Позавчора відкрився 70-й ювілейний Берлінський кінофестиваль, в організації якого в цьому році багато нового. Перш за все, змінилася дирекція. На чергу Дітеру Коссліку прийшло відразу двоє людей — продюсер Марієтта Ріссенбек і арт-директор Карло Шатріан (колишній критик, куратор і художній керівник фестивалю в Локарно). Новій дирекції тут же довелося прийняти непросте рішення — скасувати приз імені Альфреда Бауера, першого директору Берлінале. Як з’ясувалося чомусь зовсім не давно, Бауер у воєнні роки щільно співпрацював з нацистами. Цікаво, що в цьому році в конкурсній програмі представлено фільм тайванського режисера Цай Мін Ляна, який є одним з лауреатів цього призу (також приз імені Бауера отримував Марлен Хуцієв). Щодо програмних змін: з’явилася нова конкурсна секція «Зіткнення» (Encounters) зі своїм журі, в якій зібрані досить сильні фільми. Так, наприклад, в цій програмі покажуть фільм Віктора Коссаковского «Гунда», в якому йтиметься про етичність вживання тварин в їжу. Це документальний фільм, герої якого — свиня на ім’я Гунда, дві корови і одна однонога курка. Попередній фільм Коссаковского «Акварель» — це також документальна елегія про воду, що отримав визнання критики і чимало призів. Інший долужий учасник секції — фільм Крісті Пую (про нього — докладно трохи нижче).

Берлінале зазвичай не щастить з фільмами відкриття. Наприклад, в минулому році кінофестиваль відкривала стрічка «Реальна любов в Нью-Йорку» (в оригіналі — The Kindness of Strangers), міжнародний проєкт Лоне Шерфіг. Це була досить беззуба і занадто мелодраматична історія про нещасних людей, незнайомців, які зустрілися напередодні Різдва в одному з російських ресторанів в Нью-Йорку. У цьому році фестиваль відкривав фільм квебекського режисера Філіпа Фалардо «Мій рік Селінджера». Фалардо — номінант на «Оскар» за картину «Пан Лазар» (2011). Також режисер відомий тим, що зняв «Брехня на спасіння» з Різ Уізерспун про адаптацію суданських дітей в Нью-Йорку, які втекли від громадянської війни. «Мій рік Селінджера» знятий за романом американської письменниці Джоани Ракофф, яка була особисто знайома з Джеромом Селінджера і написала про це автобіографічний твір. Джоану (її так і звуть у фільмі) грає нова зірка Маргарет Куеллі. Актрису раніше можна було бачити в ролі хіпі у фільмі «Одного разу в… Голлівуді» Квентіна Тарантіно. Ну що сказати, Куеллі дуже старається і вона справді дуже мила і кіногенічна, але у Фалардо вийшов консервативний і занадто простакуватий фільм, мораль якого в тому, що якщо ти молода, симпатична й енергійна дівчина, яка підкорює собі Нью-Йорк, то в тебе все вийде, які б правила гри ти не порушувала.

За сюжетом, Джоанна приїхала з провінції й поступила на роботу в літературну агенцію, директорку якого грає сувора Сігурні Уівер. Джоанна мріє бути поетесою, в її обов’язки входить відповідати на листи, адресовані Джерому Селінджеру, але ось невдача — жодної книги Селінджера вона не читала. Тільки сліпий глядач не буде порівнювати «Мій рік Селінджера» з «Диявол носить “Прада”». І колізія схожа, і Сігурні Уівер з незмінною сигаретою в руці дає приблизно Меріл Стріп. У фільмі є епізоди, в яких фанати Селінджера розповідають, що означає для них Холден Колфілд, і дивитися на це, іноді навіть соромно. Але, в цілому, це така глядацька вітальна листівка з відкриттям фестивалю, і від неї не варто очікувати багато чого.

Картина Крісті Пую «Малмкрог» — птах зовсім іншого польоту. Крісті Пую відомий всім любителям нової румунської хвилі. За свій фільм «Смерть пана Лазареску» (2005) Пую отримав 47 премій, саме тоді до нього прийшло світове визнання. Останній тригодинний фільм «Сьєраневада», вперше представлений в Каннах в 2016 році, про довгі поминки, користувався великим успіхом у кінокритиків і глядачів, і, навіть, був висунутий Румунією на «Оскар». Новий фільм знятий за мотивами філософської книги Володимира Соловйова «Три розмови». У стрічці втілений інтелектуал, поміщик Микола із Трансільванії, який запрошує до себе гостей і веде безперервні застільні бесіди французькою мовою (і трохи — російською) про війну і мир, прогрес і антихриста. Також в розмові спливає давньоруська княгиня Ольга, яку називають «принцесою». Фільм, безумовно, варто подивитися двічі, хоч він триває три години. За субтитрами дуже важко стежити, і тому втрачається камерна принадність кінематографічних чеснот — особи і костюми героїв, засніжені пейзажі, робота зі світлом і з камерою, побудова мізансцен.

Подією для українського кінематографа є прем’єра фільму Олега Сенцова і Ахтема Сейтаблаєва «Номери». Берлінале внесло посильний внесок у справу звільнення кримського режисера, який до недавніх пір відбував ув’язнення в Росії за сфабрикованою справою. Щорічно, поки Олег був у в’язниці, на кінофестивалі в Берліні проводилися акції в його підтримку. Прем’єра «Номерів» відбулася поза конкурсом, Сенцов особисто на ній був присутній 18 лютого. Ахтем Сеітаблаєв («Кіборги») знімав картину, поки Сенцов був за ґратами. В основу покладений сценарій Олега, і він також керував процесом зйомок через електронне листування. Сюжет цієї антиутопії, розказаної в формі притчі, наступний: у тоталітарному суспільстві, главою якого є «Нуль», живуть десять осіб, кожному з яких присвоєно «номер». Непарні номери — чоловіки, парні — жінки. Їхнє життя — щось середнє між тюремним ув’язненням і спортивним змаганням, підпорядкованим суворим ритуалам. «Сьомий» порушує правила і зустрічається з «Четвертою». У них народжується дитина — «Одинадцятий», якого всі виховують як сина полку. Є також «Дев’ятий», який мріє про революцію і повалення «Нуля». Разом з «Сьомим» вони ведуть заборонені розмови. В цілому, не можна сказати, що фільм вийшов провальним. Театральним мінімалізмом і фінальним твістом він навіть нагадує «Доґвіль» Ларса фон Трієра. Але здається все ж, що ця історія у вигляді п’єси виглядає більш вдало.