Цієї осені в Національній картинній галереї відкрилась виставка «Змінена людина» американського художника Бориса Лур’є. Художник, сама біографія якого приголомшує, був противником комерційного мистецтва і принципово ніколи не продавав власні твори. Пройшовши через жахи Голокосту, Лур’є з повною відвертістю критикував дегуманізацію суспільства, яке все більше перетворювалось на безкінечний супермаркет.

Лур’є народився в 1924 в єврейській родині. Згодом сім’я переїхала з Ленінграду подалі від Радянської влади в Ригу, яка на той час була столицею незалежної Латвійської Республіки. В 1940-му році в Латвію зайшла радянська армія, а через рік місто було окуповане нацистами. Лур’є пройшов через концтабори в Саласпілсі, Штуттгофі та Бухенвальді. Доки Борис разом з батьком перебував в трудовому лагері, його бабуся, матір, сестра та кохана Любов Трєскунова загинули під час розстрілів в Румбульському лісі. В 1945-му американські військові звільнили заручників концтабору. Після війни Борис рік пропрацював в американській контрозвідці, а потім вдвох зі старшим Лур’є емігрував в США. В Нью-Йорку його батько відкрив бізнес і згодом став власником готелю на Вест Енд авеню. Борис Лур’є почав художню кар’єру.

Перші його твори ілюструють життя в концтаборі: переклички, шикування, охоронці, страти. Витягнуті, синюшні обличчя з впалими щоками, ув’язнені, які всі схожі на близнюків. Закономірно, що художник починає працювати в експресіоністичний манері. На початку ХХ століття експресіонізм виник в результаті загострення настроїв в суспільстві, дегуманізації та розпаду традиційних цінностей. Друга світова війна розкрила найстрашніші сторони людської природи в таких масштабах, що повірити в зміни на краще було просто неможливо. Розчарування посилилось наступною хвилею споживацтва та розкутості, яка з 50-х накрила Америку. Художники швидко підхопили нові віяння, що в свою чергу сприяло шаленій популярності поп-арту. Нове мистецтво ніби намагалось закрити очі на катастрафу, яка сталась з людством. У Лур’є це викликало обурення і разом з однодумцями він започаткував новий мистецький рух No!аrt. «Ні!» — стало відповіддю безглуздим цінностям та індустрії ринку, яка нав’язує своє «завжди кажи Так».

Художник пише «розібранні» та деформовані тіла, які порівнюють з персонажами Френсіса Бекона. Але найбільше він приділяє уваги образу порнографічних жінок, які постійно перебувають в стані зваблення та збудження. Філософ Жан Бодрійяр, вважав, що саме експлуатація жіночого тіла в рекламі та кіно є свідченням того, що реальна жінка була просто витіснена та забута. Власне, сама система суспільства споживання маскує реальність і здатне породжувати лише химери. Колаж «Залізнична дорога Америки», де фото дівчини «пін-ап» наклеєне на фоні зморених у таборах трупів, викликає щось схоже на спазми. По суті, це зустріч двох реальностей, між якими прибрали умовності часу і простору. Це все існує одночасно, але, на жаль, справжня дійсність — це вбивства, а солодкий образ привабливої дівчини лише гра. Експлуатація жіночого тіла як товару або рекламної продукції стали для Лур’є прообразом Голокосту мирного часу. Така паралель прямо відображається в скандальній книзі художника «Дім Аніти». Дія роману відбувається в БДСМ-борделі в Нью-Йорку, де проживають Пані та їх раби. Вони влаштовують міні-Бухенвальд, в який добровільно прийшли служити жертви реальних концтаборів. В прагненні забути пережите насильство, вони, начебто за власною волею, продовжують відтворювати травматичні події. Щоб втекти від болю, вони намагаються остаточно знищити в собі те, що болить — залишки людяності і душі. Ця порнографічна фантасмагорія вдало описує те, що сталось з післявоєнним суспільством, яке замінило всі цінності на споживання. «Порно змушує людей спати — в концептуальному, політичному, а також в еротичному сенсах», — пише амерканська журналістка Наомі Вульф, а тому робить їх зручними для маніпуляцій.

Роботи Лур’є провокативні, але його провокація скоріше крик відчаю, аніж бажання просто привернути увагу. Вони пробуджують емпатію, змушують замислитись про цінність людського життя та зважити, чим ми його заповнюємо. В цьому Лур’є точно досяг успіху.

Тетяна Лисун