Підтримати
Олександр Сухоліт

«Форма, що дихає»: Олександр Сухоліт

На виставці «Іпостасі Олександра Сухоліта» аукціонний дім «Золотое сечение» демонструє роботи різних періодів автора. Його твори визначили особливості українського мистецтва останніх десятиліть. Скульптурні та живописні роботи Сухоліта присвячені темі людини й складних філософсько-етичних пошуків форми та змісту. Публікуємо есе української мистецтвознавиці Галини Скляренко, яке написано глибоко, цікаво, та розповідає про відомого скульптора і його художню мову. 

Напевно, глядачеві й справді дуже цікаво спостерігати, як посеред хаосу зі шматків дерева, глини, металевих каркасів, пластилінових ескізів, замальовок, різаків, тесаків тощо виникає скульптура: новий образ, де аморфна маса матеріалу переростає у живу й осмислену форму. Для самого Олександра Сухоліта «майстерня» — це особливе місце, «простір для праці», який, наповнюючись щойно виробленими творами, поступово «виштовхує» їх у широкий світ. Як каже художник: «Мене гнітить чисельність моїх робіт довкола. Якби можна було коли-не-коли змінювати свою майстерню на іншу, вільну й нову, я був би дуже радий. Я переїхав би туди, а кілька років по тому повторив би все знову. Для мене майстерня, мої роботи — це замальований аркуш паперу: коли він заповнений, треба взяти новий і розпочати малювати спочатку».

3

Проте насправді Сухоліт — не «художник процесу», а «художник твору». І хоча він працює дуже багато, часто циклами, серіями, постійно звертаючись до певного кола образів і тем, а його скульптури, малюнки, живописні полотна формально «відкриті», так чи інакше демонструючи сам процес їхнього створення, мета художника — завершена робота, самодостатня й виразна. Його творчість посідає в українському мистецтві останніх десятиріч особливе місце. Адже хоча він належить до «генерації нової хвилі» й брав активну участь у виставках художників цього кола, його прагнення завжди були іншими, віддзеркалюючи й особисті інтереси автора, і сприйняті під іншим кутом зору особливості часу «перебудови». Саме тоді, власне, і склалася його творчість, визначились головні теми, те коло образів та мотивів, над якими він і працюватиме далі. Чи не ця сталість, впізнаваність і, звісно ж, висока художня «якість» творів забезпечують йому незмінну любов публіки, визнання колег, критиків, колекціонерів? 

Тим паче, що майстерність — річ загадкова, це не просто вільне володіння ремеслом, але ще й здатність навіть у багаторазово використаній композиції передавати, зберігати, доносити й донести ту «магію мистецтва», наявність якої завжди приваблює й заворожує.

Олександр Сухоліт народився у 1960 році в селі Чорнотичі Чернігівської області. У 1979-му закінчив Ужгородське училище декоративно-прикладного мистецтва, у 1986-му — скульптурний факультет Київського художнього інституту (майстерня М. Вронського). Відтоді живе в Києві. Одначе в душі він лишається вірним тій «природності», яка була йому близькою в дитинстві. Пізніше він напише: «Моя душа чомусь весь час проситься на пасовисько. Туди, де сяє сонце, росте трава. Космос я уявляю в образі цих пасовиськ, луків. Тут, як на мене, легше зберегти внутрішню гармонію, ніж у світі цивілізації, який навколо нас…».

Сухоліт не любить телевізор та інтернет, а мобільний телефон для нього — вимушена й гнітюча необхідність. В інституті про нього складали легенди: він працював дуже багато та швидко, був здатен «за ніч» переробити, «виправити» Цілком готову роботу. І ще – він дивовижно малював. Нині «малюнки Сухоліта» становлять особливу сторінку українського мистецтва, заслуговують на окрему розмову. А поки важливо підкреслити — це непросто замальовки, допоміжний матеріал, який використовує більшість скульпторів: це самостійні художні твори, що вирізняються — як, втім, і його скульптури — тремтливим відчуттям самої мови мистецтва, точністю висловлювання та живою й несподівано актуальною традиційністю.

Творчість О. Сухоліта одразу опинилася в колі традицій високого модернізму та світової класики. Зламним на цьому шляху став для нього 1979 рік, коли, як казатиме пізніше сам художник, він «від­крив для себе малювання епохи Відродження. Точкою відліку був Мікеланджело. Як він мислив, як бачив світ і те, чого побачити не можна, як це невидиме втілилося у символах видимого світу — цією естетикою він мене просто заразив. Я зрозумів, що бачити світ очи­ма художника — це чудово, і мріяв навчитися малювати так само». Разом із численними малюнками у студентські роки він створює серії робіт у гіпсі, де пробує відтворити свої враження, своє розумін­ня і своє бачення скульптури Стародавньої Греції, Риму, доби Рене­сансу і, звісно, великих майстрів модернізму, серед яких — Джакомо Манцу, скульптор, творчий діалог з яким так помітно позна­чить його роботи. Чи не під впливом творів італійського художни­ка Сухоліт захоплюється скульптурним рельєфом, який стане таким важливим у його творчості.

Сухоліт має природний дар скульптурного мислення, його форми вирос­тають «зсередини», з живого, духовно наповненого руху, «внутріш­нє й зовнішнє» в них органічні та неподільні. Вони нічого не «ілю­струють», вони існують… У своїх скульптурах він відкриває наново ту цільність та органічність, які, як здається, зникають зі світосприй­няття сучасної людини. Недарма він полюбляє повторювати: «Я не вважаю себе сучасним художником у загальноприйнятому сенсі. Я завжди намагався працювати на межі архаїки та класики, зі зро­зумілими сюжетами на кшталт ”Батько і син”, “Мати й дитя”, “Зем­ля”… Я хочу зробити сучасною архаїчну, первісну стихію, коли мисте­цтво було сильним, виразним і зрозумілим…».

Улюблені матеріали Сухоліта — камінь і бронза. Мабуть, саме брон­за точніше за все передає ту живу тремтливість форми, яку він завжди хоче передати. Але тепер він працює без натури. Деформації форм, до яких вдається художник, стають вільнішими, гострішими. Його дедалі сильніше приваблює творчість Альберто Джакометті — скульп­тора, графіка, живопис­ця, чиї видовжені, майже безтілесні фігури відрізняються особливою вну­трішньою силою й осо­бливим напруженням життя… Але водночас у його творчість і особис­ту свідомість міцно уві­йшли традиційні хрис­тиянські сюжети та іко­нописні композиції, які він переносить у скульптурний рельєф.

2

«Я став художником, який з палеоліту розумом переселився у Візантію», — говорить Сухоліт. Проте його «Візан­тія» — така сама авторська фантазія, як і його «античність» та «палеоліт».

Традиційні образи сповнені неповтор­ністю авторського погляду, дотику. Адже мистецтво скульптури сполучає в собі й певну умоглядність проєкту-задуму, і граничну тактильність, пред­метність його втілення. А тому боже­ственне й земне неможливі тут одне без одного. І знову вподобання Сухоліта далекі від гостроти й парадок­сальності контемпорарі арт. Його цікавить інше — повернення у мис­тецтво, зв’язок із його втраченими цінностями. Варто дослухатись до художника, для якого «божественна природа зосереджена для люди­ни у людині. (…) У моїй скульптурі неодмінно має бути голова, живіт, мають бути діяльні елементи — руки, має бути можливість пересуван­ня у просторі — ноги. Я визнаю також форми, що мають аналогії у тваринному чи рослинному світі. Абстрактні обра­зи в скульптурі також мають своє зву­чання та призначення, але в будь-якому разі в центрі має перебувати людина… Форма і життя для мене — це одне й те саме. Я люблю, коли форма дихає — як людина дихає. Коли вона має розширен­ня, має вдих і видих. Така форма, вида­ється мені, завжди буде духовною. Тому що коли є дихання — є дух».

Повну версію есе ви можете прочитати у книзі авторства Галини Скляренко «Сучасне мистецтво України. Портрети художників», яка має на меті вийти за рамки конкретних біографій і охопити парадокси культури й трансформацію художньої мови.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Більше матеріалів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: