Підтримати

Зелений: уривок з книги Мішеля Пастуро «Кольори наших споминів»

exc-5e0f3a15a7a1d87c7177d8ae
exc-5e0f3a15a7a1d87c7177d8ae

Your Art публікє уривок з книги французького професора середньовічної історії та фахівця із західної символіки Мішеля Пастуро «Кольори наших споминів» про зелений колiр.

Право на публікацію надано видавництвом Анетти Антоненко.

book2.jpeg

Забобони у зеленому

Утім, найбільшу кількість забобонів породжує не чорний. У цьому його набагато випереджає зелений. Деякі люди нізащо не вдягнули б одяг цього кольору. Дехто не сприймає як подарунок смарагд, бо вважає його таким, що приносить нещастя. Ще хтось не сів би на корабель, пофарбований у зелений колір. Cеред тих, хто страждав на фобії, пов’язані із зеленим, були й відомі люди. У Франції це, наприклад, Мішель Летельє (1603–1685), батько Маркіза де Лувуа, державний секретар із питань оборони, а згодом канцлер, імовірно, найвпливовіший персонаж після короля й набагато владніший за Кольбера. Він настільки лякався зеленого, що заборонив його в усіх своїх помешканнях, змінив колір на своєму гербі (раніше на ньому зображення ящірок було зеленого кольору) і заборонив зелені мундири в усіх частинах армії Людовіка 14, включаючи іноземні. Але ще відоміша фобія Шуберта, яка взагалі перетворилася на легенду. Великий музикант стверджував, що був «ладний забратися на край світу, аби не бачити цього проклятого кольору». Коротке життя Шуберта (він помер 1828-го у 31 рік) було такою низкою бід, невдач і страждань, що мимоволі постає запитати: чи була фобія зеленого кольору, якого годі уникнути повністю, бодай чимось мотивована?

Щодо мене, віру в прокляття зеленого я виявив незвичним способом, під час одного сільського весілля в Бретані на початку 1970-х років. Наречена була вдягнена в класичну білу сукню, наречений — у стриманий чорно-сірий костюм. На голові його огрядної матері сидів капелюшок сливового кольору, прикрашений рясноцвітними квітами. Однак небезпека крилася не в цьому ефектному головному начіпкові, а в одягу двох родичів (чи друзів) нареченої, батька й сина, напевне, мисливців, які з’явилися в зелених камізельках і сірих штанах. «Елегантно, але зловісно», — зауважив один з моїх знайомих, вхожий до середовища місцевих дворян Пентьєвра, прихильних до традиційних цінностей. Заінтригований його ремаркою, я запитав, що такого зловісного в зеленому або зеленуватому вбранні. Він пояснив, що звичай забороняє вдягати цей колір на весілля: це неминуче нашкодить молодій парі або їхнім нащадкам. Він навіть уточнив, що цього дня не можна подавати на стіл зелені овочі — окрім артишоків, які дарують успіх і вважаються афродизіаком, — і за жодних обставин згадувати цей колір. Я був спантеличений. Не тільки тому, що мій улюблений колір, як виявилося, мав таку негативну репутацію, а, либонь, ще більше тому, що мій товариш і одноліток, бувалий моряк, чудовий тенісист і закоренілий гульвіса, знав такого роду забобони й вірив у них.

Мені невідомо, чи нашкодили ті дві зелені камізельки молодятам після весілля, яке ми святкували того дня. Згодом я, однак, мав інші нагоди пересвідчитися, наскільки поширений цей страх зеленого кольору. наприклад, мої пошуки темно-зеленого светра часто завершувалися невдачею, бо в магазині чоловічого одягу зрідка мали такий товар. Один продавець мені пояснив, що у Франції не дуже багато блондинів для успішного збуту продукту такого кольору. Справді, зелений популярний радше у країнах Північної Європи, де у чоловіків частіше трапляються білі шевелюри: згадаймо відомий «англійський зелений» на шотландських светрах, які були в моді в 1960-ті, або ж одяг різних відтінків зеленого, які неважко знайти у великих німецьких чи австрійських магазинах. Утім, таке розходження між Францією та Німеччиною не нове. Влучне спостереження великого протестантського ерудита Анрі Етьєнна, висловлене 1566 року після повернення з ярмарки у Франкфурті, показує, що воно існувало вже в 16 столітті. На ті часи зелений вважався добрим тоном у Німеччині, тоді як у Франції його залишали за хатньою челяддю та блазнями. Якби вам трапився у Франції шляхетний пан, удягнений в зелене, ви б подумали, що в нього трохи грайлива вдача; натомість у багатьох місцинах Німеччини таке вбрання виглядало б цілком порядно («апологія Геродота», вид-во П.рістелюбер, Париж, 1879, I, 26).

Але те, що французькі магазини ще й сьогодні пропонують на продаж так мало зеленого одягу, пов’язано не лише з кольором волосся. Ще одна, і далеко не остання, причина, чому зелені вироби продаються гірше, — забобони, якими він оточений: серед чоловіків, а надто серед жінок заведено сприймати цей колір як такий, що призводить до невдачі. Нерідко продавці одягу для дам зізнавалися мені, що зелені сукні «гірше продаються». один із них, працюючи у великому паризькому магазині, навіть уточнив, що, на погляд де- яких клієнток, «зелена сукня — вбрання для відьми». До цих зауважень продавців одягу могли б додати свої спостереження ювеліри, які добре знають, що смарагди, попри свою незаперечну красу, продавати непросто.

Двадцять років тому я зробив скромний внесок до цього переліку забобон, здійснивши невеличке дослідження щодо прокляття зеленого кольору в театрі. Справді, актори не люблять вдягатися в зелене, вважаючи, що цей колір нашкодить виставі, якщо не їм самим. Схожа прикмета побутує серед видавців, які впевнені, що книжка із зеленою обкладинкою продаватиметься гірше. Кілька істориків, які зацікавилися цими питаннями й спробували віднайти їхні причини, здебільшого зверталися до епохи романтизму: освітлення тієї епохи, ще не електричне, але вже й не таке, як за попереднього століття, забарвлювало всі відтінки зеленого у тьмяний і тривожний колір. Тому на сцені почали від нього відмовлятися. На мою думку, цього пояснення не досить, потрібно заглибитись у більш давню історію. У театрі страх зеленого наявний уже у середині 18 століття. За легендою, щоправда, необґрунтованою, Мольєр помер на сцені нібито в зеленому костюмі.

Насправді страх зеленого в театрі, ймовірно, пов’язаний з проблемою фарби. На підмостках епохи бароко було заведено розрізняти головних дійових осіб п’єси однотонними костюмами; кожен персонаж носив відмінний від інших колір. Утім, у 18 столітті фарбування у зелений було складною процедурою, зокрема тому, що ще не навчилися змішувати синій і жовтий. Ремесло фарбарів тоді строго регламентували: якщо ти фарбувальник синього, то не маєш дозволу фарбувати жовтим кольором і навпаки. Тому чани з синьою та жовтою фарбами тримали в різних майстернях, і не можна було занурити тканину спершу в чан із синьою фарбою, а потім — із жовтою. Жовтий колір добували в інший спосіб — за допомогою рослинних барвників, але він залишався бляклим, блідим, сіруватим. але на це мало зважали, адже він не був у моді, його використовували хіба що у театрі, де з ним пов’язували певні ролі.

Отож, для того щоб дістати чистий, яскравий, насичений зелений колір, в англійському й іспанському театрах запозичили колір у художників: мідянку — особливо токсичний пігмент, який отримують через нанесення оцту або кисло- ти на мідні пластини. актори покривали мідянкою сценічні костюми, ба навіть деякі декорації. У 1600–1630-х роках багато акторів померли від отруєння, але ніхто не зрозумів насправді, що причина крилась у складі фарби на костюмі. Поширилася думка, нібито зелений колір був проклятим, тож його почали забороняти в театрах.

У 19 столітті прокляття зеленого залишалось актуальним. Однак тепер причиною отруєнь була вже не мідянка на основі міді та оцту, а мідянка на основі миш’яку. Суміші цього пігменту використовували для приготування фарбників і зелених фарб, які потім застосовували у декоруванні, меблях, тканинах одягу та деяких побутових предметах. Ці речовини, які часто не мали запаху й смаку, надзвичайно небезпечні, адже під дією вологи миш’як випаровується. Звідси численні нещасливі випадки та загострена недовіра до зеле- ного кольору. Ймовірно, що його жертвою став і наполеон на острові святої Єлени. Жоден серйозний історик більше не вірить у те, що імператора отруїли навмисне, однак багато дослідників наголошують, що стіни кімнат, де він мешкав, були обтягнуті зеленою (до речі, його улюблений колір) тканиною, пофарбованою небезпечною «швайнфюртською зеленню», створеною в 1814 році способом розчинення мідних часточок у миш’яку. Це вочевидь пояснює наявність слідів миш’яку у волоссі та під нігтями покійного імператора.

Починаючи від 1860-х років недовіра до зеленого кольору інколи оберталася на фобію. Королева вікторія, наприклад, страшенно боялася зеленого й вигнала його з усіх королівських помешкань, зокрема з Букінгемського палацу, куди, як мені відомо, вона так і не повернулася.

Колір долі

Історикам відомо, що погана репутація зеленого кольору доволі давня. Її фіксують уже в Давньому римі, й у середині середньовіччя вона, здається, тільки загострюється: за феодальної доби зелений, ще більше, ніж чорний або червоний, стає улюбленим кольором диявола та його породжень.

Утім, якщо придивитися уважніше й спробувати підсумувати символічну історію зеленого в західних суспільствах, ми констатуємо, що цей колір є не так кольором зла чи невдачі, як кольором долі. Як усі інші кольори, зелений амбівалентний: це водночас колір везіння і невезіння, удачі і невдачі, надії і безнадії. Звідси його зв’язки зі звичаями та ритуалами, в яких відіграє роль випадок або вирішується чиясь доля в партії. столи для азартних ігор, наприклад, стали зеленими в 16 столітті: в карти, кості, шашки, класи, більярд грали вже на зеленій поверхні. З часом зелений перетворюється на емблематичний колір гравців, місць, які вони відвідують, предметів, які вони використовують, і навіть слів, які вони промовляють. У першій половині наступного століття вислів «зелена мова» [langue verte] позначає французькою жаргон гравців у карти й кості, який вони використовують у тавернах і гральних домах. Згодом, за правління Людовіка 14, зелене гральне сукно переходить від суспільних низів до більш аристократичних гральних домів і навіть до королівських і князівських дворів. Повсюдно фішки, кості, карти, гроші або кульки падають «на зелене», тобто поверхню ігрового столу. Це зберіглось і донині — від казино великих палаців до терас звичайних кафе.

Крім того, сьогодні зеленою є більшість спортивних майданчиків, так само як у середньовіччі на зелених луках розгорталися не лише турніри, а й дуелі та «божі суди», де вирішувалася доля засудженого. І річ не лише в кольорі трави. Так, деякі види спорту відбуваються не на газонах надворі, а в приміщенні, на штучній поверхні: паркеті, килимі, лінолеумі; однак ці покриття часто зеленого кольору, хоч трава тут замінена іншими матеріалами. настільний теніс (наш пінг-понг), в який майже завжди грають на зеленому столі, є найбільш промовистим прикладом, який якнайповніше відбиває цю символічну спорідненість між спортивним майданчиком і гральним сукном. Чи то трава на луках, фетр грального столу для рулетки чи бриджу, поле для футболу чи регбі, дерев’яні столики для пінг-понгу, будь-яка поверхня, де розігрується доля суперників, асоціюється із зеленим кольором. так само на «зеленому килимі» адміністрацій вирішуються долі підприємств і найманих робітників, які там працюють. на тлі зеленого «розігруються справи», і ці ігри часто мають доволі високі ставки.

Не завадило б замислитися щодо причин і витоків такої символіки. Чому зелений настільки тісно, і то вже віддавна, пов’язаний з ідеєю долі, жеребу, випадку, гри, фатальності? Чому саме він є насамперед символом того, що плинне й нестійке, того, що людина любить і палко бажає, але що виявляється випадковим, скороминущим або недосяжним, починаючи з любові та завершуючи грошима (згадаймо про відомі «зелені папірці»)? Спробувати відповісти на це запитання означає поставити перед собою неозору проблему зв’язків хімії та символіки у наявному суспільстві. Довгий час зелений залишався в Європі кольором найбільш хімічно нестійким. Упродовж століть фарбарі та живописці билися над тим, щоб його зафіксувати. Отож цей хімічно нестійкий колір постійно асоціювався з усім тим, що символічно сприймається як нетривке чи ефемерне: молодість, любов, шанс, удача, надія. Тож чи не є символіка кольорів банальним наслідком хімії пігментів і барвників?

© Переклад. А. Рєпа, 2020

© «Ніка-Центр», 2020

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2020

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: