За життя Майя Дерен випустила лише 9 короткометражних фільмів, після її смерті вийшло ще дві картини. Вона знімала Марселя Дюшана, досліджувала ритуали вуду, експериментувала з мовою кіно та отримала звання «матері американського авангарду».

Елеонора Деренковська народилася в Києві в 1917 році в єврейській сім’ї психіатра Соломона Деренковського та Марії Фідлер. Коли Елеонорі було 5 років, вони поїхали з Києва через єврейські погроми та оселилися в Сірак’юсі, штат Нью-Йорк. Там же вони скоротили прізвище до «Дерен».

Освіту Елеонора отримала доволі вражаючу, особливо для дівчини того часу — закінчила школу Ліги націй у Женеві, вивчала журналістику та політологію в Сірак’юському університеті, отримала диплом бакалавра в Університеті Нью-Йорку та ступінь магістра з літератури у коледжі Сміта. Захоплювалася троцкізмом, була політактивісткою, вийшла заміж за однодумця, швидко розвелася, фрілансила, пишучи для радіо та іноземної преси.

Ера Майї Дерен почалася у 1942 році, коли вона одружилася з другим чоловіком Олександром Хаммідом — чеським фотохудожником та режисером. Саме він придумав їй ім’я Майя — чи то на честь племені, чи то матері будди.

Разом із ним вона взяла у руки камеру 16-міліметрову камеру «Болекс» та зняла свою першу короткометражку «Сітки дня», яка стала іконічною та найцитованнішою у її доробку.

«У першу чергу я поет, і тільки потім — кінематографіст, — казала Дерен. — І я була дуже поганим поетом, тому що мої роздуми не виходили за межі зорових образів. А вони по суті були лише візуальним досвідом мого розуму, і за допомогою поезії я намагалася обмежити все це контурами слів. Коли ж я взяла камеру, я наче повернулася додому. Це було те, що я завжди хотіла робити».

«Сітки дня» (1943)

У «Сітках дня» жінка, яку грає Майя Дерен, приходить у дім друга, засинає та бачить сон, у якому немає сюжету. Є тільки символи, що нанизуються один на одного, наче намистини.

«Цей фільм про внутрішній досвід людини. Він не фіксує події, свідками яких можуть стати інші особи. Радше відтворює спосіб, в який підсвідомість індивіда розвиває, інтерпретує та деталізує звичайні та побутові події в критичний емоційний досвід», — писала Дерен про “Сітки дня».  

Цей фільм будуть цитувати Девід Лінч та Жанель Моне, а Міла Йовович зніме кліп, що повністю натхненний «Сітками дня».

Тріб’ют Міли Йовович

Жанель Моне

Майя Дерен та Олександр Хаммід зняли «Сітки дня» в своєму будинку в Лос-Анджелесі всього за 250 доларів, які вона взяла зі скромного спадку батька. Дерен якось сказала, що виробництво її фільмів потребує стільки грошей, скільки в Голівуді зазвичай витрачають на помаду. Вона ратувала за некомерційне кіно та була членкинею Аматорської кіноліги (Amateur cinema league). Вони вважали себе «закінченими сінефілами», що досліджують художні можливості кіно, не отримуючи з цього прибуток. Для Дерен аматорство — це свобода обирати будь-яку тему та експериментувати зі стилем.

У першій половині XX століття кіно тільки почало своє формування. Більшість кінематографістів спиралися на театр та літературу, тож фільми виходили статичними та складалися, переважно, з діалогів. Стрічки Дерен були суто німими, в них ніхто не розмовляв та навіть не грала музика. Проте вони були гіпнотичними — Дерен уміло маніпулювала із простором та часом.

Вона закликала вільних кінематографістів не обтяжувати себе обладнанням та полишити штативи. Натомість взяти камеру у руки та використовувати як штатив власне тіло — найгнучкіше та наймобільніше обладнання.

Тіло — це друге найпалкіше захоплення Майї Дерен. Людське тіло та його пластика в танці. Пару років, з 1940 по 1942-й, вона працювала з відомою карибською хореографкою Кетрін Данхем в якості її секретаря та написала статтю під назвою «Релігійна одержимість в танці».

В 1945 році вона зніме «Хореографічні етюди для камери» з танцюристом Таллі Бітті. Камера Дерен стане не просто свідком його рухів, а повноцінним партнером у танці, що переміщується у просторі та часі.

«Хореографічні етюди для камери»

«Колиска відьми» (1943), Марсель Дюшан

У 1946 році Майя Дерен стала першою лауреаткою стипендії Гуггенхайма за роботу в кіно. Через роман з антропологом вона розвелася з Александром Хаммідом. Взявши гроші з гранту, Дерен поїхала на Гаїті вивчати та документувати ритуали вуду. У 1951 році у неї почався роман з 15-річним японцем Теджи Іто, який стане її третім чоловіком та автором музики до її фільмів.

Після смерті Майї Дерен зі своєю наступною дружиною Теджи Іто змонтує відеоматеріали з Гаїті у повнометражний документальний фільм “Божественні вершники: Живі боги Гаїті”. В основу картини лягла однойменна книга Дерен, що вважається однією з найдокладніших праць з ритуалів. З 1947 по 1955 рік вона в сукупності провела 18 місяців вивчаючи вуду, практикуючи ритуали та захоплюючись гаїтянськими танцями.

«Божественні вершники: Живі боги Гаїті»

«Божественні вершники» побачили світ у 1985 році, через рік після того, Американський інститут кіномистецтва започаткує Премію Майї Дерен для незалежного кіно (проте вона проіснує лише 10 років).

Майя Дерен померла у 44 роки. Вони із Теджи жили не в достатку, грошей на їжу ледве вистачало. Майя звернулася до знайомого Макса Джейкобсона (пізніше він стане лікарем президента Кеннеді), який постачав їй «коктейлі життя» на основі амфетаміну. Причиною смерті стало виснаження та крововилив у мозок. Попіл Майї Дерен розвіли на горі Фудзі.