Володимир Будніков розповідає про свій проєкт, який він створив під час міжнародної резиденції «Exodus. Бірючий 019. Чорногорія». Резиденцію організував соціальний клуб «Exodus» для митців з України, Чорногорії, Франції, Чехії, Росії в чорногорському містечку Моринь. Куратор проєкту Костянтин Дорошенко (Україна) та комісар Петар Чукович (Чорногорія) звернулися до старозавітного сюжету про вихід євреїв з Єгипту та запропонували художникам осмислити кризи та виклики сучасного світу, побачити шляхи, якими блукає людство сьогодні, та можливі виходи, які воно може знайти.

Exodus є прямою метафорою праці художника в обставинах, які виступають певним Іншим у відношенні до звичного простору майстерні. Власне, поняття виходу містить у собі початкову впевненість в необхідності дії, перевірку провадженням діла та затвердження першого знання на новому ґрунті. Кінцева фаза руху обґрунтовує початок, виміри наміру та цілі поєднуються в перебігу справи. Набуття нового досвіду оприявнює в усій інакшості розуміння те, що начебто було знаним до того. Під час планувань подорожей Чорногорією мені впала в око спільна риса, — маршрут просування до пункту призначення весь час перебував виключно в виображенні тих, хто його складав. Зрештою, ми жодного разу не дивилися на мапу та замість послуговуватись наочним зображенням малювали в уяві складну мережу можливих траєкторій руху. Процес укладання планів був складним та заплутаним, проте в кожному разі ми діставалися омріяної цілі. На ясну картину нашого бажання накладалася мінлива система планувань того, яким чином досягти цілі.

У процесі праці над серією робіт я залучив подібну практику багатоваріантних планувань і водночас, так би мовити, зобразив її. Вийшло так, що я ніби спостерігав за тим, яким чином я дію. Кожен елемент малювання став чимось на зразок версії вирішення того, яким чином я буду просуватися у власній праці до свого остаточного рішення. Я вдався до практики безперервної зміни аспекту — в жодній роботі я не надаю переваги певному рішенню, лишаючи на видноті усе, що спадало мені на думку. Мене надзвичайно привабила ситуація з уявними планами, що наче застигли у стадії становлення. Майже кожна робота серії складається з наміру та сумніву. Формально цей розподіл має вигляд поєднання композиційного рішення, що здійснилося в задумі з його ж можливими варіантами або радше планами низки версій, що нашаровуються на вже видиму версію. Фактично, зображення складається з першого впевненого руху, який відображує те, що первісно спадало на думку, та можливих напрямків, у яких могла б розвиватися моя дія. Кожен аркуш є водночас генеральним планом і мережею можливостей його втілення. В деяких випадках подальші сумніви та планування радикально змінюють початковий намір, але в більшості робіт вихідна композиція та варіанти думок у формі швидких записів або креслень зберігають рівноправ’я, залишаються видимими одночасно.

Перша абстрактна форма, що стає тлом та основою, разом із подальшими лінійними нашаруваннями утворюють багатовимірний простір, де співіснують одразу декілька фаз розвитку подій, включно з гіпотетичними положеннями та такими намірами, що були відкинуті як ненадійні або хибні. Загальну композицію більшості робіт побудовано так, що складне плетиво здогадів, натяків на наратив фресок чорногорських монастирів і гірських силуетів, розмислів, сподівань, уявних картографічних начерків, записів уривків із біблійних текстів про вихід із пустелі розташовано на тлі «головної» уявної форми. Лінійні малюнки неначе ширяють над нею в паралельному просторі, пропонуючи версії численних виходів, які долучаються до загальної складної взаємодії.

Межі пласких форм локальних кольорів ніби окреслюють якесь правило в зародку, всередині якого можна рухатись, рамки якого можна заперечувати, розмивати, змінювати, виходити з нього назовні. Я перетворив усе, в чому можливо впізнати фігури, формули або написи на абстрактні рухи саме задля того щоби надати ваги абстрактній формі знання.

Початковий намір не тільки перевіряється вимірами та посиланнями, але процес перевірки та підозри наче додатково підсилює його, усуває недовіру до власного першого руху, який насправді й є вірним.