Прізвище Дзиндра у Львові має особливу конотацію, оскільки за ним стоїть ціла династія скульпторів і культурних діячів загалом, тож можна легко сплутати, про кого мова, якщо не згадати про його характерні ознаки.

Хто такий Михайло? Скульптор, художник, архітектор, емігрант, який прожив за кордоном майже 50 років, але не мав акценту і розмовляв чистою українською, майже не працював на артринок, роботи майже не продавав. Заробляв гроші, будучи будівельником, дизайнером і архітектором. А виставки організовував у себе на подвір’ї та періодично брав також участь у виставках Американської сучасної скульптури.

«Мені не подобається думка, що моя праця може бути захована в чиємусь помешканні, колекції чи закритому просторі, ба більше, я забуду, як вона виглядає», — коментував Михайло Дзиндра своє небажання продавати роботи.

На початку 1990-х Михайло повернувся в незалежну Україну та захопився ідеєю створення тут музею модерної (сучасної) скульптури. Цей амбітний проєкт відібрав дуже багато сил, коштів і часу. Сотні скульптур довелося перевозити з Флориди; були передбачувані проблеми з митницею і непередбачувані — з українськими глядачами свіжої незалежності, які ще не звикли до «прогресивного мистецтва заходу», хоч і з міцним локальним корінням. Тим не менше, скульптор-фантазер отримав своє. Музей модерної скульптури Михайла Дзиндри — місце, заховане серед соснового лісу в селищі Брюховичі неподалік від Львова, вміщує в себе більш ніж 800 скульптур,  створених за 40 років художньої практики.

Фотоархіви, листи, спогади сучасників і навіть самі твори представляють нам пазл із фактів того, що це була жива людина з характерними рисами особистості веселої, жвавої, чесної та безкінечно закоханої в мистецтво. Основним артефактом, безумовно, постає музей, але й тут у межах окресленого 100-ліття є важливим показати також життя музею після життя його автора.

Демня. Дзиндри. Дзвінкий камінь.

Народився Михайло в селищі Демня на Львівщині, відомому своїм кар’єром білого вапняку та майстрами каменеобробної справи, що вже декілька століть працюють з цим матеріалом.

Атмосфера Демнянських майстерень з їхньою багатовіковою традицією, безперечно, вплинула на образотворчий світогляд скульптора, оскільки однією з характерних рис місцевих майстрів була деяка недосконалість образів, що апелювала до наївного мистецтва і робила твори неповторними. Уже в зрілості, коли Михайло Дзиндра прийшов до модерної скульптури, він повернувся до цих формотворчих принципів та образів, надавши їм нового наративу.

Демня вважається старовинним селищем каменярів, що можна помітити, поглянувши на місцеве кладовище, яке більше схоже на парк наївної скульптури. На місцевій каменоломні, де видобували білий камінь, — вапняк — Михайло отримав можливість у 8 років створити свою першу кам’яну скульптуру — невеликого ангела. На кладовищі Демні розташована й одна з перших професійних робіт Михайла, створена спільно зі старшим братом Євгеном — надгробний пам’ятник «Святий Лазар» на могилі їхніх батьків.

У сім’ї Дзиндр це справа поколінь. На монументальному хресті ХVIII століття в селі Зашковичі є підпис: «А робив Федь Дзиндра».

Саме прізвище Дзиндра має кілька значень: з литовської означає «дзвінкий камінь», по-лемківськи — дрібний «холодний дощ», а білоруською перекладається як «металеві крихти». Також це слово зустрічається, наприклад, у творі Івана Франка «У кузні»: «З-під молота коваля сипались іскри і дзиндри».

У сімействі було десятеро дітей, але до дорослого віку дожили тільки четверо: Євген, Михайло, Степан і Ганна. Всі брати стали скульпторами, а сестра займалася вишивкою.

Львівський період. Майстерні.

У середині 1930-х років Михайло переїздить до Львова, де за підтримки старшого брата Євгена починає навчатися та працювати у відомого скульптора Андрія Коверка — різьбить іконостаси у селах Львівщини, Тернопільщини і на території сучасної Польщі.

Андрій Коверко — скульптор, який у своїй мистецькій практиці мав великий діапазон творчих підходів, апелюючи до найрізноманітніших стилів мистецтва: від реалізму, класицизму, релігійного бароко до ар-деко, кубізму та футуризму. Майстер надав Михайлові змогу ширше сприймати можливості скульптури. 

1941 стає роком вступу в Державну мистецько-промислову школу, що вже на той час має насичену історію реорганізації з постійними змінами назви, викладацького складу та напрямку роботи. Саме там Михайло Дзиндра навчається в Івана Севери та Миколи (Богдана) Мухіна — майстрів з не менш захопливою біографією та помітним впливом раннього західно-європейського модернізму. 

Хоч навчання і було цікавим для Дзиндри, але фінансові складності повертали до реальності. Щоб мати змогу оплатити житло, скульптор вночі розвантажував вагони, а зранку йшов на заняття. Такий ритм життя був надто виснажливим, адже часто не вистачало коштів навіть на харчі. Дзиндра навіть хотів покинути навчання та знайти повноцінну роботу. Проте тогочасний директор школи Євген Нагірний бачив у хлопцеві великий потенціал. Щоб залишити його в школі, він забезпечує Дзиндрі безкоштовне харчування у шкільній їдальні.

Близький друг скульптора, художник Юрій Соловій, про Дзиндру пригадував таке: «Він був найздібніший, а головне — найпрацьовитіший на різьбярському курсі. Власне, працьовитість була головним плюсом, вирізняючи його не тільки з-поміж кола студентів, а й уже після, в українському середовищі еміграції».

1940 роки у Львові були по-особливому складними для всіх мешканців міста через перипетії війни. Михайло долею випадку потрапляє під бомбардування, залишається цілим, але серйозно задумується про власну безпеку та приймає рішення тікати з окупованого Львова.

Європейський період.

Був 1944 рік. Львів перебував під бомбардуванням, одна з бомб вибухнула поряд з місцезнаходженням Михайла Дзиндри — біля Личаківського кладовища. Вдалось врятуватися, але відчуття невідступної небезпеки для життя загострило бажання змінити  місце дислокації. Він обмінює піджак на велосипед на Краківському базарі й однієї ночі, нікого не попередивши, їде з міста. На велосипеді їде через Карпати, дорогою зустрівши свого однокурсника Володимира Ярему, знаходить підробітки за їжу, зрештою перетинає кордон зі Словаччиною. Оселяється на рік у Братиславі, де працює в школі для людей з вадами слуху — викладає декоративну різьбу по дереву, виконує приватні замовлення на створення портретів і невеликих декоративних композицій. Дерев’яна різьба, яку виконує Дзиндра зі своїми студентами, стилістично повторює принципи гуцульської різьби: поєднання найпростіших елементів складає геометричний орнамент, іноді з інкрустацією металевих елементів. Рідше — повторює лемківську з більш реалістичною пластичною мовою. Вочевидь, різбярські техніки Михайло перейняв ще в майстерні Андрія Коверка. Створення дерев’яних виробів мало комерційний характер, та в часи скрути допомогло рухатися далі. Надовго у Словаччині Дзиндра не затримується, наступним місцем дислокації стає Німеччина — табір для переміщених осіб біля Регенсбурга, потім Мюнхена. Вони були підпорядковані Американській владі. Там скульптор знайомиться з колегами з України та своєю першою дружиною Ольгою. 

У Німеччині активно працює, реставрує скульптури, знищені війною, організовує різьбярську школу при таборі для переселенців. Роботи Дзиндри того часу ще реалістичні, але вже перебувають під очевидним впливом європейського модернізму, що мало продовження ще з майстерні Миколи (Богдана) Мухина у львівській мистецькій школі, який, між іншим, також продовжив життя в еміграції. Як згадував Юрій Соловій у своєму тексті «Будьмо знайомі: Михайло Дзиндра!»: «У 1941-1947 роках митець моделює повні пафосу романи-баляди з історичною тематикою “Апотеоза Україні” або несамовито повикручувані (вигнуті) акти, янголи, амури та інші. Скульптор мусив усвідомити, де початок, а де кінець “мистецького”. Вийшовши з кляси Мухина Дзиндра не мав досить загостреного почуття пропорції. Він увійшов у конфлікт з мистецтвом. Не увійти було неможливо, беручи до уваги мистецьку атмосферу, в якій вирощувалося мистецьке почуття скульптора».

У Мюнхені Дзиндра разом із Юрієм Соловієм вступає в Мюнхенську академію мистецтв, де зустрічає колегу — скульптора Григорія Крука. Коментував Михайло цей період не дуже впливовим для власної художньої практики, оскільки в післявоєнні роки заклад намагався відновити свою діяльність.

США. Діаспора. Ландшафт. Modernity.

Окрім мистецької діяльності, Дзиндра встиг організувати і своє сімейне життя — саме в цей період народжується його перша з дружиною донька Глорія (Ярослава) у 1947, однак разом із цим стається і прикрість — після пологів дружину паралізує. Доводиться шукати більш сприятливі умови існування. Виникає можливість переїхати до США. В 1951 році сім’я Дзиндри оселяється в передмісті Нью-Йорка — Патнам Веллі. Художник вливається в середовище української інтелігенції, відкриває для себе світ мистецького різноманіття, галерей і музеїв сучасного мистецтва, бере участь у виставках, симпозіумах, конкурсах. На виставці українських митців в Українському народному домі в Нью-Йорку знайомиться з Олександром Архипенком — визнаним метром авангардної скульптури у світі. Це знайомство сильно впливає на Михайла Дзиндру. Варто зазначити, що він завжди мав інтерес до модерністських підходів у скульптурі. У світі, з якого він вийшов, скульптура була радше ремеслом, — створення пам’ятників, монументів, іконостасів, декору — але не самодостатнім мистецьким твором. Дзиндра ж тяжів до мистецького експерименту, свободи пластичного вислову і відсутності обмеження в сюжеті.

Михайло Дзиндра зрозумів, що скульптура може бути самодостатнім полем для експерименту, де правила гри встановлює не ідеологія чи традиція, а сам художник. Всі ці фактори надихнули скульптора на черговий імпульсивний жест. Він зруйнував усі свої роботи, — близько 70 об’єктів — створені в період з 1945 до початку 1950-х. За його власними словами: «…я в один день — не знаю, що зі мною сталось, чи то фляжчина, чи що — взяв і знищив усю реалістичну скульптуру, бо я не є реаліст, я хочу фантазій».

Настрої пізнього модернізму проникли майже у всі практики митця — окрім скульптури, Дзиндра працював архітектором. Після зруйнованого реалістичного періоду виникає новий Дзиндра, новий матеріал, що є співрозмірним з його офіційною роботою — будівництвом, реконструкцією будинків і квартир. Будівельні матеріали з’являються і в скульптурі. Більшість робіт після 1960-х років виконані з будівельної суміші (часто бетону), будівельної металевої сітки, що слугувала каркасом, та фарби для фасадів. Художник розповідав, що саме ці матеріали дозволяли швидко реалізовувати його задуми, не витрачаючи час на шліфування міцних матеріалів, більш прийнятних в академічній скульптурі (такі, як камінь, деревина та мідь).

Пізніше родина Дзиндри переїхала у штат Флорида. Вони жили в різних містах, але завжди оселялися в будинках з великими подвір’ями, на яких Михайло розміщував свої роботи. Іноді робив повноцінні виставки, запрошуючи сусідів і друзів. Скульптури накопичувалися в помешканні та на подвір’ї, були розміщені біля басейну, на кухні, у вітальні — всюди! 

У певний момент робіт зібралося надто багато, і тоді з’явилася ідея побудувати окремий музей. Донька придбала землю для такої справи, вже був розроблений проєкт й укладена домовленість з локальною владою, яка навіть погодилася на щорічну фінансову підтримку музею. Проте стаються дві події, що змінюють хід цієї історії.

У 1989 році помирає дружина Ольга, яку Михайло доглядав через її інвалідність весь час до самої смерті. А в 1991 році Україна проголосила незалежність — саме це пробуджує в Дзиндрі бажання повернутися на Батьківщину.

Повернути Україну в Україну

У 1991 році Михайло Дзиндра вперше за майже півстоліття повертається в Україну, де заново знайомиться зі своєю родиною, робить виставки фотографій своїх скульптур у Києві та Львові. Виникла ідея створити музей, який би представляв мистецтво модернізму та художників діаспори в Україні, але ніхто з колег не зголошується на таку ініціативу. Незважаючи на це, Михайло Дзиндра приймає рішення перевезти майже всі свої роботи зі США та створити музей модерної скульптури. В цей же час він знайомиться з пані Софією, яка стає його другою дружиною і допомагає створити майбутній музей. Для того, щоб створити музей в Україні, Дзиндра продав свій будинок у Хадсоні — останньому місті проживання, а Софія — свою квартиру на Сихові. Втілення мрії у підсумку коштувало близько 100 тисяч доларів.

«У 1995 році перший контейнер зі скульптурами прибув зі штату Джорджія, порту Саванна, до Одеси. Згодом прибули ще три контейнери. Дуже важкими були процедури розмитнення творів, які вимагали багато зусиль і часу», — згадує Софія. Протягом 4 років відбувалося переміщення скульптур у спеціальних контейнерах поромом зі США до України. «Ваш чоловік або великий патріот, або великий ідіот!» — сказав Софії одеський митник, оформлюючи незвичайний вантаж.

По приїзді деякі скульптури виставлялися на вулицях Львова з нагоди різних визначних подій. Найвідомішою була виставка на алеї проспекту Шевченка у 1999 році на честь приїзду прем’єр-міністра Канади. На жаль, не всі глядачі сприйняли творчість Дзиндри — невідомі зловмисники побили кілька скульптур. Ця подія дуже вразила скульптора, він не очікував такої агресивної реакції на модерну скульптуру в публічному просторі. Після цього його роботи в місті не виставлялися; більше того, у своєму заповіті Дзиндра взагалі заборонив їх виставляти на міських вулицях.

Процес створення музею з нуля виявився непростим: простір шукали і в Києві, у Львові, і в передмістях. Саме поблизу Львова в селищі Брюховичі, серед соснового лісу, вдалося отримати землю для майбутнього музею. Спершу була ідея створити парк скульптур, які по приїзду були розміщені на ще неосвоєній купленій території, але виявилося, що українська погода погано впливає на цілісність робіт, тому вирішили побудувати павільйон.

Проєкт павільйону скульптор створив самостійно. Зовні архітектурна форма Музею Дзиндри посилається на американський архітектурний модернізм. Всередині приміщення — суцільний виставковий простір, площею півтори тисячі квадратних метрів, без жодних перегородок чи стін. Умовно частину експозиції виділяє природно освітлена зона. Саме у цьому просторі розміщено більше 800 скульптур — монументальні садово-паркові скульптури, мініатюри, рельєфи та плоскорізьби. За 40 років стилістичні та сюжетні лінії в практиці Михайла часто мінялися, візуальна надивленість дає про себе знати, але й погляд у власне минуле Дзиндра також відводив, створюючи релігійні сюжети — «Людина, що молиться», «Святий Василій голодний». Разом із тим з’явилися й дуже еротичні роботи «Жіноче і чоловіче» та «Лежача Маруся». Всі ці твори, розміщені в хаотичному порядку без підписів та часової чи тематичної хронології, справляють враження тотальної інсталяції, яку можна роздивлятися безкінечно.

8 жовтня 2005 року двері музею було офіційно відчинено для відвідувачів. А через рік, 8 вересня 2006 року, Михайло Дзиндра помер від онкології, з якою він боровся довгий час. За заповітом художника майже всі його скульптурні твори переходять у власність держави в особі Львівської національної галереї мистецтв.

Музей модерної скульптури Михайла Дзиндри — музей некласичний у багатьох аспектах, починаючи з експозиції / колекції, відкритого фонду музею, розміщення в середовищі, де сліди природи переважають над людськими та підкреслюють бажання Михайла Дзиндри органічного існування поза містом і його темпоритмами. За час існування музей огорнувся міфами, легендами та інтерпретаціями через відсутність супровідного тексту й особистого бажання автора етикетувати роботи, представлені в експозиції. Довгий час господинею музею була і є Софія Дзиндра, яка формувала наратив музею, вигадуючи історії про окремі скульптури, писала казки з фантастичним дизайном («Ніч в музеї Михайла Дзиндри») та спогади про своє життя і життя свого чоловіка («Довга дорога додому»). У 2007 році режисерка Наталя Ільчук ще студенткою зняла невеликий фільм «Поєдинок» про життя скульптора, створений за підтримки Львівської міської ради.

8 листопада 2021 — точка відліку святкування 100-річчя від дня народження Михайла Дзиндри. У Львівській національній галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького ведеться підготовка до меморіальної виставки, запланованої на другу половину листопада; Львівська міська рада й Управління культури сприяє та підтримує видимість події в просторі міста виставкою фотографій, створених у колаборації зі студентками Львівської національної академії мистецтв — Настею Шуріпою, Софією Максимович і Надією Міллер.