Для Олександри Осадчої, дослідниці MOKSOP, фотокнига перебуває на середохресті музики та кіно: між світлинами має бути внутрішня ритміка й контрапункт, взаємодія з нею — це радше споглядальний досвід кінематографа.

Фотокнижка стає в Україні дедалі поширенішою, адже це своєрідний спосіб долучитися до колекціонування фотографії. Чимраз більше людей поважають тактильність і лімітованість таких видань, однак деякі ще доволі відсторонено ставляться до фотокниги, плутаючи її з фотоальбомом.

Іноді фотокнига може стати виявом інституційної діяльності. Музей Харківської школи фотографії було засновано в листопаді 2018 року, коли команда видала фотокнижку «КОЧЕТОВ» і представила її на книжковому ринку у Франції. Прагнучи до контакту з аудиторією, інституція веде інтенсивну дослідницьку, виставкову та видавничу діяльність. Фізичний простір музею перебуває у своєму становленні, тому фотокнига — це зручний спосіб розповісти про феномен ХШФ і музей в Україні та за кордоном. 

Команді MOKSOP цікаво поєднувати виставкові та видавничі проєкти. Наприклад, проєкт Сергія Мельниченка «Шварценеггер — мій кумир» втілився у виставці в харківській галереї COME IN та фотокнижці. Якщо виставка як формат функціонує в просторі, то фотокнига, опріч простору, залучає і час споглядання.

Катя Лесів зазвичай працює з медіа фотографії, даючи їй життя в артбуках і фотокнижках. Навіть її власні виставки концентровані навколо книжкових форматів, які нині здаються художниці органічними. Для неї фотокнига — це наративна історія, яка має більше значення, ніж форма видання. Натомість артбук подібний до скульптури й радше ближчий до твору mixed media, що поєднує відео, скульптуру та станковий живопис. 

Другий досвід — це артбук I Love You, виданий в IST Publishing. У цьому проєкті була використана аналогова фотографія, яка багато втрачає в тиражному цифровому та офсетному друці. Катя Лесів і команда видавництва обрали офсетний друк та особливий пухкий папір, щоб зберегти живість плівкової фотографії. Більше того, у виданні вдалося знайти баланс між тиражністю та автентичністю твору, адже всі 500 примірників Катя зшивала самостійно. Ручну роботу, втілену в папері, завжди цінно відчувати у мистецьких артбуках. Тому тираж — це концептуальне рішення, адже деяким фотокнигам не потрібний наклад у більше ніж сто примірників. Причина не в тому, що їх не купуватимуть, а радше в камерності, яка може бути збережена в лімітованих виданнях.  

Міша Букша має різноманітний досвід художника, дизайнера та самостійного видавця у книжковій справі. Разом із Ярославом Солопом вони створили UPHA Made in Ukraine — антологію сучасної української фотографії, що представляє доробок об’єднання «Українська фотографічна альтернатива». До видання увійшли 57 фотографів і 82 мистецьких проєкта. Це була важка робота — скомпілювати під однією обкладинкою дві-три тисячі світлин. За словами Міші, для автора, особливо якщо він працює з великою кількістю матеріалу, важливо вигадати обмеження, що допоможуть відкидати зайве. Під час роботи з UPHA упорядники вирішили, що лаштуватимуть фотографів за абеткою, не будуючи конкретний наратив. 

Окремо варто сказати про дизайнерську роботу, чи радше art direction, у впорядкуванні фотографій до видання. Наприклад, Олександр Чекменьов розповідав, як дизайнер обрав 66 світлин з двох тисяч, — так сталася його фотокнига. Довіра автора до упорядника важлива, бо залучаючи інших до власних фотографій, автор засвідчує народження трактувань, відмінних від початкового.

Міша Букша веде свій внутрішній відлік художника від проєкту «Семенко100», в якому він мав змогу відчути книжковий формат і його переваги. Зокрема, це завершеність книжки, відмінної від відеоарту чи перформансу. У своїй роботі дизайнера він прагне давати якомога більше простору світлинам, мінімізуючи біле поле й текст.

Ілля Жекалов, засновник видавництва RedZet, поділяє думку щодо довіри між автором і дизайнером як запоруки особливої візуальної мови, яка втілиться чорнилом на папері.

Ілля також порівнює фотокнижку з кінематографом: у неї має бути послідовний завершений сценарій, але її можливо дивитися зсередини фрагментами, як улюблене кіно. 

Щодо відмінності фотокниги та виставки: до першої глядач може постійно повертатися й осмислювати образи по-новому. Відповідно деякі фотокниги можуть витримувати понад 20 видань, як сталося з Café Lehmitz Андерса Петерсона.

Важливо встановити зв’язок між концептом фотокнижки та технологією її втілення. Іноді варто зробити менший наклад, але на якіснішому папері. 

Варто відвідувати міжнародні книжкові ярмарки, як-от у Відні, Стамбулі чи Парижі. І хоча на деякі майданчики заявку можуть відхилити, є такі, що відкриті не лише до видавництв, а й до окремих авторів з однією книжкою. Участь у таких заходах — це нагода презентувати себе молодому видавцю та встановити зв’язок із міжнародними дистриб’юторами. Також на таких фестивалях часто відбуваються конкурси Dummy, де можна подати свій макет фотокниги, а в разі перемоги — реалізувати його.