У рубриці «Знати» ми розповідаємо про філософів, художників, письменників, які впливають на культуру сьогодні. Цей текст ми присвятили філософині та теоретикині гендеру — Джудіт Батлер.
Попереднім в рубриці «Знати» був текст про письменника, філософа та квір-теоретика Поля Б. Пресьядо.
Джудіт Батлер (народилася 1956 року) — сучасна американська філософиня та теоретикиня гендеру. Її основна теза полягає в тому, що, на відміну від статі як біологічної даності, гендер є перформативним соціальним конструктом.
Джудіт Батлер походить з міста Клівленд, штат Огайо, з родини євреїв угорського та російського походження. Вона навчалася у єврейській школі та відвідувала уроки іудейської етики, що підштовхнуло Джудіт до вивчення філософії.
Після коледжу Батлер вступила до Єльського університету, де в 1984 році захистила дисертацію. 1990 року вийшла її книга «Гендерний клопіт: Фемінізм та підрив тожсамості» (Gender Trouble: Feminism and the Subversion of Identity). Робота несподівано здобула велику популярність і дала поштовх розвитку сучасної квір-теорії.
В подальшому Батлер розвивала у своїх роботах теми гендеру, тілесності, влади. Вона також займається політичним активізмом, висвітлюючи низку питань від прав ЛГБТКІ-спільноти до ізраїльсько-палестинського конфлікту. Викладає в Університеті Каліфорнії, Берклі; живе разом з партнеркою, політологінею Венді Браун, та сином Айзеком.
Всі ми чули кліше на кшталт «жінки — чуйні та делікатні», «чоловіки — агресивні та прямолінійні», або «рожеве, ляльки і квіточки — для дівчат, блакитне, машинки та гра у м’яч — для хлопців».
Ті, хто стверджують, буцімто чоловік або жінка обов’язково має «робити те і те», «виглядати так і так», демонструють есенціалістський підхід, від латинського essentia, сутність. Це підхід що стверджує наявність у будь-якої істоти природно притаманних, «запрограмованих» рис та якостей.
Саме такий підхід переважав у гуманітарних науках приблизно до середини ХХ століття. З його допомогою можна було легко знайти виправдання будь-чому — наприклад, стверджуючи, ніби темношкірі люди «від природи схильні до покірності та фізичної праці», виправдовувати рабство.
Натомість Джудіт Батлер по-конструктивістські стверджує, що наші ідентичності повсякчас конструюються оточенням, і що немає таких ментальних та соціальних рис або якостей, які були б притаманні тій чи іншій статі від природи. Гендер, за Батлер, виражає не стільки те, ким ми є, скільки те, як ми взаємодіємо з оточенням, та оточення взаємодіє з нами.
Є усталено сконструйовані, бінарно розподілені на чоловічу та жіночу гендерні ролі, які суспільство призначає усім від народження, зазвичай на засадах біологічної статі, і після того постійно нагадує про них, в першу чергу, посередництвом повторюваних мовленнєвих конструкцій та ритуалів — і саме цим ролям у більшій чи меншій мірі слідує більшість із нас.
Ті ж, хто за якихось причин до них не вписуються і перформують (виражають) свою ідентичність у відмінний від соціально сконструйованого спосіб, зазнають підвищеного тиску з боку суспільства, аж до насильства.
У соціології прекарність та прекаріат описується як існування без стабільних та захищених джерел прибутку, у недосконалих умовах праці із відсутністю або обмеженням соціально-трудових гарантій.
Але Батлер розширює це поняття до ширшого кола соціальних та особистих питань, описуючи прекарність як «політично обумовлений стан, за якого певні групи населення більше за інших страждають від руйнування соціальних та економічних мереж підтримки, та диференційовано оголюються для гноблення, насильства і загибелі».
Тобто прекарність за Батлер — це спільний живий досвід відторгнення суспільством, відмови у рівних можливостях, що переживають пригноблені групи (наприклад, національні та релігійні меншин, мігранти, ЛГБТКІ). І долати цей стан, на думку Батлер, групи також мають разом.
Наприкінці 1980-х, під час епідемії СНІДу, Джудіт Батлер «розлютило та вразило» те, з чим стикалися сім’ї та партнери померлих від нього гомосексуалів — через стигматизацію як гомосексуальності, так і самої хвороби вони не могли оплакувати їх та переживати траур відкрито і з гідністю, «їхня втрата не вважалася втратою, а любов, якою вони жили, не вважалася любов’ю».
Пізніше, після терактів 9/11, Батлер також звернула увагу, що «деякі втрачені життя згадуються та висвітлюються в пресі відчутно більше за інші, незгадувані». Відкрито оплакували тих, хто вписувався у соціальні рамки — мав певний рівень освіти, статків, перебував у гетеросексуальному шлюбі, мав дітей тощо. «Традиційна гетеросексуальна рамка стала умовою можливості бути публічно оплаканим».
Батлер пише про «нерівномірний розподіл оплакуваності», коли цілим групам або спільнотам відмовляють у суспільній цінності та праві визнаватися втратою для близьких та суспільства після смерті. І це, на її думку, також є критерієм прекарності.
На глобальному рівні така нерівномірність доволі яскраво проявляється в новинному висвітленні подій у різних точках світу. Дослідження показали, що для однакового обсягу висвітлення у катастрофі десь в Африці загиблих має бути в 40 разів більше, аніж у Східній Європі.
Саму Джудіт Батлер відносять до феміністок «третьої хвилі». Вона активно критикувала сучасний їй фемінізм за те що той слідував гетеронормативній парадигмі, у якій існують лише два гендери, чоловічій та жіночій, а гетеросексуальна активність є єдиною прийнятною формою статевої поведінки.
Такий підхід, на думку Батлер, не лишає місця будь-яким іншим варіантам, закріплює бінарне бачення гендеру, яке призводить до подальшої несвободи та пригноблення, і позбавляє жінок можливості сконструювати свою ідентичність самостійно, поза межами того, що диктує їм соціум.
В свою чергу, деякі феміністки — зокрема, Вівіан Намасте та Аліса Шварцер, — також критикують Джудіт Батлер. Їй закидають надто складну, зарозумілу манеру письма, елітизм та «інтелектуальні словесні ігри, неспроможні насправді на щось вплинути», а також мовчання стосовно утисків ЛГБТКІ в ісламському світі.
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: