Міждисциплінарний проєкт «Іскри» польської мисткині та фотографки Вікторії Войчєховської, присвячений війні на Донбасі, здобув низку міжнародних нагород, був представлений у Франції, Латвії та Китаї, але тільки цьогоріч дістався до України завдяки Львівському муніципальному мистецькому центру. Саме у Львові проєкт бере свій початок: у 2014 році мисткиня зв’язалася через місцевих волонтерів із солдатами-добровольцями на фронті й запропонувала їм узяти в проєкті участь.

Назва «Іскри» (Sparks) спала на думку Войчєховській, коли вона тривалий час спілкувалася з місцевими жительками на лінії фронту. Це слово жінки постійно вживали, описуючи, як снаряди, потрапивши в оселі, руйнували стіни й меблі, калічили та вбивали, сиплячи врізнобіч уламками. На виставці можна подивитися відео з двома Валентинами та Ганною, домівки яких опинилися в зоні бойових дій. Через війну жінки втратили своїх чоловіків. З іншого боку, «Іскри» — це спалахи в пам’яті добровольців, що мучать їх, коли вони повертаються додому чи перечікують перемир’я; це невідчепні спогади про місця, де точилися бої. Саме ці місця Войчєховська намагалася сфотографувати для окремої серії пейзажів у межах проєкту.

Стрижневим елементом виставки є, поза сумнівом, фотопортрети добровольців. Їх розмістили окремо в першій залі центру. Тло, на якому зроблені фото, спочатку видається скрупульозно підібраним. Кольори на задньому плані настільки увиразнюють і підкреслюють міміку та вирази облич, емоції, які промовляють очі, що створюється ілюзія, ніби фотосесії клопітливо режисували. Але це не так. Усе робилося стрімко та в приміщеннях, в яких траплялася нагода познімати. 

Усі обличчя на портретах виражають одну, хоч і складну для визначення емоцію. Тут і страх, і напруження, і втома, і якась сумна важка серйозність. Це емоція залучення в машинерію війни. Ту машинерію, яка привласнює людські життя, почуття ненависті та кохання, молодість, зрілість і старість, надії та образу, бажання помсти й відплати. Вона вписує їх у дуже конкретний, регламентований і структурований потік зброї, воєнних стратегій та геополітичних і державних протистоянь, які перетворюють людей на об’єкти. Це навіть не емоція, а, ймовірніше, відбиток. Відбиток війни. На презентації у Львові було багато волонтерів і людей, пов’язаних із фронтом. Той самий відбиток можна було побачити й на їхніх обличчях. 

«Кажуть, блакитна волошка назавжди може втратити свою барву, якщо на неї впаде тьмяно-жовтавий відсвіт блискавки, що провіщає град», — писав Ґустав Майрінк у романі «Ґолем». Так і людина, тільки-но в її обличчя засвітять град і блискавки від куль із фронту, щось втрачає, залишаючись якщо не назавжди, то надовго відміченою війною.

Одним із попередніх проєктів Войчєховської було дослідження проблем мігрантів, які намагаються дістатися до Європи, тікаючи від війни та безвиході. Між досвідами мігрантів з Африки та переселенців з Донбасу мисткиня помічає багато подібного. Спілкуючись із мігрантами та переселенцями, Войчєховська завжди питала, що люди беруть із собою. Зазвичай це речі першої необхідності, але є мігранти й вимушені переселенці, які намагаються взяти щось таке, що нагадувало б про їхню ідентичність і минуле. Присилувані полишати свої домівки, люди йдуть в небезпечну путь у пошуках кращої долі. Дві Валентини, яких інтерв’ювала мисткиня, не виїздили з зони бойових дій, бо мали доглядати старих і хворих чоловіків. Згодом війна забрала їх. Чи спромоглися овдовілі Валентини віднайти нове життя, виїхавши з Донбасу? Важко сказати. Життя переселенців в Україні — так само як і життя мігрантів у Європі — не є легким і безтурботним. 

«Столько вещей по ту сторону добра и зла было сказано (и сделано) и мне лично, и моим друзьям, и едва знакомым, и совершенно незнакомым мне военным беженцам из Донецкой и Луганской областей, что у человека, похоже, просто нет внутри такой кнопки, чтобы все это простить (и не помнить); но что гораздо хуже — ты себе не можешь простить эти семь лет, как один большой день бесконечного унижения; хорошо, деантропологизируя людей, говорить о них так, будто с них и хлеба довольно, а что делать с достоинством, мечтами, любовью, надеждой, в конце концов. Неужели только оттого, что тебя изнасиловали армией другого государства, ты становишься не собой, чем-то плохим, неприличным […] Очевидно, в какой-то момент надежда, что стоит еще чуть-чуть потерпеть и станет лучше или что надо работать еще больше и все получится, остается за спиной — и ты ее больше не видишь, не чувствуешь», — описує, приміром, переселенський досвід українська поетка, письменниця та членкиня ПЕН-клубу Ія Ківа.  

В «Іскрах» ненавмисне зчитується наратив, згідно з яким чоловіки є активними учасниками війни, а жінки — її жертви. Войчєховська пояснила, що їй не вдалося залучити до проєкту жінок-військових, але вона віддає належне проєктам, в яких гендерні аспекти війни на Донбасі висвітлені повніше. 

Під час невеличкої екскурсії художниця звернула увагу на фото окопів. Вириті окопи їй нагадали про фотографії часів Першої світової війни, на яких Войчєховська бачила точнісінько такі самі траншеї. Це схилило її до міркувань, наскільки ж в усіх війн одне й те саме лице, а також до питання, чому ж досі жахіття війни не віднадили людство від практики вирішення конфліктів через насилля. 

Коли я розмірковувала з цього приводу, мені пригадався роман Славенки Дракуліч «Ніби мене нема(є)». У цьому романі описується досвід жінки в концтаборах під час конфлікту між країнами колишньої Югославії. Одна сцена з роману в’їлася в пам’ять.

«Хлопчик їх слухає і каже:

— Коли я виросту, то буду вбивати сербів ось так, — він піднімає руку й цілиться, наче має вистрілити в когось упритул.

Дорослі в цю мить як води до рота понабирали. С. знає, що хлопчик бачив, як солдати вбили його старшого брата — саме таким рухом. Цій маленькій руці бракує тільки зброї, все інше вже є. Байдуже, до якої країни він вирушить, одного дня цей хлопчик здійснить свій намір. С. виходить із кімнати подихати, повітря гостро-крижане, наче ніж. Одне покоління з цієї кімнати вже закінчило своє життя і звело його до спогадів. Наступна ж генерація зростатиме із прагненням помсти.

“Таке враження, що всі вони вже живі мерці”, — думає С. 

Зненацька С. відчуває на своїх вустах гіркоту». 

На виставці на виході з останньої зали демонструється відео з молодим солдатом, який голить бороду. Він повернувся з фронту і, позбувшись бороди, дивиться в дзеркало, майже не впізнаючи себе. 

«Раціонально я, авжеж, розумію, чому йдуть на фронт, — каже Войцеховська, обговорюючи зі мною “Іскри”, — на фронт йдуть, щоби захищати Батьківщину. Але коли все завершиться, коли війна скінчиться, для всіх сторін стане зрозумілим, що це було зайвим, що ми не мали цього робити. Я не вважаю, що війну можна чимось виправдати». 

Проєкт «Іскри» скидається радше на дуже талановиту документалістику, ніж на художнє дослідження, рефлексію чи спробу певного мистецького вислову. Проєкт нагадує тим людям, які мають бажання забути про війну, заплющуючи на неї очі — як усередині країни, так і за її межами, — про те, що війна триває, точиться та нікуди сама собою не зникає й не може зникнути. Цей проєкт — це іскри, які долітають зі сходу країни. 

Один з останніх проєктів, присвячених війнам на посткомуністичному та постсоціалістичному просторі, який привернув мою увагу, був проєкт Петріта Халілая Very volcanic over this green feather. Художник зробив з дитячих малюнків, які двадцять років тому він намалював задля психологічної реабілітації, велику інсталяцію у Великобританії. У цій інсталяції красиві пейзажі балканської природи, миролюбні тварини та дерева сусідують з образами кривавої різанини двадцятирічної давнини. Війна з болю, страждань та ненависті завжди викрешує іскри, що долітають до нас і через десятиліття. Нагадати про це — головна мета всіх подібних до проєктів Халілая й Войчєховської художніх ініціатив.