РОЙ

«Геро́й (дав.-гр. ἥρως, hḗrōs — напівбог, славетна людина, захисник) — особа, що проявляє вищу форму мужності, розв’язує суспільно значущі конфлікти. Герой береться за розв’язання, як правило, виключних за своїми масштабами і труднощами завдань. Він бере на себе підвищені обов’язки і більшу відповідальність, ніж люди, які керуються загальноприйнятими нормами поведінки» ¹.

Професійний моветон — цитувати вікіпедію, тим більше на початку тексту. Проте бонтон — бути щирою і зрозумілою — це підважує. Текст нижче — про виставку «Рой. До шістдесятиріччя Олександра Ройтбурда» (відкриту 14 жовтня 2021 року в Одеському вже національному художньому музеї майже імені Олександра Ройтбурда; виставка триватиме до 12 січня 2022, куратор — Кирил Ліпатов, голова наукового відділу ОХМ). Текст переважно про Ройтбурда, а не про його твори. Хоча… Перепрошую, «пані та панове, шановне хіпстерство», але про цю виставку Ройтбурда «правильний» мистецтвознавчий текст наразі неможливий. «Лінії обриваються. Лінії продовжуються». (Кирило Ліпатов, з тексту до виставки).

Не відомо, чи подобається назва «РОЙ» самому Ройтбурду, хоча… «Пані та панове! Шановне хіпстерство!», — якось привітався Олександр Анатолійович із гостями вернісажу виставки «Єгоров. Ройтбурд. Гусєв. Відкрита майстерня» (Хмельницький обласний художній музей, березень 2019). Скидається на те, що скорочення прізвища в назві виставки до «РОЙ» — таке собі іронічне постхіпстерство, хоча акції на підтримку Ройтбурда на посаді директора Одеського художнього музею майоріли принтами «Ро наш бро» і були дуже серйозними. Наразі Рой — у певному сенсі Цой, який, як відомо, живий, і це не обговорюється. Відверто зауважу, що мені аж ніяк не резонує «РОЙ». Але ж і я — не «шановне хіпстерство».

Мій ретрушний сантимент до лінгвістичних жонглювань словами та сенсами спричинив єдино близьку асоціацію до назви «РОЙ» — бджолиний. У Ройтбурда все навколо має роїтися, гудіти, бути в процесі: зовні хаотичному і спонтанному, а за більш уважного спостереження або безпосередньої участі — запланованому і системному. Рой — це комьюніті, спільнота, свої. Яким не треба нічого виправдовувати чи пояснювати, адже все зрозуміло «за замовчуванням» — «по умолчанию». В силу близьких контактів. В силу певної герметичності спільноти. В силу спорідненості за ознакою інакшості. Але завжди треба багато говорити, проговорювати й обговорювати. Тому Ройтбурд повсякчас відчайдушно намагається об’єднати і вибудувати художнє середовище, аби утворився творчий протобульйон, чи то піна морська, з яких мають шанс еволюціонувати чи народитися ідеї. Ідеї «рудих».

РОЙтбурд

Ройтбурд парадоксальний і Ройтбурд логічний. Ройтбурд легендарний («дідусь укрсучарту») і вічна дитина («бідний котик»). Ройтбурд сатир-провокатор 80 левелу й чаруюче чемний співрозмовник-інтелектуал. Ройтбурд сповнений сюрреалістичними протиріччями та педантичними послідовностями — і «по жизні», і «по понятіям». 

Ройтбурд уможливлює «неможливе», місцями навіть забороняє «неможливе» як жанр, зухвало провокуючи реальність, і ось — все «спрацьовує». Ройтбурд незалежно залежний. Залежний від прагнення до актуальних трендів і водночас їх формування, від жаги до нових знань, людей, емоцій, відчуттів, досвіду. Фотографії, надані з сімейного архіву друзями та колегами для виставки «РОЙ», ще більше ніж твори є відбитками як візуальної надмірності, так й інтелектуальної аскези; як безкінечних вертикальних і горизонтальних комунікацій, так і «самості» й самотності.  

Ройтбурд природно перебуває у фарватері авангардної традиції руйнування традиції, чим вибудовує і випробовує на міцність нові тренди. Він блискавично занурюється, поринає і виринає з ґрунтовної традиції одеської школи у віці 20 років, і його найбільш ранній, напрочуд міцний і зрілий автопортрет тому свідок («Автопортрет», полотно, олія, 1981). Згодом з’явилася традиція створення автопортретів: щороку 31 грудня Ройтбурд йшов до майстерні та малював автопортрет. Ніхто і ніщо не могли стати на заваді цьому процесу. 35 автопортретів — історія художника, яка легко масштабується до історії сучасного українського мистецтва. Один з останніх — в образі П’єро. І тут, окрім іншого, я бачу процес зливання історії митця з історією музею, яким він живе останнім часом: омаж, чи то діалог із серебряковським автопортретом є очевидним (Зинаїда Серебрякова, «Автопортрет в костюмі П’єро», полотно, олія, 1911, ОХМ). 

«Раскартинивание» (рос., термін 1993 року Олександра Соловйова) в інсталяції за мотивами твору «Вівтар» (1990) сприймається як блискуча зворотна іронічна метафора тих процесів, що відбувалися у 1990-х. Тоді декларування відходу від живопису було в тренді, але глибоко в кишені на барикадах фронту інсталяцій і відеоарту душу потайки грів тюбик вохри, марсу чи цинкових білил. Між іншим, арсенал фарб у візку з супермаркету перенесений куратором в автентичному вигляді безпосередньо з майстерні Ройтбурда.

Прізвище «Ройтбурд» перекладається з ідиш як «червона борода» ( «…не псуй краї бороди твоєї» — одна із заповідей). Мистецька спільнота в Україні це у певному сенсі спільнота «рудих». Не таких. Інших. Незрозумілих. Магічних за діяльністю та дивних за мотивацією. Відьом і відьмаків, знахарів і знахарок, мольфарів і мольфарок, шаманів і шаманок в очах пересічних громадян, «які керуються загальноприйнятими нормами поведінки». (У процесі пригадався психоделічний перформанс 1995 року Філа Перловського та Діми Дульфана «Шамани наносять удар у відповідь»). Тож бажання піддати митців середньовічному аутодафе у певних осіб, які особливо переймаються єдино правильним впровадженням у реальність «духовкі і нєтлєнкі», виникали, виникають та виникатимуть регулярно.

геРОЙ

У 1994 році, славетному проведенням бієнале сучасного мистецтва «Вільна зона», на одеському залізничному вокзалі всіх зустрічав напис: «Добро пожаловать в город-герой!». Проте дефіс та діакритичний знак над «йот» десь зникли. Тож один із митців-учасників цієї події, яку курували Михайло Рашковецький та Олександр Ройтбурд, прочитав це привітання на свій розсуд, пафосно інтонуючи: «Добро пожаловать в город, герои!». Місто прагнуло героїв. Місто побоювалося героїв. Як і вся країна.

На конференції з сучасного мистецтва під назвою «Сучасне мистецтво України 1987–1995: свідомість, мова, репрезентація, контекст» 33-річний Ройтбурд зробив доповідь-маніфест «Мистецтво і держава»: «Сучасному мистецтву потрібна сучасна інфраструктура. Саме держава — єдина сила, що зацікавлена в нашому існуванні. Ми можемо створити їй більш привабливий вигляд в очах світової спільноти. Ми можемо більш ефективно вирішувати питання створення в культурі та суспільстві нового духовного клімату, необхідного на етапі становлення та реформ. Ми можемо допомогти суспільству позбутися стереотипів, стати більш відкритими й динамічними. Актуальне сучасне мистецтво, яке вже сьогодні є каталізатором процесу інтеграції України до європейської культури, завтра буде для наших онуків і правнуків точкою опори і темою для рефлексії, а не джерелом комплексів культурної меншовартості». Твердження актуальні й досі, а краще б її втратили — через свою здійсненість.

Чи є Ройтбурд культурним героєм сучасності? Як на мене, беззаперечно. Герой історії українського мистецтва та музейного руху 1980–2020-х років. Колись, у 1990-х, у короткому та зухвалому тексті про героїв я на свій розсуд визначила один із найважливіших критеріїв приналежності до їх сонму, і це була не самопожертва або краса жесту. «Герой завжди приходить вчасно». Час у героїв триває по-іншому. Вчасно для героя — це непередбачувано заздалегідь для інших, випереджаючи звичний хід подій і тим його скеровуючи. 

Про те, як герої нас залишають і що відбувається далі, дописала новітня історія України. Для когось звучить безпредметно й пафосно. Для мене — як доведений факт: «Герої не вмирають». Тому що змінюють хід історії. Штучна ж героїзація Ройтбурду не загрожує. Цей виставковий проєкт, як, вірю, і наступні, зупинятимуть ментально-хімічний процес «бронзовіння», характерний у суспільстві щодо видатних особистостей після їхнього переходу в засвіти. 

Може скластися враження, що життя Ройтбурда останнім часом вийшло «на плато»: стабільний соціальний і мистецький статус, авторитетність, потужна музейна команда поруч. Смерть сприйняла це плато як самореалізацію, що відбулася. Смерть безсоромно неуважна. Рівень її експертності підважений поверховістю танатичного відбору. Ми не маємо важелів впливу на її оптику, проте у нас, смертних, є право мати власну думку — допоки ми тут є.

Вірний своїй харизматичній непередбачуваності, Саша Ройтбурд таки прийшов на свій ювілей. Виставка «РОЙ», заявлена як «тизер» великої ретроспективної виставки, на мить перенесла «в голову» Ройтбурда. І що дивно: це миттєве наближення не призвело до зрозумілого «комка в горлі» чи зарозумілого «бачили-знаємо», а радше до щирого подиву та невичерпної кількості нових питань, висновків, прагнень. Під час відкриття виставки у мене з’явилося раптове бажання дописати на виставкових банерах маркером «геРОЙ». Наступного разу себе не стримуватиму.

P. S. Так, ви правильно звернули увагу: про Ройтбурда я пишу в теперішньому часі. Ні, це не помилково.