Мистецтво заголовку — це вміння передати кількома словами внутрішню напругу тексту, й Річард Сеннетт у ньому справді вправний. «Плоть і камінь: Тіло і місто у Західній цивілізації», «Разом: Ритуали, задоволення і політики кооперації», «Будувати і жити: етика міст» — двокрапки у назвах його книг одночасно звужують і відкривають, розділяють метафори й оптики, проблеми і питання, у той час як сполучники вказують на зв’язки, які автор хоче зробити видимими. Ця напруга, ці розрізнення та різні спроби їхнього подолання значною мірою і визначають його оповіді про міста.

Річард Сеннетт говорить до нас із різних перспектив: він досліджує та змінює місто водночас як соціолог і планувальник. Його академічна кар’єра пов’язана з Гарвардським і Колумбійським університетами, Массачусетським технологічним інститутом, Лондонською школою економіки. Як консультант Програми розвитку ООН і ООН-Хабітат він працював глобально, як дослідник і практик звертався і до маленьких локальних проєктів. Разом із дружиною, соціологинею Сасскією Сассен, Сеннетт подорожував світом: від колумбійських нетрів до нових міст Китаю. Цей досвід ліг в основу його міркування про те, як нам будувати і жити — книги про етику міст, що цього року вийшла в українському перекладі у видавництві Canactions.

Наскрізною ниткою крізь цей текст проходить протистояння та поєднання між Імпровізацією і Планом, Прожитим і Збудованим, які у міркуваннях Річарда Сеннетта постають як cité i ville. Автор аналізує появу та розвиток містопланувальних ідей, які мали на меті впорядкування модерного міста: подолання хвороб, оптимізацію пересування, покращення життєвих умов і візуального образу простору. Поряд із цим Сеннетт відслідковує осмислення повсякдення міста як cité і для нього важливим джерелом тут постає література. Його оповідь розпочинає огляд ідей просторового перетворення ХІХ століття, на зразок Османівського Парижа та Барселони Ільдефонса Серди, а також соціальної теорії, як її втілено у працях Гюстава Ле Бона і Ґеорга Зіммеля. Втім, уже наступне ХХ століття стало часом, коли cité i ville почали все далі віддалялися одне від одного. Важливим етапом у їхньому розриві стала Афінська Хартія: максимально раціоналізоване бачення «міста, створеного для людей, а не самими людьми». Планування ville перейшло на макромасштаб і все більше замикалося як експертна сфера з високим порогом входження, у той час як cité оперувало тактиками на мікрорівні, було динамічним і спонтанним.

Виклик, який ставить перед собою Сеннетт — примирення cité i ville, а заразом і Джейн Джейкобс з Льюїсом Мамфордом, які по-своєму бачили живе місто. Якщо Джейкобс вірила у низову самоорганізацію, вуличну мудрість й соціальну тканину, яка є первинною щодо збудованого середовища, то для Мамфорда міська справедливість можлива завдяки існуванню стабільних інституцій, інфраструктур і грамотного планування міста як цілісності. Сеннетт подає їхнє протистояння у розрізі розмов про «відкрите місто»: для Джейкобс воно є радше нелінійним, здатним до точкових змін, які з часом можуть трансформувати всю міську систему, а для Мамфорда — всеохопним щодо різних аспектів людського життя. Якщо максимально узагальнити, то книга «Будувати і жити: етика міст» — це реакція Річарда Сеннетта на питання Джейн Джейкобс: а що б ти зробив (аби поєднати cité i ville)?

Його відповідь базується на уважних спостереженнях і рефлексії над власними проєктами. Сеннетт вільно рухається у просторі та часі: він веде читачів і читачок через Чикаго, Париж і Берлін зламу століть й згодом міжвоєнного періоду, повоєнний Нью-Йорк, Делі 1980-х і Шанхай 2000-х. Зі сторінок його книги до нас звертаються продавець на ринку пан Судхір і планувальниця мадам Ці, мешканці лондонського Борн Естейт і дітлахи з Медельїна, через щодення яких автор оповідає нам історію стосунків між cité й ville. Він показує різні прояви міської неформальності, що не завжди набувають таких ідилічних форм, як у письмі Джейкобс. Сеннетт свідомий того, що через лавиноподібне зростання кількості мешканців і мешканок у містах Глобального Півдня точкові рішення й окремі низові ініціативи бувають неефективними — потрібен комплексний підхід, аби всі ці люди мали гідний рівень життя. Багатомільйонні міста вже стали глобальними хоча б тому, що їх формують глобальні процеси міграції — як населення, так і капіталу.

Через розмову про міграцію Сеннетт вкотре повертає нас до питання стосунків з іншими в місті — тими, чия віра, етнічність чи сексуальність відрізняється від більшості. Він апелює до давньої дискусії у соціології щодо того, як жити у місті поряд із тисячами незнайомців (сусідів і чужинців) навколо, й аналізує два способи уникнення сторонніх, що втілюються просторово: втеча та ізоляція. Якщо застосувати ці поняття щодо сучасного міста, то в першому випадку отримаємо заґратовані спільноти нових ЖК, зони елітних приміських котеджів, хаби креативного класу, а в другому — поселення ромів на окраїнах. Обидві стратегії є руйнівними для міста як цілісності. 

Водночас Сеннетт є досить критичним щодо можливостей «змішування» міського населення, коли достатньо спалаху іскри, щоб розгорілися приховані стереотипи й упередження. Висновок, який він робить: у місті ми потребуємо відстаней — просторових і символічних, аби містяни та містянки сформували в собі толерантність до інакшості. Слідом за цим аргументом постає очікуване питання: де є та межа, допоки дистанція між людьми все ще сприяє пізнанню незнайомого? Коли ця відстань стає надто близькою (загроза приватності) чи надто далекою (страх і витіснення)? Замість втечі чи ізоляції Сеннетт пропонує використовувати стратегію повсякденної ввічливості — дотримання ритуалів, що імітують приязність і зберігають дистанцію. Він свідомий того, що така поведінка не сприяє побудові довіри, однак вона доводить свою ефективність у розрізнених спільнотах, які наближаються до конфлікту. Співпраця не завжди вимагає консенсусу й тісних стосунків, переконаний автор. Сеннетт на новий лад переповідає зіммелівську оповідь про місто, де поверхневість і безособовість у стосунках між людьми творить звичний фон життя, проте вбачає у ній можливість, а не загрозу.

Ще одна тема, що виникає у книзі — це те, як місто працює з власним минулим. Сеннетт є критичним щодо псевдоісторичних реконструкцій, які творять лише оболонку — збудоване середовище — але не здатні сформувати ті соціальні зв’язки, які цей простір наповнювали. Для нього ближчим є такий урбанізм, який зберігає зв’язок із минулим, одначе шукає способів його творчого переосмислення без перетворення міста на негнучкий і застиглий у часі музей.

Окрім мислення про минуле, Сеннетт багато міркує про майбутнє, зокрема й про кліматичні зміни і роль технологій у плануванні та розвитку міста. Щодо технології, то вона може як блокувати можливості участі через удавану простоту та прозорість, так і творити середовище залучення. Через різне використання цифрових інструментів автор ілюструє одну з головних дихотомій книги: розрізнення між закритим (контролюючим) і відкритим (скоординованим) містом.

Отож, яка відповідь Сеннета? Місто як відкрита система, де поєднано мікро- і макрорівні планування, де є місце партнерству планувальників і мешканців й мешканок, коли вони спільно вирішують щодо майбутнього (диктат будь-якої зі сторін у підсумку матиме негативні наслідки для життя міста), також і за допомогою сучасних інформаційних технологій. Таке місто не ідеальне («криве», як його означує Сеннетт), воно постійно змінюється. Його формують різні люди, яким не обов’язково любити одне одного, проте вони готові разом творити спільний простір. 

Кожен із нас володіє власними компетенціями містянина чи містянки — ми вчимося відчитувати простір навколо, бачити в деталях прояви важливого. Сеннетт закликає нас масштабувати місто людським тілом і повернутися до більш уважного чуттєвого сприйняття: візуального, аудіального, тактильного, офлаторного. Він вірить у силу діалогічного спілкування, яке становить основу етичної відкритої системи і дозволяє нам давати раду з комплексністю міського життя. Ще один важливий момент, на якому наголошує Сеннетт — відновлена гідність праці, важливість homo faber і його ролі у підтриманні щоденного функціонування міста, а також скромність як важливий модус існування, до якого варто повертатися. 

Відповідь Сеннетта присутня у книзі не лише соціально, а й просторово: він пропонує конкретні інструменти (типоформи), прошиті багатьма інфраструктурами та мережами, які й творять можливості для варіації. Якщо ви переоблаштовували своє помешкання, то легко можете уявити собі цей аргумент: труби та кабелі, які визначають те, що і як буде розміщене всередині та як у підсумку відбуватиметься життя дому. Тому відкрите місто є можливим тоді, коли воно закладене на рівні дизайну інфрастурктур і коли мешканці та мешканки долучаються до його наповнення, спільно творять простір. Цей процес вимагає горизонтальності у стосунках між «експертами» і «громадськістю», а також доступу людей до «каталогів можливостей» (адже звідки їм знати про те, які є варіанти розвитку, як їх технічно втілити та які матеріали використовувати?). Так може відбутися примирення cité й ville — і це лише один із багатьох шляхів, який пропонує Річард Сеннетт.