Особливість цифрового світу, на відміну від матеріального — його швидкість. Миттєве знайомство з потенційним партнером, миттєвий пошук клієнта, миттєві гроші на кредитку. У цьому є щось магічне, як за помахом чарівної палички — не встигли подумати, а ви вже там, вже крутите педалі, вже переписуєтеся з потенційним коханцем, бажання здійснюються «в один клік». Можливо, в цьому і полягає пастка. Ви встигаєте тільки захотіти, тоді як подумали про все за вас і, звісно ж, не на вашу користь. Але ви це зрозумієте згодом, адже, найвірогідніше, вам забракло часу прочитати весь той текст, під яким ви поставили галочку, в погоні за своїм бажанням. «Дуже часто за зручним інтерфейсом цифрової платформи приховуються схеми трудової експлуатації та відсутність гарантій безпеки як для клієнтів, так і для співробітників, а обіцяна ними свобода на практиці виявляється диктатом алгоритму», — застерігає Ганна Циба у своєму кураторському тексті до виставки «Швидко. Зручно. Небезпечно». Саме аналізу цих прихованих небезпек, що підстерігають нас за кожним поворотом сучасного віртуалізованого життя, і присвячена експозиція. 

Зловісна атмосфера підстерігає глядача ще на підході до виставки. На зовнішній стіні галереї – розіп’ятий рюкзак Glovo, на вікні — робота Нікіти Кравцова «Захисний бар’єр», що представляє собою масивні ґрати, спаяні з поржавілих, понівечених велосипедів. Весь цей антураж створює враження, ніби перед нами будинок з привидами. Можливо, краще триматися від нього подалі? Однак цікавість бере своє і, не зважаючи на тривожні сигнали, ви все ж заходите всередину. Ґрати відкидають у простір галереї похмуру тінь. Зі стіни на вас дивиться моторошний чорно-білий плакат у дусі афіші для фільму жахів, з чиїмись блідими обличчями  на ньому та страхітливим написом Ghost writer (з англ. — «Письменник-привид»). Може, це таки і справді будинок з привидами. Афіша анонсує триллер на основі реальних подій про людину, яка ще за життя перетворилася в примару. Це робота Іри Стасюк, і вона розповідає про те, як працювала літературним рабом, пишучи навчальні ессе за американських студентів. У цій роботі, звісно ж, були свої принади: гнучкий графік, можливість творчого самовираження, можливість дізнаватися багато нового. Чим не мрія гуманітарія? «Це працює доволі подібно до Uber чи Glovo, тільки нелегально. Потрібно швидко підхопити найкраще з можливих замовлень». Якщо пощастить — пишеш про те, що тобі цікаво. Є тільки одна невелика умова в обмін на всі блага «творчої роботи»: скільки б ти не висловлювалася, ти ніколи не береш участь в розмові. Всі твої слова — безкінечний монолог, на який ти ніколи не почуєш відповіді. Тому що тебе не існує, є тільки кількість написаних невидимою рукою сторінок. А згодом, як пише Іра, «вони додали нічні зміни. Потім — норму вироблення. Якщо не впораєшся, ціна за сторінку падає».

На іншій стіні робота «Техніка небезпеки праці» Давида Чичкана зображає жертв масового ДТП. Ці жертви — кур’єри різних служб доставки. На асфальті розпластані їхні тіла поряд з розбитими мопедами та різнобарвними рюкзаками. Якщо ви одразу не здогадалися, чому ґрати на вікні були зроблені з побитих велосипедів, то ось вам підказка. Це нагадування про ризики, що підстерігають на дорогах «безтурботних вершників», які везуть нам смачну їжу. Платформенні компанії, що дарують кур’єрам свободу розпоряджатися своїм часом, не пропонують їм ні медичного страхування, ні спорядження, що могло б убезпечити від травм, ні транспортного засобу, чи хоча б його технічної підтримки. Велосипед — власність самого кур’єра, тож за його стан відповідає тільки він сам, всі збитки внаслідок аварії — тільки його власні. Про оплату відпустки, вихідних чи лікарняних не доводиться навіть думати, не кажучи вже про медичну страховку. Кожен ремонт велосипеду — мінус від зарплати. Зрештою ти виявляєш, що заробітної плати вистачає тільки на те, щоб підтримувати себе та свій транспортний засіб у робочому стані. Хоча поступово він однаково зношується. Як і ти сам. Між роботою кур’єром і літературним рабом спільного більше ніж здається. В обох випадках — ти всього лиш ресурс, який поступово вичерпується. У разі твоєї непридатності від тебе можна позбавитися «в один клік».

Різке припинення стосунків без попередження і пояснення можливих на те причин з подальшим ігноруванням будь-яких спроб відновлення контакту тепер позначається спеціальним терміном — гостинг (від англ. Ghosting; ghost — привид). Простіше кажучи, це ставлення до тебе як до привида. Тебе не помічають. Або якщо й помічають, то не реагують на тебе. Цей термін набув поширення в 2010-х роках, а вперше був описаний у словнику Collins English Dictionary у 2015 році. Гостинг набув поширення разом із розростанням соцмереж і став свого роду нормою стосунків серед користувачів дейтингових сервісів. У тіндері легко познайомитися й так само легко розірвати знайомство. Якщо особа, що претендувала на любов твого життя, раптом чимось тобі не сподобалася, можна просто її заблокувати, і вона вже ніколи тебе не потурбує. «Сьогодні можливі знайомства без наявності соціальних зв’язків між партнерами, через які в разі потреби можна було б знайти людину в подальшому, що і спрощує процес гостингу», пояснює вікіпедія. Справді, для чого тратити час і сили на людину, з якою тебе нічого не зв’язує, крім цифрового додатку та кількох годин переписок. Це швидко і зручно. Та все ж чомусь дуже боляче. До гостингу вдаються не тільки коханці, але й роботодавці. Сучасні дослідники гостингу стверджують, що таке різке відторгнення переживається людиною майже як фізичний біль та має своїм наслідком зростання тривожності й зниження самооцінки.

«Tinder, як у грі, дає начебто безкінечну можливість починати все з чистого аркуша. Кожна людина стає легко замінною, що сприяє знеціненню людських відносин»

«Tinder впливає на ваше життя, навіть якщо ви ним ніколи не користувалися» — читаємо настінний текст з роботи Валерії Зубатенко «Система цінностей», що застерігає нас про приховані небезпеки цифрової культури швидких знайомств. «Нас вчать, як позбавлятися від людей, як тільки вони перестають відповідати нашим очікуванням. І саме такі додатки як Tinder дають ілюзію, що десь для вас існує ідеальна людина і її можна легко отримати, як замовити їжу з кафе. Ціною такого пошуку зазвичай стає виснаженість від емоційної роботи, що поглиблюється зі строком давності користування додатком. Іншою ілюзією, яку вигідно підкріплювати додатку, є віра у невичерпну кількість потенційних партнер_ів. Tinder, як у грі, дає начебто безкінечну можливість починати все з чистого аркуша. Кожна людина стає легко замінною, що сприяє знеціненню людських відносин» — попереджає нас настінний текст (орфографія та пунктуація збережені — прим. ред.). Цим тіндер так всім і подобається: втрата стосунків — більше не причина для драми, нашіптує нам наш цифровий друг, таких як він / вона — мільйони, вибери собі щось краще. Але в той час як ми з легкістю позбавляємося невдах-претендентів на нашу любов, так само з легкістю позбавляються і нас. Гостинг поширюється з тіндера на інші сфери контактів між людьми, перетворюється на звичку, на спосіб взаємодії, на модель стосунків. Поступово ми всі перетворюємося на привидів одне для одного.

«Емоції циркулюють між тілами та інтерфейсами. Вони визначають драматургію відносин, що легітимізує ці економічні взаємини, ці взаємини контролю», — стверджують учасники групи eeefff. У своїй роботі «Кущі хмар: ферментація цифрових платформ відеодокументація перформансу» група eeefff залучає до взаємодії водіїв і пасажирів Uber і змальовує загрозливе, але й спокусливе взаємопроникнення людського та машинного, називаючи свій перформанс «сеансом подорожей у часі, емоційних обчислень та відчуття матеріальності платформ». Хочемо ми того чи ні, цифрові агенти стають частиною нашого життя, як підступні коханці, зваблюють нас, щоб маніпулювати та використовувати, не дбаючи про наслідки. А наслідки можуть бути не просто сумними, але й фатальними. Про це попереджає Анна Сороковая у своїй роботі «Пропозиція з обмеженою відповідальністю». На основі розслідування Bloomberg Businessweek щодо роботи Airbnb вона створює серію фотографій «з місця злочину», де уявляє можливі небезпеки, що підстерігають користувача цього цифрового сервісу. «З самого початку Airbnb заохочував незнайомців домовлятися онлайн, обмінюватися грошима та потім зустрічатися в реальному житті, часто ночуючи під одним дахом», — пише Олівія Карвіль, авторка скандальної статті про злочини в апартаментах Airbnb, за які компанія не несе жодної відповідальності. Її стаття починається з історії про те, як молоду австралійку зґвалтував у найманих апартаментах незнайомець, який невідомо звідки мав ключі від квартири. «Бізнес-модель Airbnb ґрунтується на ідеї, що незнайомці можуть довіряти один одному», — пише Олівія. Звісно, на сайті існує система відгуків, та все ж ти ніколи не знаєш, у кого є запасна копія ключів від житла, яке ти орендуєш. «Людська натура непередбачувана і, як би ти не старався, погані речі трапляються», — коментує Тара Банч, керівник глобальних операцій Airbnb. 

Всі ці історії навіюють відчуття безвиході, світ починає здаватися ворожим місцем, сповненим небезпечних пасток і підступних лиходіїв. На цьому тривожному тлі робота 2007 року групи «SOSка» під назвою «Бартер», що має привернути увагу до прекарності становища сучасного художника, сприймається як ностальгійний спогад за тим прекрасним часом, коли спілкування було осяяне іскрою випадку та наповнене теплом живого контакту, а не логікою алгоритму. У відео художники з групи «SOSка» обмінюють у селян репродукції відомих творів (Енді Уорхола, Сема Тейлор-Вуда, Сінді Шерман та інших) на вирощені власноруч продукти харчування. Кожна транзакція — немов любовна історія: вперше зустрівшись з сучасним мистецтвом, людина з тих чи інших причин вирішує продовжити з ним свої стосунки і навіть готова віддати за це частину свого майна. Однак підтекст роботи не надто оптимістичний: на наших теренах сучасний художник виживає як може. Сьогодні для некомерційного художника, окрім бартеру, є ще опція підробітку на цифровій платформі. У перервах між виставками можна протриматися на плаву, крутячи педалі, — на свій страх і ризик, як ми вже знаємо. Художник Борис Кашапов, який випробував цей шлях на власному досвіді, пропонує ним поділитися. В експозиції був представлений особистий велосипед художника, на якому він протягом року розвозив замовлення, працюючи курʼєром Glovo. Якщо глядачі крутитили педалі достатньо швидко, мали можливість прослухати пісню у виконанні художника (він стверджує, що, їдучи на велосипеді, постійно співав, аби морально себе підтримати), а на проєкції побачити змінні київські пейзажі. Це серія «Викрадений пейзаж» — фотографії, зроблені художником з вікон багатоповерхових будинків, куди він підіймався, щоб віддати замовлення. Пейзажі, яких би він ніколи не побачив, якби не взявся за цю роботу. Пісня — за мотивами вірша американського поета Уолта Вітмена «Пісня відкритого шляху». 

«Я ступаю на шлях відкритий безжурно. Здоровий, вільний — весь світ переді мною, Довга тіниста путь веде мене, куди я захочу. Віднині я більш не чекаю, бо сам собі я — нагода щаслива, Віднині не скімлю, не зволікаю, нічого не потребую; Годі хатнього нарікання, бібліотек, буркотливого критиканства, — Дужий та вдоволений, я ступаю на шлях відкритий» — так починається цей довгий вірш. У контексті виставки цей референс може сприйматися як гірка іронія. Про яку свободу може йтися на роботі з рабськими умовами? Шлях велокур’єра не передбачає вибору та нікуди не веде. Коли сідаєш на встановлений в галереї  велосипед, що нікуди не їде, і швидко крутиш педалі, починає боліти спина. Та все ж ти не зупиняєшся, бо хочеш додивитися, як змінюється знайоме місто залежно від того, як заходить сонце чи збираються грозові хмари; бо хочеш дослухати пісню. Привласнюючи пейзажі, художник привласнює також і шлях, накреслений кимось іншим. Шлях стає твоїм, коли ти ним проходиш. Твоїм стає побачене чи прожите на цьому шляху. Тобі залишається біль від пройдених відстаней. Коли ти співаєш пісню, щоб не чути цього болю, ця пісня належить тобі. Але ти можеш заспівати її для інших.

«Привид стає людиною, коли виходить з тіні» — говорить один з персонажів вигаданої історії.