистецтвом для людей з особливостями розвитку залишаються на рівні арт-терапії: через малювання чи аплікації їх вчать сприймати світ та виражати емоції, заспокоюють або є частиною дозвілля, яке допомагає соціалізуватись. Проте, в Україні існують й об’єднання художників, які виходять за рамки «арт-терпії», і не навчаються, а створюють мистецтво. Таким є «ательєнормально».

У майстерні «ательєнормально» працюють художники з синдромом Дауна та без, й наголошують, що це — спільна творчість. Історія майстерні почалась з виставки «Що важливо» у 2018 році, ініційована Гете-інститутом. Кураторки Ліза Герман та Марія Ланько вирішили не йти «звичною дорогою», коли йдеться про подібні проекти і не акцентувати на «житті людей з синдромом Дауна». Митці з синдромом та без, створювали проекти присвячені темам любові, життя, розуміння — того, що хвилює всіх, незалежно від діагнозу чи його відсутності. Під час проекту проводились воркшопи з німецьким дослідницьким центром Touchdown21, який вже багато років працює з людьми з синдромом Дауна, об’єднуючи наукову діяльність і міждисциплінарні практики. Учасники київських воркшопів художники Стас Туріна, Катя Лібкінд і Олена Васик, вирішили продовжувати роботу з авторами з синдромом Дауна. Зараз в «ательенормально» працює 11 авторів. За два роки  картини і фільми учасників ательє демонструвалися на локальних і міжнародних виставках і кінофестивалях.

Попри стереотип, що художники з особливостями розвитку працюють зазвичай з абстрактними темами, або взагалі не задумуються над значенням творів, митці «ательєнормально» мають власний стиль та повторювані теми творчості. Наприклад, Євген Голубенцев малює пам’ятники, а ще «портрети друзів, малюю Іїсуса, малюю Марію Магдалену, Миколу Чудотворця, мощі Иисуса, скелет Иисуса» (авторський правопис збережено). Він також робить замальовки з картин, які бачить у музеї. 

У Анни Сапон дуже насичені кольори та вибудувані лінії. З’являються асоціації з Анрі Матісом, Марком Ротко та іншими абстракціоністами, проте тільки кольорами. Роботи Анни — самобутні, вони нагадують нам щось з дитинства чи приємних спогадів, ніби десь ми вже це бачили. Проте відчуття так і залишається невловимим. Вона також пише вірші, а відповіді під час інтерв’ю складаються у ритмічну поезію: 

Я люблю малювати картини

Різні. Квіти. Фрукти, овочі. Разні. Страви.

З країнами. Музичні. Картини. Малювати

Образи зараз вона знаходить в інстаграмі — через карантин вона не може подорожувати, як раніше. Анна побувала в багатьох країнах, як учасниця змагань з тенісу, бадмінтону, баскетболу, плавання, бігових лиж та пінг понгу. Карантин позбавив і інших учасників життя поза домом — роботи, спілкування, занять з малювання, тощо. Тому, онлайн-резиденція «нормально» стала вдвічі важливою для митців з ательє та майстерні KAT18 з Німеччини.

Резиденція тривала 10 тижнів, а завершилась розпаковкою творів митців з обох країн. Так українське мистецтво приїхало до Німеччини, а німецьке — до України. Художники-асистенти (Стас Туріна і Риба Вернер в Києві та Камілло Греве і Лена Софі Біт у Кельні) діставали роботи з ящику, спілкувались з художниками про те, що зображено на малюнках та запитували де їм хотілось би розмістити картини. Одночасно це була презентація та монтаж. Виставкою-розпаковкою, хоч і частково, проте все таки створює ефект присутності — роботи існують і показані в іншій країні, де на них дивитимуться. 

Від кельнської майстерні KAT18, свої роботи представили Ніко Рендель, Анна Росса та Сюзанна Кюмпель. А майстерня KAT18 розпакувала роботи чотирьох київських художників ательє нормально: Євгена Голубєнцева, Олександра Стешенка, Анни Сапон та Валентина Радченка. Їх роботи об’єднують декілька особливостей: вони працюють не тільки з малюнком, але і з текстом, сприймають його за окремий твір мистецтва. Це може бути поезія, як у Анни Сапон або анекдот від Ніко Ренделя (про те, що батько не захотів слухати за сніданком сина і з’їв гусінь), або моновистава від Олександра Стешенка. Остання — написана на досить серйозну тему, де головною героїнею виступає психотерапевтка Вікторія, яка має проблеми в сім’ї. З одного боку, ця тема могла з’явитись з особистих переживань або перегляду серіалу чи телебачення. З іншого —  художник ніби запитує чи хтось взагалі може відповідати умовностям «нормального».

Поки відбувається розпаковка можна спостерігати за тим, як митці відчувають себе у новому форматі: коли варто зосереджуватись не тільки на тому, що говорять інші, але й на взаємодії з технікою. Це не завжди вдається тим, хто щодня працює з зум-відео або іншими онлайн форматами, а з боку художників «ательєнормально» це відчувається гостріше. Починаєш роздумувати про те, що онлайн — це, з одного боку, гарна можливість для інклюзивних проектів. Тут, можливо, люди з синдромом Дауна відчуватимуть себе безпечніше. З іншого боку, чи не посилюється розгубленість з приводу взаємодії? Наскільки зрозумілою є інформація, яку отримують люди з синдромом Дауна або іншими особливостями розвитку? 

Про це говорить німецька активістка Анне Ляйхтфус. Одна з тем, які цікавлять та хвилюють Анне — безбар’єрна комунікація. Так, наприклад, людям з особливостями розвитку часто незрозумілі метафори, переносні значення слів, складні речення, художні засоби, тощо. Щоб текст був простим для розуміння рекомендується писати короткими, часто односкладовими реченнями, вибирати загальновживані слова, пояснювати події та процеси простою мовою. В Німеччині вже існує навіть спеціальне видавництво, яке видає книжки легкою мовою. В Україні ж тексти в медіа або інших матеріалах ускладнюються. А тексти про мистецтво легкою мовою — майже неможливо знайти. Зараз, наприклад, студія Aza Nizi Maza, яка займається мистецтвом з дітьми та підлітками (в тому числі з особливостями розвитку) збирає кошти для видання гіду сучасним мистецтвом для дітей та підлітків. 

В Європі вже існують музеї мистецтва аутсайдерів та існує ринок, який купує та цікавиться роботами митців. Деякі роботи ательє нормально теж знаходяться у приватних колекціях (цьому могла посприяти виставка ательє в галереї The Naked Room, яка привернула увагу до мистецтва художників з синдромом Дауна). Проте, ми все ще знаходимось на етапі поодиноких виставок та роботою проти стереотипів «що це не мистецтво».