Крістофер Александер: «Як будувати на віки» — погляд з 2021

Дослідник містопланування, студент магістерської програми 4Cities Urban Studies Анісімов Олександр написав рецензію на книжку «Крістофер Александер. Нещодавно книжка вийшла в українському перекладі від видавництва «Основи».

Писати про Крістофера Александера у 2021 складно. Його книга кінця 1970-х просякнута майже клішованим ставленням до світу американоцентричного заможного білого чоловіка. Надто вже часто у тексті зустрічаєш автомобільні розв’язки, котеджі, домогосподарок і даунтауни. Кожні 20 сторінок книгу треба відкладати, заспокоюватися й усвідомлювати дистанцію у часі, адже її поетичність оманливо представляє текст збіркою хайку, над якою цей час наче не владний. Не дарма близькою колегою й співавторкою інших видань була Сара Ішікава — американка з японським корінням, а неподалік Токіо Александер запроєктував і збудував школу. 

Але, беззаперечно, це геніальна книга, а її переклад українською — подія непересічна. Видання на багато щаблів перевершує сучасну профільну періодику й встановлює майже недосяжну художню планку. Проста, але влучна лексика, глибина погляду, відкритість до інтерпретацій і питань створюють інтелектуальну напругу між читачем і автором, якої сьогодні досягти дуже складно.

Сама мова книжки наче неможлива до застосування в Україні. Вона позбавлена стилю (пост)радянських текстів про архітектуру з безособовими реченнями та безпричинними процесами й водночас дуже далека від неструктурованих уламків англомовного дискурсу, який часом долітає до нас. Складно зрозуміти, на яку полицю її можна поставити — літератури про місто, теорії архітектури чи книжок з білими палітурками. Ця окремішність створює чималі проблеми, адже навіть влучне цитування розчиниться у закликах до «боротьби з неоліберальним девелоперським режимом», й точно не зазвучить «критично» у соцмережах. Що ж пропонує перекладене Миколою Климчуком видання?

Проти деяких власних переконань, автор все ж стверджує автономність дискусії про архітектуру і цим, на мій погляд, переконливо влучає в український контекст. Адже глибока криза тексту про архітектуру в Україні, що її можна чудово прослідкувати на сторінках двотомника Бориса Єрофалова «Архітектура незалежного Києва», поки що є нормою. Проти деяких власних переконань і я стверджуватиму, що ця автономія дискусії є засадою існування професійного поля, й відповідно — якісних, відповідальних і обдуманих архітектурних проєктів у містах. 

Крістофер Александер формулює засади не лише методу проєктування і дизайну «на віки», але й наголошує на тому, що діяльність не можна відділити від самого середовища, в якому вона відбувається. Не буває шаблону простору без шаблону події та навпаки: якщо існує подія, для неї існує простір. Гадаю, що це непоганий виклик для сучасної архітектури житлових масивів, торгових центрів і багатьох інших типологій суспільства споживання. Якщо ми формуватимемо простори, що уможливлюватимуть лише споживання, шансів на те, що в них хтось зможе створювати мистецькі роботи, протестувати чи думати — вкрай мало. Тому дискусія про архітектуру — це дискусія про суспільство, традиція якої у нас наразі відсутня.

У деякому сенсі книга сама є вираженням центральної думки про існування «властивості без назви», що притаманна, за автором, всім цілісним, живим і вільним речам, подіям і людям. Вона гнучка і витримує побіжне читання, читання по абзацу і по 100 сторінок за раз, читання лише заголовків або розглядання зображень. Її можна читати в метро (ви будете виглядати дуже модно), вдома й в офісі (чи залишилися ще в когось окремі робочі місця?), але поки що не можна в бібліотеці — бо в українські бібліотеки вона потрапить не скоро, та й ми майже відучилися в них ходити.

Мушу зазначити, що відсутність передмови редактора чи вступного слова перекладача або й навіть авторcького коментаря до перекладу — невиправдана помилка, адже цей текст і книга «Мова шаблонів» (1977), за словами самого автора, є двома невіддільними частинами єдиної публікації. Якщо «Будувати на віки» є вступом до методу Александера, то «Мова шаблонів» — практичним посібником, де він показує всю розмаїтість застосування підходу. Таким чином, ми залишені з першою частиною дилогії, де Одіссей уже винайшов коня і наче успішно потрапив за стіни Трої, але чи повернеться він з чимось додому — невідомо. 

Хоча покоління Tik-tok`у навряд колись серйозно сприйме цю книгу, її ритм дуже сучасний — кожна глава створює яскраві візуальні образи, не перевантажує й швидко закінчується, іноді навіть раптово. Та й автор зазначає, що якщо у вас не знайдеться більше, ніж однієї години — ви все одно зможете вхопити головну ідею і засновки книги. Можливо, навіть зумієте не забруднити білосніжну обкладинку перед тим, як поставити на обрану полицю (мені не вдалося).

 

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Більше матеріалів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: