Your Art публікє уривок з книги французького професора середньовічної історії та фахівця із західної символіки Мішеля Пастуро «Кольори наших споминів» про синій та червоний кольори.

Право на публікацію надано видавництвом Анетти Антоненко.

Темно-синій блейзер

Не пам’ятаю, щоб до тринадцяти років я вдягав піджак. Ця свобода закінчилася навесні 1960 року, коли нас із батьками запросили на весілля колишньої лаборантки, яка працювала в аптеці моєї матері. Ця молода жінка багато опікувалася мною, коли я був маленьким, і завдяки їй я зміг довідатися про деякі погляди на світ і суспільство, що відрізнялися від поглядів моєї родини. Було вирішено, що з такої нагоди мені придбають сірі штани і темно-синій блейзер.

Я вже раніше носив довгі штани, але піджака чи блейзера ще не мав. Купувати все це ми вирушили до магазину чоловічого одягу, найбільшого в усьому нашому передмісті на півдні Парижа, де ми тоді мешкали. Досі чую улесливий голос продавця, який іронічно зауважив: «У молодого чоловіка широкий пояс». Під цим він мав на увазі, що для свого віку в мене були товсті сідниці. Утім, із вибором штанів проблем не виникло.

Однак вони виникли з підбором блейзера, і то через мене. Мені припав до душі двобортний блейзер, в якому я трохи скидався, як мені здавалося, на «адмірала», ба навіть на пілота літака, але осоружний продавець переконав мою матір, що для нього я дещо повнявий. отож залишався тільки однобортний, який мені геть не подобався. не так через його крій, як через колір. Я вже встиг помітити, що в цьому магазині, хоч і вибір був чималий, однобортні блейзери для підлітків були трохи світліші, ніж двобортні. Уже тоді я міг відчувати кольори та відтінки й туманно здогадувався: якщо темно-синій не зовсім глибокий, то це не справжній темно-синій колір. Багато моїх товаришів із буржуазних родин, що були заможніші за нашу, вже носили блейзери, і я міг помітити, що синій, який пропонують мені, відрізняється від іншого синього: темнішого, насиченого, без фіалкових відтінків; одне слово, менш «вульгарного».

А щодо вульгарності підлітки мають власне розуміння. Деколи вони самі не можуть пояснити це дорослим, але вульгарне (на їхній погляд) означає щось абсолютно неприйнятне. таким був, як на мене, отой «майже темно-синій»: нікудишній, відразливий і, напевне, ще такий, що повнить фігуру! Приміряємо — я відмовляюся; ми сперечаємося, порівнюємо, знову я примірив, далі нагодився інший продавець, потім заввідділу — людина авторитетна, яка, на мій превеликий подив, підтвердила мою думку. однак і це не зарадило: битву я виграв, але програв війну. Вийшовши на вулицю, щоб подивитися на тканину на сонячному світлі, моя мати зробила висновок, що цей блейзер цілком пристойного, цілком класичного синього кольору і що моя хроматична примха — вже не перша — просто безпідставна.

Продавець задоволено шкірив зуби. Заввідділу — майже ні, адже двобортні блейзери коштували дорожче однобортних. отож на весілля довелося з’явитися у цьому гаспидському піджакові, і я відчував такий сором, який нечасто мені випадав. Жодного з моїх знайомих не було, мене мало хто знав, і, очевидно, ніхто не помітив, що темно-синій колір мого блейзера був не тим темно-синім. але про це знав я, я це добре відчував, і цей зрадницький нюанс не давав мені спокою: мені здавалося, ніби всі погляди спрямовані на мій ненависний, ганебний блейзер.

Цей епізод не мав негайного продовження, але саме тоді, у тринадцять років, я достоту усвідомив, що гіперчутливий до кольорів. Ішлося про недолік чи перевагу? Мабуть, і те, і те. Через цю гіперчутливість я ускочував у різні халепи, втрапляв у абсурдні ситуації, часом доволі прикрі й болісні, але саме завдяки їй я почав уважніше придивлятися до кольорів, їхніх поєднань і тих нескінченних рефлексій, що вони породжують, а отже, саме їй я зобов’язаний левовій частці своїх історичних робіт.

Історія темно-синього кольору, якій я згодом присвятив різні дослідження, — це лише один із прикладів такої роботи. Якби не «випадок із блейзером», я, можливо, ніколи не звернув би уваги на цей відтінок синього, фарбу якого було непросто добути в минулому. У європейському одязі до 18 століття він трапляється нечасто. Отже, у другій половині 18 століття завдяки масовому імпорту індиго з нового світу і відкриттю (випадковому) берлінської лазурі цей відтінок мало-помалу стає модним. Однак тільки значно пізніше, до кінця 19 століття, в палітрі темних відтінків темно-синій колір починає справді конкурувати з чорним, а після Першої світової війни ця конкуренція загострюється, зокрема у тодішніх містах.

За кілька десятиліть чимало предметів чоловічого одягу, які з різних підстав раніше були чорними, тепер переходять на темно-синій. Починаючи з уніформи. від кінця 19 і до середини 20 століття в багатьох країнах різними темпами й у різній послідовності носії уніформи потроху переходять від чорного до темно-синього: моряки, поліціанти, жандарми, пожежники, митники, поштарі, деякі військові, більшість учнів колежів і ліцеїв, «вовченята»-скаути, перші спортсмени й навіть віднедавна частина священиків. Безумовно, не всі вони почали носити одну темно-синю форму; є чимало винятків. та з плином часу від 1880-х до 1960-х років у Європі та CШA темно-синій колір в уніформі витісняє чорний, який домінував раніше. Невдовзі його перейматимуть і у звичайному одязі: починаючи від 1920-х років, а надто по закінченні 1950-х чоловіча мода відмовляється від традиційних чорних костюмів, піджаків і штанів, щоб перейти до темно-синіх, надто в міжсезонні періоди. Блейзер є найкрасномовнішою ознакою цієї революції, що, поза сумнівом, залишиться однією з головних подій 20 століття у світі одягу та кольору.

Бунтівливі штани

Січень 1961 року: холодна, навіть морозна зима; сніг, що рясно висипав невдовзі після свят, не тане, а на вулицях і тротуарах дуже слизько. Я — учень третього класу ліцею Мішле, що в паризькому передмісті Ванв. Клас у нас змішаний, що буває нечасто для цього закладу, де дівчат значно менше, ніж хлопців, і вони навчаються тут лише з шостого до третього класу: починаючи зі старшого класу, тобто другого, у державних школах змішане навчання вважають небезпечним.

За шкільними правилами, дівчатка не повинні ходити до школи у штанях. Тільки на уроках фізкультури штани дозволено як частину спортивної форми; весь інший час мають бути спідниці або плаття. Утім, один виняток: у сильні морози штани вдягати можна, за умови, що це не джинси, адже останні — це одяг непристойний, якщо взагалі не бунтарський.

Попри таку терпимість, одного ранкового вівторка двох учениць, двох сестер — одна з мого класу, інша з п’ятого — до школи не пустили. Вони прийшли у штанях, і, хоча це не були джинси, цербери на дверях розцінили їхній вигляд як «сороміцький» (!) і завернули їх додому. Наступного дня історія загострилася: прийшли батьки учениць, написали скарги, школою поповзли чутки. Не знаючи достеменно, чому вигнали двох сестер, чоловіча половина ліцею почала щось вигадувати про ті горезвісні штани. Хтось серед «старших», чи то з другого, чи першого класу, уявив, що, либонь, штани були звабливі, мовляв, надто облиплі або із занадто яскравими прикрасами. А наймолодші взагалі не допетрали, як штани можуть спричинити стільки галасу. Тим паче що вигнані учениці — скромні й чемні, до того ж відмінниці. На щастя, скандал тривав недовго: адміністрація відступила, морози також. Однак лише за тиждень, коли моя однокласниця повернулася на заняття, я дізнався справжню причину скандалу: штани були червоними.

Ніякого червоного в державному ліцеї! Принаймні ніякого червоного в одязі. Такою була настанова міністерства в 1960–1961 навчальних роках. Звісно, в жодному наказі цього не зазначали, але йшлося про неписану заборону, що мала силу закону. Справді, я пам’ятаю, що в молодших класах ліцею я лише одного разу бачив котрогось зі своїх однокласників у червоному. Натомість у старших класах пам’ятаю червоний шалик на одному з наших учителів малювання, буркітливого жевжика у незмінному велюрі, який вдавав із себе натхненного митця. Той шалик заміняв йому краватку, яку він ніколи не вдягав. Його син, малий кретин мого віку, копіював батька, але шалик, який носив він, якщо мені не зраджує пам’ять, був найзвичайнісінького коричневого кольору.

Сумніваюся, щоб дівчатка, яких завернули додому, прийшли в штанях такого ж яскравого, агресивно-червоного кольору, як шалик учителя малювання. То був радше темно-червоний, матовий і невиразний колір, який переважав у одязі тих років. Якщо тільки то не були штани від лижного костюма — у «зимово-спортивних» кольорах тоді дозволяли яскравий, світло-червоний. Але чого достеменно злякалися вихователі — а як глянути вище, то й адміністрація, — коли не пустили до ліцею дівчаток, які вдягли червоні штани? У чому небезпека? Мені важко уявити собі, щоб хтось міг угледіти в такому кольорі, та ще на дівчатах одинадцяти та чотирнадцяти років натяк на комуністичну ідеологію, якийсь колір революції, який би змусив тривожитися з цього приводу.

Не могла шкільна адміністрація аж так розхвилюватися. Принаймні адміністрація нашого ліцею: її напосідали турботи не про політику, а про «мораль». Щоразу, коли головний вихователь приводив до шкільного інспектора якогось учня, що серйозно завинив, він проголошував ритуальну фразу: «Пане інспекторе, цей учень учинив дуже великий переступ». Нажаханий інспектор одразу тривожно запитував: «Невже щось аморальне?». Якщо вихователь заперечував, адміністратор зітхав із полегшенням і переступ, навіть серйозний, був уже наполовину пробачений. Та й політикою в ліцеї ніхто або майже ніхто не цікавився, а тієї зими 1960–1961 років небезпека для уряду походила зовсім не від комуністів, а від оас [алжирська «таємна військова організація»], кольором якої був зовсім не червоний.

Отож потрібно шукати причини цього відторгнення червоного кольору з боку шкільних установ радше в царині уявного — значно ширшій і задавненій сфері. хоча ніхто не може достеменно сказати чому, але червоний колір здавна, як тепер, так і завжди, вважають кольором небезпеки або трансгресії. На більш-менш свідомому рівні його повсякденна символіка покликається до образів вогню та крові, насильства й війни, переступу й гріха. Понадміру насичений, занадто яскравий, надто провокативний і притягальний, червоний завжди тримався окремішньо щодо інших кольорів, і в повсякденному житті йому не було місця. Раніше він рідше був наявний на вулицях, ніж тепер (хоча й нині він не надто поширений). У школі та в ліцеї, у щоденниках і зошитах, на аркушах із завданнями єдина функція червоного — виправити помилки, написати зауваження або повідомити про покарання. Дещо невтішна роль для кольору, який часто вшановували як найпрекрасніший.

Особливий синій

Коли я ще був підлітком, на початку 1960-х років, джинси в певному сенсі перетворилися на уніформу. Принаймні для молоді в моєму середовищі — більш-менш заможного середнього класу. Та заразом цей предмет одягу переслідувала репутація деякого ламання заведених правил, за що керівництво та начальники різного роду поглядали на них із недовірою. У ліцеї, як я вже розповідав, джинси були заборонені; так само в дитячих і спортивних таборах. Це були радше штани для дозвілля, в яких відпочивали, попри їхню важку, цупку матерію, наприклад, у відпустці, надто десь на березі моря. У Бретані джинси у поєднанні з темно-синім пуловером і білою чи блакитною сорочкою обернулися мало не на обов’язкову уніформу як для дівчат, так і для хлопців.

На той час усі джинси були синіми. хоча люди старшого віку ще часто називали їх blue jeans, але для молодих це словосполучення звучало надто старомодно і сприймалося як тавтологія. Наприклад, моя бабуся та її сестра, які раніше мешкали у Великій Британії, не могли сказати просто «джинси» (французькою jean в однині): вони завжди говорили blue jeans у множині і з англійською вимовою, занадто розтягуючи губи зі зневажливою інтонацією.

Усі джинси були синіми, але не всі однаково синіми. Хоча тоді ще не з’явилося тієї нескінченної палітри нюансів, яку ми бачимо сьогодні — завдяки різним способам фарбування тканини і штучного знебарвлення (bleached, stone used,double stone, stone dirty, stone destroy, rinse тощо), — вибір синіх відтінків уже був чималенький. Кожна марка пропонувала власну гаму відтінків і змінювала їх залежно від цупкості бавовняної тканини й від того, чи містилися в її складі інші текстильні домішки. Очі підлітка разюче точно виявляли різні нюанси синього кольору, до яких батьки, здавалося, ставилися байдуже (проте кілька років згодом ця ситуація змінилася); так само вони уважно приглядалися до крою, якості тканини та нашивок. Джинси від джинсів різняться, і підліток у магазині точно знав, що йому до вподоби, а що ні. Але до його думки не завжди прислухалися. «Справжніми» джинсами, еталонними, були славетні «levi’s 501», що були створені в 1930-ті роки, але відтоді анітрохи не змінилися. Змінився лише колір: він посвітлішав і пропонував різні відтінки синього — вибілений, линялий або насичений. Підлітки 1960-х сприймали занадто темні джинси як старезні, «дурнуваті», навіть «пришелепкуваті», якщо не «рагульські». і навпаки: занадто світлі, джинси небесно-блакитного від- тінку, губили свій високий рівень і автентику. Правильний відтінок мав бути десь посередині: помірно синій, трохи линялий, злегка сіруватий, без фіолетового (повний жах!) забарвлення, не зовсім одного тону, але й не строкатий. У мене перед очима досі стоїть цей колір, який важко передати словами, але який було «потрібно» (жахливе слово) гордо демонструвати влітку на відпочинку від 1960-го до 1965 року. Підлітки були настільки жорстокими, що всі, хто носив джинси не того відтінку, піддавалися глузуванню, знущанню та цькуванню.

Згодом, тобто до кінця тих самих 1960-х, джинсова палітра загалом суттєво урізноманітнилася. Похитнулася монополія синього кольору, як і грубої бавовняної тканини. З’явилися вельветові джинси, в дрібний або великий поздовжний рубець, різнобарвний, а відтак інші різновиди парусинових штанів. З’явилися нові коди, а з ними й нові забобони. Що стосується предметів одягу, роки до і після 1968-го, попри поширену думку, яку можна почути час від часу, для молоді були не стільки періодом свободи, скільки часом нових обмежень, часто навіть суворіших, ніж раніше.

© Переклад. А. Рєпа, 2020

© «Ніка-Центр», 2020

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2020