За часів незалежної України багато державних підприємств та заводів перестали працювати. По всій країні є об’єкти, що вже давно не виконують свою функцію, а їх приміщення здають в оренду. Серед таких — вин- та пивзаводи, будівельні й меблеві фабрики, кіностудії, судноремонтні заводи тощо. Популярною в Європі та необхідною в Україні й інших пострадянських країнах є практика ревіталізації заводів: надання їм нових функцій й значень, часто пов’язаних з діяльністю учасників креативних індустрій. 

Нині в Україні вже кілька об’єктів були врятовані від забуття силами музикантів, художників та архітекторів: на колишній стрічкоткацькій фабриці в Києві відкрили артцентр Closer, з донецького заводу до київського судноремонтного переїхав культурний фонд «Ізоляція», зараз оновлюють завод «Промприлад» в Івано-Франківську. Ці ініціативи на територіях колишніх підприємств важливі, адже ті займають великі території часто в центрі міст та мають потенціал, аби стати культурно значущим осередком. 

Таким «куточком» для формування спільноти став судноремонтний завод в Одесі, де влітку цього року зібралися художники із різних міст України та своїми силами спершу розчистили, а потім облаштували простір, в якому хочеться бути. 

Судноремонтний завод-2 (СРЗ-2) в Одесі розташований між Одеським портом та готелем M1 Club Hotel на Ланжероні. З одного боку, завод захищає порт: від порту до СРЗ прокладений шлях, за яким вагони роблять петлю та їдуть розвантажуватися; з іншого — завод «підпирає» готель М1 та нещодавно розпочате будівництво. Наразі завод не функціонує. На території містяться два об’єкти, що не дозволяють забудувати територію — колія з порту, яка є стратегічно важливим об’єктом, та будівля рятувальної станції початку XX століття, яка є пам’яткою архітектури. 

Одеський судноремонтний завод побудований у 1944 та відкритий у 1946 році. Він перестав функціонувати на початку 1990-х, але через те, що СРЗ-2 у власності держави, його не можна продати. Тож у 1995 році на базі заводу було зареєстровано ОАО, яке проіснувало до оголошення банкрутства у 2010 році. Якийсь час завод стояв закинутим, у мережі можна знайти розповіді урбаністів про те, як потрапити на територію та що цікавого на ній можна шукати. На цей момент приміщення на території заводу здають в оренду, землю — також. Від цехів залишилися лише стіни, усе з обладнання заводу, що могли спиляти — спиляли, решту, зі слів місцевих, вивезли й продали. В адміністративних будинках функціонує бухгалтерія та офіс директора.  

Побачити, в якому стані існує завод сьогодні стало можливим завдяки митцям, які нині знімають там приміщення. Галерея InVogueArt в Одесі, що слугує гарним продовженням тих контрастів, в якому існує судноремонтний завод, за ініціативи кураторки Майї Колесник, відкрила виставку про перебування митців на території СРЗ-2. На запрошення Жанни Кадирової, яка об’єднала та показала різні мистецькі практики та історію заводу, була створена виставка «На акваторії заводу купатися було заборонено». В експозиції представлено майже все, що відбувалося з митцями упродовж весни-літа 2020 у вигляді фото- та відеодокументації, знайдених об’єктів та створених на місці робіт. Виставка відкрилася 18 вересня та триватиме до 14 листопада. 

До того, як художники в’їхали на завод, у приміщенні були лише закинуті кімнати та павільйони, із тонною сміття та залишків виробництва, які вони розчистили та облаштували під майстерні. Митці почали селитися на території СРЗ-2 у 2016 році, першими були Вася Дмитрик та Андрій Бабчинський. Проте творення спільноти та оновлення простору відбулося в «сезоні» 2020. Тоді група митців, серед яких Сергій Ануфрієв, Андрій Бабчинський, Вася Дмитрик, Максим Зацаренний, Денис Рубан, Павло Клименко, Наташа Кушнір, Всеволод Люльченко, Commercialpublicart, Ксенія Щербакова, Андрій Цвєтков, Дар’я Чечушкова, Ніка Яровенко, Софія Ячмінь, Ereh Saw, Настя Промахова взялися за облаштування заводської будівлі, яка виглядала як типова «заброшка». Навесні з Києва приїхав художник та музикант Андрій Савіних, дізнавшись про можливість оренди приміщення від Андрія Бабчинського. Своїм прикладом Андрій показав, що майстерні можна обладнати так, аби в них можна було й жити. Тоді митці зробили літній душ та почали жити на СРЗ.

Андрій Савіних оселився в адміністративному будинку. Його кімната розташована поруч з офісом бухгалтера — кабінеті, повністю заваленому документами. Далі коридором — офіс директора. На прохання розповісти про завод, директор та його помічниця відмовили. Було видно, що ідея розмовляти з журналістами їм не подобається. Так само не хотів про себе й свою долю говорити охоронець заводу. Виникло відчуття, що, відчиняючи двері до нинішньої адміністрації, потрапляєш в сцену із серіалу середини 2000-х: жовто-коричневі стіни, пасьянс на моніторах-коробках, портрети на стінах та трохи налякані появою «чужинців» представники офісу.

 На територію СРЗ-2 неможливо потрапити «з вулиці», орендатори мають зустріти своїх «гостей», покинути ж територію необхідно до 22:00. Охоронці наголошують на тому, що СРЗ є стратегічним об’єктом, і в разі чого — можуть виникнути сутички з прикордонною службою. На заводі є човен, жартома хтось із художників сказав, що  можна буде випливти на ньому за територію заводу. З Андрієм Савіних та художницею Сашею Попругою якось сталася історія: Андрій вирішив влаштувати прогулянку човном й трохи виплив за води заводу. Доки Саша залишалася на березі, Андрія одразу «взяли» прикордонники й відвезли до відділку. Звісно ж, в плавках.

Влітку, неподалік від заводського спуску до моря, в трейлері одного з митців оселилися Жанна Кадирова разом із Денисом Рубаном. Недалеко від них винаймають місце на території заводу дайвери, які пірнають за мідіями й рапанами в море, та лазники. Часто хтось із рибалок пригощає уловом художників, але невелику кількість мідій не складно виловити й самостійно, чим впродовж сезону резиденти й займалися. Працюючи разом, митці водночас розчистили та реорганізували простір, а також придумали й втілили для нього нові сенси: створили майстерні в колишніх бібліотеках, роздягальнях, цехах заводу, залучили людей до розмови про давно покинутий завод, перетворили «заброшку» на приємний для життя й роботи простір. 

На виставці «На акваторії заводу купатися було заборонено» були показані роботи художників і художниць, які працювали на СРЗ, знайдені об’єкти, плакати, багато фото- та відеодокументації того, яким був завод та як його приміщення переробили митці. Останнє стало дуже показовою частиною: як художники за пів року з розвалених, сирих, обдертих приміщень створили майстерні, які не хотілося залишати. За час роботи митців влітку на заводі побувала велика кількість друзів і колег із різних міст України. Документація ремонту, дослідження заводу представлена у фото та відео. Вигляд майстерень — у фотографіях «до» та «після».

Практика Жанни Кадирової завжди вирізнялася чуйним та уважним ставленням до локального простору та його історії. Робота на території заводу дала поштовх дізнатися більше про його історію, співробітників та їхнє життя там. Упродовж прибирання та дослідження цехів були знайдені різні пам’ятні знаки, таблиці, плакати, документи, через які за ланцюжком можна було відтворити організацію роботи та буття робітників там. Так була знайдена табличка «На акваторії заводу купатися заборонено», що стала назвою виставки в InVogueArt; двері роздягальні, що представлені на виставці у вигляді інсталяції, створена робота «Секондгенд» Жанни із заводської плитки.

Окремо був показаний проєкт Дар’ї Чечушкової — відтворення робіт із виставки «Книга вода», що був вперше показаний на заводі восени 2020. «Книга вода» — це роботи за сформульованою Дар’єю концепцією «екоренесансу». На її думку, «нового» не існує, весь час відбувається переродження й відродження всього. Як і сталося з СРЗ-2 — покинутий завод отримав нове прочитання, був реактулізований групою митців, які побудували нове життя у його просторі. Концепт екоренесансу також продовжує думку про прагнення до екологічності та свідомого споживання речей. 

Найважливішим стало створення спільноти на заводі. Митці потоваришували з дайверами та рибалками, Жанна Кадирова знайшла й записала інтерв’ю з колишніми співробітниками заводу, об’єдналися майстернями концептуалісти (Сергій Ануфрієв) та художники-постановники (Фьодор Олександрович). Про «нових людей» — спільноту СРЗ-2 — співав художник Артур Сніткус разом із Андрієм Савіних на відкритті: «Эти звуки земли, это делаем мы». Сформований на СРЗ-2 плин життя, сприяв тому, щоб знайти способи існування разом, без контролю та агресії, та мислити поза межами самого себе, бути цілком відданим моменту та людям, які тебе оточують.

Увага до колишніх фабрик і заводів, чиї території та приміщення наразі часто полишені в руках їхніх чинних орендодавців та орендаторів, має бути також зі сторони держави. При цьому важливо залучати до процесу ревіталізації простору архітекторів та митців. Адже в них є вміння та розуміння, як перетворити величезні занедбані території на майстерні, простори для освітніх та навчальних проєктів, що будуть корисні суспільству, та які будуть формувати життя в них та навколо.