Black Lives Matter: про особливості сприйняття протесту серед української діаспори

Статті

exc-5f049354fce1286be34e9294

Між запереченням і ненавистю: чи існує системний расизм?

Вбивство 46-літнього чорношкірого Джорджа Флойда, якого на очах перехожих задушив поліцейський Дерек Шовін, сколихнуло Америку та світ. Під вигуки перехожих і плач касирки, яка викликала поліцейських на Флойда, затриманий — але ще не засуджений — втратив життя, благаючи офіцера зняти коліно з його шиї: «Я не можу дихати. Будь ласка. Мамо…». На наступний день у місті, де сталося вбивство, почалися антиполіцейські бунти, які колеги Шовіна намагалася розігнати гумовими кулями і сльозогінним газом. У результаті протистояння, поліцейський відділок був спалений, а найближчий супермаркет Таргет (букв. «Мішень») знищений і пограбований. Так почалися дев’ять напружених днів протистояння поліції та протестувальників, які розповсюдилися на більш, ніж 150 міст Америки. Після дев’яти днів міжнаціональних протестів, прокуратура штату Міннесота посадила на лаву підсудних не тільки Шовіна, але і трьох його напарників: Александра Куна, Томаса Лейна, і Ту Тао.

Президент Америки Дональд Трамп не побачив у випадку вбивства білим поліцейським чорного громадянина прояву системного насильства. Натомість, він заявив, що над протестувальниками необхідно встановити домінування силою. В організації масових бунтів Президент Америки звинуватив «терористичну групу» антифашистів (antifa) і викликав на підтримку армію — Національну Гвардію. Станом на сьогодні, протести пройшли у всіх 50-ти штатах США. Десятки неозброєних протестувальників були застрелені. Тисячі відчули поліцейську брутальність на власній, не обов’язково чорній, шкірі.

Протести Нью-Йорка 31 травня—8 червня. Джерело: Instagram @paulterrie

Насильство з боку держави — знайомий феномен для українців, які пройшли Майдан. Попри те, багато молодих іммігрантів і діаспорян займають діаметрально протилежні позиції. У хід ідуть аргументи, що Флойд був рецидивістом-злочинцем, у той час як, з іншого боку, його смерть сталася під час затримання за начебто підроблені $20, якими він намагався заплатити в магазині. Упорядковуючи аргументи різних сторін, я прийшов до висновку, що навіть довготривале перебування в США часто не дозволяє побачити в одному окремому випадку — системного порушення прав і наслідків нерівності, у якій живуть афроамериканці. Про це, а також про різноманітність іммігрантського сприйняття протестів, їхніх учасників та їхніх цілей, говоримо з представниками української та радянської спільноти в США.

Думки респондентів, — автора навчальних відео про СРСР, що набирають мільйони переглядів; українського ЛГБТ+-активіста; власниці діаспорянського медіа в Чикаго; власника малої ресторанної мережі в Нью-Йорку; та професорки публічного університету, — поділяють спільні тези, але часом фундаментально відрізняються. У підсумку, я прийшов до висновку, що не можна оцінити мародерство й атаку на поліцію як негативне або позитивне явище. Бунт низів назрів, і його причини глибоко вкорінені в модель американського капіталізму. За відсутності планових дій з боку уряду, бідність в США – це запрограмований вирок, часто від самого дитинства. Найперше, йдеться про податок на землю і право власності, які заганяють афроамериканців у так звані проджекти, а на початку 20-го століття загнали їх у гетто.

Демократію неможливо збудувати на нерівності матеріальної бази, це суперечить її суті. Утім, у США є менш очевидні способи встановлення нерівності, ніж гроші. Системне насильство — це спосіб, у який вирішують проблеми уряд і поліція. Це не персональні ситуації, які виникають між різними групами населення. Расизм і його сестра ксенофобія — це зручний спосіб продовжувати експлуатацію під виглядом «наведення порядку». Поки системні проблеми не зазнають колективної і політичної уваги, вони готують нові протести, можливо, ще більш агресивні. Окрім символічного насильства, є практичне консервування рабства афроамериканського населення через пенітенціарну систему та невлаштовану систему освіти. Історично, ця пастка була створена для одних, але в неї починають потрапити всі, кого економіка загнала в новочасні гетто, як ось трейлер-парки, у яких живуть і виростають діти білого робочого класу. Утім, коли справи робочого населення і злість бідних починають обговорювати професійні соціальні активісти та політики, незалежно від кольору шкіри, протест вмирає. Очікувано, на шляху протидії системі стають медійники і політична коректність.

Тільки спільна і низова протидія системному насильству дозволяє вийти із ситуації, яка була закладена в економічну модель Америки. Серія інтерв’ю дає багаторівневий коментар про те, як вийти за межі гасел і політичної пропаганди. У щирій боротьбі за «вашу і нашу свободу», як пропонують респонденти, потрібно думати про реорганізацію умов зростання дітей у неблагополучних сім’ях; і про створення публічних платформ, де можна обговорювати складні теми без дискваліфікації опонентів як з «правим», так і з «лівим» світоглядом. Зрештою, кожна думка є не тільки проєкцією особистого досвіду, але й вираженням колективної історії.

Алекс Гендлер

Редактор і автор навчальних відео на TED-Ed x New York, зокрема History vs Che Guevara (3 млн переглядів) та Where did Russia come from? (4 млн). Разом з родиною переїхав з Харкова до Нью-Джерсі в 1990-ом році, коли йому було 7 років.

Це відомий факт, що іммігранти з пострадянських країн часто мають консервативні погляди: вони голосують за республіканців і підтримують Трампа. На це є декілька причин. Найперше, це поверхневий антикомунізм: вони думають, що пожили в СРСР, там було погано, і ось тепер вони в Америці, і будуть жити у протилежному світі, тому і підтримують правих. Другою, більш глибокою причиною, є те, що вони привезли із собою характер і думки радянської людини. Їхнє мислення цинічно авторитарне: якщо хтось будує кращий світ, то вони ідіоти. Світ є як є, і будь-яка спроба змінити його зробить все тільки гіршим. Третьою причиною консервативності іммігрантів є побутовий расизм (casual racism — тут і далі курсивом поняття, використані мовцем — прим. авт.), який радянська ідеологія засуджувала, але насправді не викорінювала. В Америці, навпаки, є офіційний дискурс громадської релігії, у якій кожний народжений вважається рівним: «Men are created equal». Якщо звинуватити 50-літнього пострадянського мігранта в расизмі, він просто знизує плечима і не побачить у цьому нічого крамольного. Ці люди звикли говорити про «чурок» і висловлювати антимусульманські сентименти. Особливо тому, що багато з них євреї, і вони підтримують Ізраїль. Тому до цих людей варто застосовувати інші аргументи, ніж до американців.

Проблема закоріненого расизму та ксенофобії присутня в усіх іммігрантських спільнотах. Не можна спрощувати до формули, що афроамериканці — жертви, а білі люди — расисти, тому що це історично неправда. Наприклад, ліві намагаються оминати розмови про бунти 1992-го року в Лос-Анджелесі, коли виникли сутички між афроамериканцями і корейцями. Утім, є одна річ, яку іммігрантам варто зрозуміти. Вони мають перевагу над афроамериканцями, тому що нормальний шлях для іммігранта — це відкрити малий бізнес. Звісно, це не робить людину одразу багатою, але власність включає в економічний, а отже, і політичний процес. Окрім того, іммігрантська спільнота — це не випадкова вибірка з популяції певної країни. Ці люди пройшли бюрократичні фільтри і часто мають непогану освіту, яка дозволяє їм виїхати.

Афроамериканці, натомість, у зовсім іншій позиції. Вони були в Америці від самого початку, їх привезли 200 років тому. Вони були робочою силою, яка з того часу перебуває в статусі недокласу (underclass). Їхня присутність у економіці полягає в статусі надлишкової сили (surplus labor), тобто економіка може працювати без них, бо вони не володіють засобами до виробництва чи землею. Навіть нові мігранти з Африки часто проявляють нерозумну зверхність до афроамериканців: «Як це вони не можуть, а ми можемо?». А вони не можуть, тому що історія не перезапускається з кожним новим поколінням. Уряд має зробити ряд кроків, аби виправити історичну тяглість і витягнути чорне населення з рабської бідності, в яку афроамериканці були інституційно загнані.

Найголовнішим проявом інституційного рабства є житлове питання. Ця проблема тягнеться до 1910-х, коли афроамериканці масово мігрували на північ та узбережжя Америки, аби уникнути формального расизму. Хоча в місцях, куди вони приїхали, зокрема до Нью-Йорку, економічний расизм ніхто не скасовував. Там, де селилися чорні, податки на нерухомість падали, а отже локальна інфраструктура отримувала недофінансування. Так влаштована економіка США, що економічний расизм спричинив формування гетто, по яких ми собі уявляємо життя афроамериканців сьогодні. А вже в гетто поліція діє як окупаційна армія, її цікавить лише забезпечення роботи ключових виробничих і промислових об’єктів, а не життя людей.

Помилка консерваторів серед іммігрантських спільнот у тому, що вони вірять в ідеалізовану версію індивідуального успіху. Ми не є окремими індивідами, які сумарно становлять суспільство. Ми ділимо суспільство на всіх, хто в ньому живе. Навіть з найрадикальнішої егоїстичної позиції, нам потрібне стабільне суспільство. Те, що відбувається зараз по всій Америці — наслідок ігнорування системних явищ. Це як поставити чайник з водою на вогонь, а потім злитися і махати пальцем, як це він закипів і задимів.

П’ять років тому вже були бунти проти поліції у Ферґюсон, штат Мізурі, які проходили під гаслами Black Lives Matter. Спочатку це були протести проти поліцейської брутальності, але потім ініціативу перехопили чорні професіонали й активісти. Загалом, є така тенденція, що коли медійники починають впихувати злість робочого населення в хештеги і воркшопи, протест вмирає. Так було і з Ферґюсон. Корпорації висловили підтримку, а поліція почала проходити медитації та психологічні тренінги. Це хибний шлях. Достатньо подивитися, як інституція здатна підлаштувати під себе поведінку індивіда. Наприклад, зараз говорять про випадок з копами в Буффало, штат Нью-Йорк. Там 70-літній чоловік намагається віддати шолом поліцейському, але падає під тиском поліції. Перша реакція поліцейського — людська, він хоче допомогти дідусю встати. Напарник копа показує жестом цього не робити, і старий залишається лежати на землі в крові.

Змінити ситуацію зсередини інституцій неможливо. Недостатньо піти і стати добрим копом, якщо інституційне насильство не буде зменшене. Що в інституціях, що в масових рухах, людина не є виразником тільки своєї волі. Є таке поняття як колективна синергія («emergence» по-англійськи). Цей принцип присутній і у фізиці, і економіці, і психології. Одна частинка, об’єднуючись з іншими, сумарно отримує нові якості. Ми, як суспільство, не маємо контролю над макропроцесами, як скажімо, кліматом чи економікою. У цих питаннях потрібна колективна дія і політична воля.

Найбільше мене дивує те, що мої родичі з Харкова підтримували Майдан. Коли вони, наприклад, бачили фото юнака, який б’є ланцюгом по поліції, вони казали: «Який молодець». А тепер, коли вони бачать те саме, але в Америці, вони висловлюються, як росіяни про Майдан.

Богдан Глоба

Правозахисник з 15-ти років; Президент QUA – LGBTQ Ukrainians in America.

Я живу декілька блоків від Білого дому в дільниці Long Circle. З п’ятниці 29-го травня на середу 3-го червня відбулася помітна зміна якості протестувальників. У п’ятницю на вулиці вийшли так звані «блакитні комірці», тобто робочий клас. Вони були переповнені емоціями. Декілька чоловіків кидали пляшки з водою в поліцію. Одна афроамериканка зупинила і почала звинувачувати мене як білого. Глибокої ночі з п’ятниці на суботу в центрі Вашингтону було розбито декілька вітрин, а державні установи були розмальовані графіті.

Утім, поліція була агресивнішою від протестувальників. Ганяли нас і показали силу. Оточили близько тисячі людей, і я вже боявся арешту. Були поліцейські без уніформи і опізнавальних знаків у натовпі, як росіяни на Майдані. Поліцейські виграли декілька днів завдяки нічним погромам. Потім ситуація пішла на спад. Думаю, після того, як усі чотири поліцейські пішли під слідство, боротьба переміститься в політичну площину в Конґрес.

Протест і мародерство — це різні речі. Грабунки — це політична технологія, з якої скористалися різні групи. Грабунок організований, хоча бідні люди долучилися «під шумок». Люди на вулицях Вашингтону, а зараз це білі, молодь, студенти, вже не злі. На відміну від хаосу в п’ятницю, у середу вже стояла сцена і медпункти.

Американський протест має свою історію: це емансипаційні рухи 1960-х і 1970-х проти догм за права жінок, чорних і сексуальну революцію. Американська самоорганізація копіює методи з минулого, як наш Майдан копіює козацьке віче з потребою обрати отамана. В Америці постійно проходять мирні зібрання, і більш серйозні протести накопичують злість проти системи. Усі протести проходять революційний цикл. Для Майдану він, скажімо, один виборчий цикл Верховної Ради та Президента, тобто раз на 8-9 років. Цього разу в США протест агресивніший, бо попередні мирні за часів Трампа не спрацювали. Наприклад, на другий день після інавгурації в 2017-ому році, проти трампівського сексизму на Марш Жінок вийшло близько мільйона людей тільки в Нью-Йорку. У місті Вашингтоні на Марш зібралося від 3 до 5 мільйонів учасників. Марш перетворився на щорічну подію і проходить у більш, ніж американських 20-ти містах.

Свобода ЛГБТЛІ+ у США також була отримана через насильницькі методи. У кінці 1960-х нью-йоркська поліція робила нальоти на закриті гей-клуби. Тоді по багатьох штатах, а в деяких південних і зараз, були закони про заборону пропаганди гомосексуалізму, вони називаються Traditional Familiy Law. Тиск на ЛГБТ також був пов’язаний з ростом захворювання на ВІЛ/СНІД, яким стигматизували гомосексуальну спільноту в медіа. У ході рейду в 1969 був взятий у триденну облогу манхеттенський клуб Stone Wall. Гомосексуалісти вступили у фізичне протистояння з поліцією, і трьох геїв застрелили. Тоді на вулиці вийшли всі групи населення. Одним з їхніх гасел було відоме «Enough is enough».

Для теперішніх протестів расова дискримінація — це лише початок. Класова боротьба — ось справжній бекграунд. Під час пандемії великі корпорації почали звільняти людей з обслуговуючої сфери, в якій найчастіше працюють чорні і латиноси. Через те, що чорні часто працюють на найнижчій ланці, так звані «essential workers», вони також постраждали від коронавірусу диспропорційно до інших груп населення. Тобто ця група населення по пандемії залишилася або без грошей, або працює в максимальній загрозі для життя за невеликі гроші. Поки ресторани закриті і ніхто не замовляє сервіси на дім (ремонт, скажімо), 40 млн американців залишилися самі на себе. Всі «закуклилися». 80% американців до початку домашнього карантину мали 500 доларів на рахунку. Конгрес виділив кошти на підтримку безробіття, але до сьогодні не обробив усі заявки. Сайт служби реєстрації безробітних ще під час пандемії виглядав як з часів Віндоуз ‘98, хоча на реформу всього департаменту роки тому були виділені кошти. У Нью-Йорку для реєстрації з безробіття треба було прийти в офіс. У часи пандемії, коли персональний контакт став неможливим, громадяни мали днями сидіти на гарячій лінії без відповіді.

Однак, і системний расизм залишається на поверхні. Наприклад, американська тюрма є продовженням експлуатації праці майже на рабських умовах. Тюрми в Америці є приватними, але також дотуються з податків. І ось власники тюрем купують у судів право розмістити злочинців. Це стимулює перевищувати запобіжні заходи, і афроамериканці зазвичай легше отримують час у в’язниці, навіть за ті злочини, за які білих відпускають. В’язні стають робочою силою, яка працює за долар на годину. З цієї праці користуються великі корпорації, як ось мережі Whole Foods, Walmart і Starbucks [1].

Расизм – це база, а позбавлення від нього — це процес. Принаймні, з расизмом легше полемізувати, тому що йому немає виправдання через релігію. Расизм — це стереотипи, які можна змінювати через освіту. Варто пояснювати причину. Наприклад, білі люди часто думають, що вони мають право на допомогу від держави, у той час, коли чорні ні.

Гоша Данілов

Власник вегетаріанського бізнесу Two tablespoons, з локаціями в Медісон Парк і у центрі Брукліна.

Я живу в мексиканській околиці East Harlem. Тут тихо і спокійно. Піші протести починаються за 20 блоків вниз, від резиденції мера Нью-Йорка Білла де Блазіо на 90-ій вулиці та East Side.

Зараз на протести стрьомно ходити, тому що не хочеться стати жертвою випадкового насильства з боку поліції. На вулиці вийшли і радикальні праві, і радикальне крило Black Lives Matter. Хоча ніяких антіфа, яких Трамп просить визнати за «терористичну організацію», тут нема. Немає ні організації, ні окресленої ідеології. Загалом, за пряму дію (direct action) виступає незначна меншість. Пограбування в місті організовані прицільно молодими хлопчиками. Тенденцій до хаотичного й випадкового мародерства немає. А ось ексцеси і провокатори точно є. Ультраправі, boogaloo boys, хочуть використати ситуацію для втягнення країни до расової війни [2].

Події початку червня — це багаторівневий процес, і кожний переслідує свою ціль. Джордж Флойд — лише детонатор відчуття придушення населення економічною системою. Домашній карантин і відсутність участі з боку держави — фактори, які підштовхнули людей до агресії та грабіжництва. Тому я вважаю, що це не «расова війна», як це намагаються зобразити праві. Протести — це стихійний і об’єктивний процес, як Майдан. Ніхто ситуацією не керує, але всі нею користуються.

Проблеми, підняті на протестах, не є новими, і є активісти, які роками освічують населення через медіа. Особисто я черпаю інформацію з публічного радіо NPR. У активістів програма дій давно є. Наприклад, у своєму дописі на Medium 44-ий Президент Америки, Барак Обама розписав список законодавчих змін, які могли б повпливати на сучасну культуру [3]. Зокрема, Обама закликав змінити правила, за якими діє тюремна система. Сьогодні її реформа лежить на місцевих виборних урядовниках, у той час, як Обама закликав розширити повноваження Конгресу, аби зміни правил були справді системними і глобальними.

У випадку нью-йорських протестів, ситуація погіршується тим, що мер міста де Блазіо — стереотипний американський політик-кар’єрист. Такі люди, як він, приходять до влади, бо вони опанували правильні слова-маркери, які подобаються лівим. «Лівий мер», як його сприймали, каже поліції: «Розберіться». Відсутність його громадянської позиції призвела до того, що в поліції немає плану. Те саме стосується і домашнього карантину, на який де Блазіо на початку березня не хотів виходити.

На протести українська спільнота Нью-Йорку відреагувала прогресивно. Наприклад, перекладачка і організаторка багатьох подій в Українському Селі [Ukrainian Village, на Манхеттені в околиці Lower East Side], Вірляна Ткач підтримала їх. І це не дивно, бо вона потрапляла в поліцію під час емансипаційних рухів ще в 1960-х. Серед пострадянської спільноти, звісно, є печерний расизм. Він раціоналізований в уявленнях, що афроамериканці або злочинці, або ними потенційно можуть стати. У соцмережах постійно читаю від цих людей, що «ізуродовалі город», а поліцейську брутальність вони повністю ігнорують.

Часто людьми керує страх, і вони не хочуть з’ясовувати причини, а лише чекають, поки поліція всіх пов’яже. Ця група не відрізняє мітингувальників від погромників. Є ті, хто постійно репостить відео і коментарі, які мають довести «зворотній расизм». Особисто я не боюся расизму зі сторони чорних, тому що ситуація так перекошена в один бік, що ці перестороги ірраціональні. Це неправда, що якщо ти білий, то тебе притісняють. З іншого боку, розумію, що політика ідентичності, — хоч якої ти шкіри, — це глухий кут.

Радикальні ліві та праві дискурси, які ділять на «своїх» і «чужих» знищують позиції. В університеті важкі теми не обговорюють. Достатньо вжити неправильне слово і висловити неправильну позицію, як діалог припиняється і люди переходять до емоційних реакцій. Радикалізація заганяє людину в стан «виживання» замість вільного обміну думок, без якого неможливо домовлятися про суспільні зміни. Трамп у своїй політичній діяльності покладається лише на тактику «поділяй і володарюй», тобто він ділить людей заради того, аби його підтримали. Подібна поведінка стає меінстрімом. Проблема в тому, що коли протидієш цій тактиці несвідомо, то лише поглиблюєш поділ.

Тим, хто співчуває, рекомендую більше слухати, тому що майже неможливо зрозуміти досвід людини в іншій шкірі. Менше біломудруствування (whitesplaining). Це нормальний досвід афроамериканця, що на нього поліцейський спрямовує зброю. Це інший ментальний простір, який не можна пояснити тільки соціальним статусом. Незалежно від класу, чорні мами вчать своїх дітей спілкуванню з поліцією, аби уникнути летальних випадків – які, на жаль, не поодинокі навіть у Нью-Йорку.

Якщо вивчити історію рухів за останні 50 років, то можна помітити, що деякі речі не помінялися; навіть гасла. Нам потрібні нові платформи, де можна говорити віч-на-віч, без тролів і політкоректності. Важливо мати точки, де ми сходимося як люди, зокрема в надсуспільних питаннях: людських і сімейних проблемах. Потрібний контакт з іншою стороною.

Аліса Мінюкова

Ассистент-професор художнього рисунку в університеті CUNY. Іммігрувала з Ленінграда разом з родиною в 1981, коли їй було 6 років.

Я переехала в США с семьёй, и сразу же поселилась на Манхеттене в проджекте Vladeck Houses, Lower East Side, возле New York Drive. Мы на пустыре около реки, я бы даже сказала, в проджектовой пустыне. Наши дома были одни из самых старых. Если посмотреть демографику ранних поселенцев, на 80% это были белые «голубые воротнички». Остальные были по квотам: 2% учёные, 1% образованных и специалистов. Наш проджект считался шиком, по сравнению с другими, очень бедными и больше похожими на коммуналку. Это была большая удача туда переехать.

Говорить о структурном расизме — это упрощение ситуации. Проблема есть, но она начинается не там. Это можно сравнить с коммунальной квартирой или шпаной из новостроек. Трудно вырваться из этой картины мира. Это долгоиграющая пластинка. Системное насилие, белые привилегии — откуда эти термины? Они неизученные, надо статистика. Нужно взять белых из трейлер-парка и чёрного парня из проджекта, а потом посмотреть, что такое расовая привилегия. А вот классовые привилегии — реальность. Каким бы белым ты не был, через это не прорваться. Это вопрос связей, без них приходиться «грызть асфальт», если родителям не хватало языка и интеграции. А вот детям, которые сидят на родительских деньгах (особенно так называемые trust-fund children), это другое дело. Для мексиканцев, скажем, вырваться из этой бедности почти невозможно.

В районах типа моего проблема не в брутальности полиции, а в её отсутствии. Так называемое недополицирование (under-policing). Убивают и крутят, как правило, тех, кто вышел за грани проджекта. Многие белые люди этого не понимают, особенно те, которые начали кидать коктейли Молотова. Мне просто кажется, что с левой стороны идёт агитация. Но она нарастает давно, и она перерастает в мафию и диктатуру. Я раньше была с левой стороны, но сейчас мне кажется, что это что-то другое.

Мы были одними из немногих белых, не считая советских диссидентов, которые не хотели жить на Brighton Beach [отдалённый район на юге Бруклина, известный как гетто советских иммигрантов]. Большая часть живущих в проджекте — это чёрные и «испанцы», точнее, мигранты из Латинской Америки. У нас в школе были чёрные, хиспаник, евреи и китайцы вперемешку. В какой-то момент квоты и очередь на жильё были отменены, и квартиры начали раздавать бездомным из приютов и другим категориям людей. Сейчас никто не знает, как оттуда людей вытаскивать.

Речь даже не об образовании, а о какой-то психологической и социальной помощи (social counseling). Надо заходить в каждую семью, смотреть, есть ли там родители у детей. По сравнению с 1980-х, в моём районе стало хуже. Проджект — это остров, на котором живут богом забытые люди; даже страшно туда смотреть. Но мне этот район напоминает всю Россию, особенно 1990-ые годы. Например, когда вызовешь ментов, есть опасение, что они «найдут» у тебя что-то в кармане. Это твоя вина в том, что ты их вызвал. Менты в эти районы не заезжают. У меня у самой были случаи, когда я 20 раз звонила, потому что кого-то режут в подъезде, но полиция приедет только через час. Они сами боятся туда входить. Фильм Джокер — вот это о нашем районе. На этот фильм наехали, что там главный герой белый. Говорят, если бы он был чёрный — его бы застрелили. Кто бы его застрелил? У нас ментов не было тогда. Они были коррумпированы.

Меня бесят девушки из Мидвеста и хипстеры, которые вышли сделать кому-то одолжение, и оправдывают варварство разносить собственный район и собственные магазины. Им промыли мозги. Люди фишками разговаривают: systematic racism, people of color, у них аббревиатуры на всё. Это начинает веять страшным совком. Мародёрство — это саботаж. В 1960-ые и 70-ые это ещё можно было понять, когда у людей ничего не было. Они из праха поднимались. А теперь мы потеряли то, что было выстроено за последние десятилетия, когда город стал богатый, и на дрожжах растёт. Было время заниматься вхождением в бедные районы, где люди законсервированы в невозможности заработать капитал. Белые с левой стороны же приходят и снимают, как всё ужасно. И показывают чёрным, от чего они себя чувствуют ещё больше жертвами, и всё заканчивается топтанием на одном месте.

Где мы были вчера, когда в этих чёрных районах убивают за телевизор, за кроссовки, за часы?.. Белые люди уже сошли с ума со своей «белой виной» (white guilt). Вчера об этом ещё не думали, а теперь им это вдолбили, и они думают, за что они борются. Мне кажется, для чёрных людей это всё смешно.

Теперешние бунты — это проблема отображения процессов в медиа. Когда вы сжигаете в своём районе магазины, страховочные цены поднимаются так высоко, что никто там уже открыть ничего не сможет. Прилетят девелоперы, купят землю под вами, и вытеснят вас дальше.

Проблема в лицемерии белых. Они как бы поддерживают, но не понимают, что к людям нельзя относиться как к жертвам. Мне смешно, когда мне русские девушки начинают швырять слоганы. Эти проблемы слоганами не решаются. Если не зайти в каждую семью и не выяснить, от чего они страдают, от чего у них денежные проблемы, изменения не наступят. Мне нравится преподавать в публичном «коммюнити колледже», который по большому счёту «чёрный», потому что мне не надо использовать эти слоганы.

Борцы за справедливость (social justice warriors) среди белого населения имеют какие-то чувства, и не знают, что с ними делать. Вызрела идеология, она не о чёрных и белых, но о захвате власти. Источником этой идеологии является New York Times, The Guardian, The New Yorker, The Time magazine. У людей изо рта выходит копи-паст. Не вижу, как чёрным это помогает. Времена меняются через медиа. В 1950-х, например Twilight Zone, практически все истории крутятся вокруг белого мужчины. История тогда была очень однообразная. И в советских фильмах также. Но сейчас это не так. Структура общества не меняется насилием, но демографикой. Так и строится репрезентация, как например, сериал Crazy White Asian на Нетфликс (смеется).

Какая-то прослойка, может, и прорвётся на уровень, где что-то меняется. Но как они решат проблемы тех, кто в проджектах живут. Как? Каждый человек в этой стране думает, как выжить, как накормить детей и как никого не обидеть. Люди здесь цивилизованные. Но то, что я вижу на фейсбуке, меня пугает больше, чем мародёрство. Стукачи пошли, которые не бояться ошибиться. Почти что КГБшники, которые пишут посты: нужно устроить бойкот ресторану, они сказали, что-то неполиткорректное, они расисты. Медиа нагнетает, и никто не проверяет информацию.

От чёрных я слышу другие проблемы, они пытаются выбраться из бедности, и не полиция им мешает.

Обозвать кого-то расистом ничего не стоит. Если ты играешь в словесную игру и выговариваешь правильные слова, как в советских лозунгах — всё, ты принят. Но не дай бог не то прилагательное, не то существительное, то даже твои социальные заслуги ничего не значат. Вот обозвали расисткой мою подругу, которая открыла художественную школу в Астории [остров Нью-Йорка между Манхеттеном и Квинсом], где раньше вообще никакой художественной школы не было. Половина выпускников люди с не белым цветом кожи. И ее обвиняют люди, которые на своих приватных самолётах летают на Burning man, пока она возится с этими детьми, и не подписалась на эти слоганы. Главное не делать, а признаться, что ты расист.

После прочтения Солженицина «Архипелаг-ГУЛАГ», я не думаю, что люди друг от друга отличаются. Когда человек кричит, что он бы никогда не был бы угнетателем, как охранник Бухенвальда, он плохо себя знает. Люди и понятия не имеют, что случится, если открыть этот ящик Пандоры насилия. Если подсесть на слова Трампа, понять, где там правда и неправда, нужно отказаться от собственной жизни. Конечно, он отражает реальность, его выбрали, особенно среди русских. Но я не уверена, что почва расизма объединяет его избирателей. Людям нравится очевидность. Им не кажется, что это говорящая голова, которая вещает политкорректность. Мы знаем о чём эта страна — о войнах, которые она разводит. Когда выходит какой-то образованный как Обама, это людей оскорбляет как политкорректный фарс.

С другой стороны, принято на Брайтон Бич услышать ненавистные замечания об Обаме. Это меня всегда удивляло, особенно от еврейской женщины, которая сама уезжала от квот в Советском Союзе. С Брайтон Бич хотя бы всё понятно, они расисты и не прячут это. Среди белых американцев, я вижу проблему в лицемерии. Жабы на Брайтоне и чувак со спущенными штанами вызывает у меня одинаковое ощущение. Жлобству всегда можно найти оправдание. И для русских, которые вышли из диктатуры, которая скрутила им мозги.

Світлана Угрина

Власниця ресурсу UAPOST.US. Виїхала з Івано-Франківська до Чикаго з родиною в 2006-ому. Закінчила юридичну академію John Marshall Law School, де навчається великий відсоток афроамериканців.

Ходити на протести стало небезпечно, і вони відрізняються від попередніх мирних, як ось страйки викладачів Чикаго і Марш Жінок проти Трампа. На вулиці відбуваються акції, організовані в стилі тітушок. Проти мародерства вийшла організована злочинність, наприклад, відомі в Чикаго Latin Kings — генг латиносів, який захищала свій бізнес або своїх «дійних корів». Також вийшли яппі і хіпі. Моя подруга зняла відео з вікна квартири, де видно, що мародерство — це організований процес. Приїхали десятки машин і винесли алкогольний магазин, а потім продавали товар біля магазину за пів ціни

З іншого боку, ми живемо в сусідній околиці до Українського Села [розташований на півночі Чикаго] — Humbolt Park, і я чую постріли ледь не щодня. Тут живуть пуерториканці, які заселилися в дешеве житло після рецесії 2008-го року. Пуерториканці зайшли після українців, а тепер українці повертаються. Спершу було тяжко повірити, що це звук пострілів, але тепер чуєш це, і хочеться мати зброю, що дуже поширено серед українців. Утім, мародерство — це нове.

Джордж Флойд — не конкретний випадок, садистів багато в органах по світу, хіба що Швейцарія і Ліхтенштейн будуть винятками. Садизм — це частина профільної діяльності, які розвивають певні психологічні нахили. У цій ситуації на шкоду руху діє глорифікація рецидивіста, яким був Флойд [4] і віктимізація чорних. В історії протесту багато насильства, наприклад Лос-Анджелес 1992-го, де були корейці виступили проти чорних, і поліція була необхідна.

Чикаго має репутацію найкримінальнішої столиці США, утім, статистика показує, що більшість вбивств стаються в межах організованої злочинності на півдні міста, і є десятою в країні.

У Чикаго у другій половині 20-го століття, поліція мала протекторат з боку мерії, а мером спершу був батько, а потім син Ричард М. і Дж. Дейли, які були у офісі в 1955-1976 і 1989-2011, тобто 21 і 22 роки відповідно. Вони належали до ірландців, тобто тих, хто з італійцями становлять реальний зміст поняття Білий Американець (White American). Тепер мером Чикаго є чорна жінка-гомосексуал, з прокурорським минулим, Лорі Лайтфут. Одним з її перших кроків було замінити наглядача (суперінтенданта) на людину з-поза штату, тому що довіри до внутрішніх елементів не було. Під час протестів, вона засудила мародерство і неавторизоване насильство з боку громадян, так званий vigilantism.

В Америці продовжуються спроби змішування рас через джентрифікацію білими бідних районів. Утім, протилежний процес не відбувається. Наприклад, Мішель Обама в своїх спогадах про школу описує, як вона починала вчитися, де вона була однією з небагатьох чорних. До останнього класу, коли всі білі виїхали, ціна на нерухомість впала і район заполонила бідність. Причиною цьому був формальний расизм, який виражений у податку на нерухомість і ціна страхування майна в «ненадійних» районах.

Проблема афроамериканської спільноти часто в неповних сім’ях, і відсутності батька в родині. Ми, іммігранти, приїжджаємо без мови, інколи без документів, і нам може здаватися, що ми в такій самій або гіршій ситуації. Але це не так, бо важливою є освіта і картина світу. Афроамериканцю є причини переживати гнів, бо вони століттями були позбавленні доступу до накопичення капіталу, зокрема купівлі землі. Тому нагальним залишається питання: де взяти гроші? І успіх афроамериканця — це, швидше, індивідуальний прорив.

Українська громада в Чикаго виявилася пасивною, коли прийшов час захищати свою дільницю. На вулицю натомість вийшли американці, сформувавши загони самооборони. Український Конгресовий Конгрес Америки (УККА), впливова організація діаспори, закликав не об’єднуватися проти вуличних погромів. Кожний американець і українець захищав свій бізнес як міг.

Українське колоніальне мислення дається взнаки. Українці не вміють виступати за себе. Не схильні порушувати закон і прагнуть заробляти чесно. Якщо українці зіштовхуються з чорними, то зазвичай у драматичних ситуаціях. Наприклад, українка була зґвалтована в Українському Селі чорним того року. Такі випадки формують бачення спільноти, і неінтегровані українці не бачать різниці між чорними. У соціальних мережах українські мігранти часто залишають расистські зауваження українською. Поділяють республіканські погляди і підтримують Трампа. Ті, хто замолодо асимільовані і мають більш різноманітне коло спілкування, вчилися і мають друзів серед афроамериканців, частіше дотримуються лівих поглядів. Вони, попри те, також не бачать повної картини расизму.

Я вважаю, що для глобальних змін афроамериканцям треба більше промоутерів, які доноситимуть іншим про досягнення «своїх» і збільшуватимуть їх репрезентацію в політичних колах. Так можна реально змінювати систему. Цю пораду я можу адресувати й українцям, котрі абсолютно не репрезентовані і не активні політично в Америці.