Підтримати

Берлінале 2020: жіноча дружба, фазенда і страшні казки

exc-5e563e64eb377132c6d18506
exc-5e563e64eb377132c6d18506

Корейський режисер і призер Локарно Хон Сан Су щороку встигає зняти і представити на світових фестивалях класу «А» один, а то й два, нові фільми. Так в минулому році на Берлінському кінофестивалі це були «Листя трави», чорно-біла камерна історія про дівчину-письменницю і її брата. Зазвичай Хон Сан Су в своїй творчості пише історію свого життя — любов до актриси Кім Мін Хі, яка, як правило, знімається у нього в головних ролях. Це, на побіжний погляд, необов’язкові історії про відносини, зустрічі і розставання, пошук себе і вірного рішення на тлі посиденьок в затишних корейських кафе і барах за чаркою соджу. У 2017 році на Берлінале Кім Мін Хі отримала приз за кращу жіночу роль у його фільмі «Вночі на пляжі одна».

У новій картині «Жінка, яка бігла» вона також грає героїню на ім’я Гемхі, чоловік якої поїхав у відрядження. Гемхі проводить час, зустрічаючись з трьома різними подругами на околиці Сеула і розмовляючи про те, про се. Вона каже, що вже п’ять років заміжня, і до сих пір вони жодного разу не розлучалися з чоловіком на такий довгий час. Подруги розповідають їй про своє. Одна тільки що розлучилася з хлопцем; другу дошкуляє колишній коханець, 26-річний сталкер, хоча вона мріє про сусіда-архітектора; третя вибачається, що колись давно збавила  хлопця Гемхі. Дівчата їдять м’ясо-гриль і п’ють алкоголь (це обов’язковий ритуал всіх фільмів Хон Сан Су). Приблизно в середині фільму є ударний момент про те, як сусіди просять одну з подруг Гемхі не годувати бездомних котів. У кадрі присутній товстий кіт, на якого камера робить довгий наплив в момент, коли він позіхає. Ось і багато глядачів якраз позіхають на такому безсюжетному фільмі, як цей, але відсутність явного наративу оманлива. У простих і зрозумілих діалогах народжується непідробне відчуття реальності того, що відбувається, яке іноді можеш відчути, коли дивишся гарнийй серіал. Та й фільми Хон Сан Су — це і є нескінченний серіал про одне й те ж саме, головне — розуміти і любити такий повільний кінематограф.

Якщо у Хон Сан Су жінки спокійні і захищені, то у американки Елізи Хіттман 17-річна героїня з осіннім ім’ям Отем потрапила у важку життєву ситуацію. Вона працює касиром в сільському супермаркеті в Пенсільванії. Коли Отем виявляє, що вагітна, то вирішує зробити аборт. Разом з двоюрідною сестрою вони пакують валізу (яку жодного разу за фільм так і не відкрили, але яка, мабуть, символізує важку долю), і відправляються на автобусі в Нью-Йорк. У них є тільки адреса клініки, в якій вони планують зробити операцію. В автобусі сестра знайомиться з приємним хлопцем, якого вони пізніше ще зустрінуть в Нью-Йорку.

Безумовно, Хіттман, якій пророкують головний приз, експлуатує жіночу тему травми від токсичної маскулінності (найпопулярніша тема зараз у режисерок американського «інді»). Але виходить, що всі чоловіки — підлі вайнштейни, які тільки і хочуть, щоб схопити тебе за руку, за ногу, за інші частини тіла, поексгібіціонувати в метро і т.п. Кожен чоловічий погляд виглядає в камері Хіттман як загроза, кожен дотик як насильство. Як же не вистачає цьому woman gaze рефлексії Абеля Феррари, який доводить, що чоловік — теж ніжна, вразлива істота. Головна перевага цієї стрічки — що вона знята на 16 мм плівку, яка надає невеселим обставинам мінімалістську сувору атмосферу.

Ще один конкурсний фільм «Все мерці» Кета Готард і Марко Дутра — бразильська історія з присмаком кави і телевізійного мила. Уже титри, фон яких є характерною мішковиною для кавових зерен, повідомляє що фільм буде вкрай традиційним і вкрай національним. Сюжет розвивається в Сан-Паулу в кінці дев’ятнадцятого століття, відразу ж після скасування рабства і оповідає про дві родини — колишніх рабів і колишніх рабовласників. Шарудять спідниці, мелють каву, грає фортепіано, звучить м’яка португальська мова, як ніби в фільмах Мануеля ді Олівейри. Однак до рівня португальського класика Олівейри цій стрічці, на жаль, далеко. Навіть «Рабиня Ізаура» виглядає динамічніше, хоча і там, і там весь час говорять про фазенду.

Поза конкурсом показали «Піноккіо» Маттео Гарроне, який скоро вийде в українській прокат. Картина вже встигла стати у себе на батьківщині національним хітом. Ну і ясна річ — це екранізація твору Карло Коллоді про дерев’яного хлопчика, який хотів стати справжнім. У фільмі знялися Роберто Беніньї, Марина Вакт і Марчелло Фонте («Догмен»). Для Беніньї це камбек з 2012 року (останній раз він з’явився в «Римських пригодах» Вуді Аллена) і цікава роль: кілька років тому він сам екранізував «Піноккіо», вкрай невдало.

Поки живі ще спогади про радянський фільм «Пригоди Буратіно» Леоніда Нечаєва, важко припустити, чи буде «Піноккіо» Гарроне мати у українського глядача успіх. Однак нам вже відомо, як цей режисер працює з казковим матеріалом по його недавнім «Страшним казкам». У фільмі є тільки один привабливий персонаж — Фея. Піноккіо виглядає моторошно, лисиця насправді лис, тема Артемона не розкрита, при одному погляді на цвіркуна хочеться скоріше відвернутися, не кажучи вже про величезного равлику, з якого сочиться слиз. Плюс повішення. Плюс перетворення в осла. Плюс риба з людським очима говорить (привіт, Феррара!). Треба сказати, що уявлення про прекрасне у Гарроне досить оригінальне. Для дітей казка занадто похмура, дорослим же взагалі не зрозуміло навіщо дивитися, адже це не продукція Disney. Хочеться тільки побажати, щоб в подальшому у Гарроне не виникало бажання потішити публіку дитячої ностальгією, нехай краще звично знімає кримінальні історії.

Наталя Серебрякова

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Зберегти

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: