Вакансії

Три стрічки про пам’ять на Docudays

exc-5ea2de9afbc9772ebd26407d
exc-5ea2de9afbc9772ebd26407d

Останнім часом художники, режисери та дослідники все частіше звертаються до питань пам’яті, архівації та меморіальних практик. Музейники більше цікавляться особистими досвідами та архівами, аніж історичними артефактами. Художники досліджують історію своєї родини та документують власні досвіди. Цього року програма Docu/ART також присвячена пам’яті: тій, яка втрачається, тій, яку знаходять та тій, яку намагаються законсервувати. Розповідаємо про три стрічки з цьогорічної програми, яку можна подивитись онлайн та безкоштовно.

«Чисте мистецтво» Максим Швед, 2019, Польща-Білорусь

Зоя й Інна — малярки з ЖЕКу, які зафарбовують написи на будинках та стінах Мінська. Схожість на абстрактне мистецтво помічає художник Захар Кудін і перемальовує їх на полотна, називаючи «міським пейзажем». Поки він малює, підходять люди, деякі навіть долучаються і абстрактне мистецтво перетворюється в партисипативне. Здається, такий фільм можна зняти і в Україні: розмови художника та містян, які стосуються не тільки суперечок про «сучасне мистецтво», але й політики. Але дуже вже кидається в око одне: постійні питання чи є на це дозвіл. Підходить співробітник міліції і просить показати вміст сумок через те, що вони просто стоять на площі, ніби ховаються. Жінка, переходить на крик, коли запитує чи є дозвіл на малювання. Агресивний чоловік наказує «сворачиваться», бо жителі будинку вже викликали міліцію, яка приїде за лічені хвилини. Несвобода відчувається і під час вернісажу виставки цих самих полотен в галереї. Зоя та Інна впізнають квадрати, будинки та вулиці, розповідають відвідувачам про свою роботу (видно, що вони її люблять і навіть по-філософськи трактують деякі написи), але бояться спробувати помалювати балончиком на стіні в галереї. Одна з них все-таки наважується і пише «Жыве Беларусь». У ролі Іншого, а отже незрозумілого і ворожого постає мистецтво. Воно лякає — а раптом це протест проти влади?

Мінськ у «Чистому мистецтві»  — це місто, яке хоче законсервуватись, лишити все, як є, як зручно. Іноді це бажання послаблюється: відкриваються галереї сучасного мистецтва, хіпстерські кав’ярні та вуличні фестивалі. Але це тільки «для прикриття», адже — цитуючи з фільму — «любые проявления свободы должны быть согласованы».

P.S. Про Захара Кудіна я дізналась приблизно рік тому, коли вийшов фільм «Чисте мистецтво». Пишучи цей текст, я хотіла прочитати про нього більше і можливо, навіть, зробити згодом з ним інтерв’ю. Виявилось, що 29 грудня він покінчив життя самогубством. За словами його сім’ї, Захара гнітила недооціненість його мистецтва і неможливість забезпечувати сім’ю.

«Наша машина часу», Ян Сунь, С. Лео Чан, 2019, Китай

Візіонер-сюрреаліст Малеонн (Ма Лян), один із найвпливовіших сучасних художників Китаю, дізнається, що його батько, відомий режисер Пекінської опери, страждає хворобою Альцгеймера. Батько забуває речі, які трапились зовсім нещодавно, а з минулого, в хороші часи, він пам’ятає свою роботу над операми. Тому Малеонн розпочинає роботу про яку він мріяв ще з дитинства — колаборацію з батьком. Сюжет вистави простий, але дуже сентиментальний: батько з сином відправляються у минуле, щоб ще раз разом навчитись кататись на велосипеді, сходити на рибалку і вловити невловиме.

Насправді, фільм не так про стосунки батька та сина, як про усвідомлення смертності, плину часу та дорослішання. Машину часу Малеонн будує настільки кропітливо, що здається, ніби вона дійсно запрацює і відправить його назад у дитинство. Тим часом батьки відправляються жити у будинок пенсіонерів, де непогано себе почувають, ось тільки батько зовсім не пам’ятає, що був на прем’єрі свого сина.

Малеонн часто повторює, що робить цей проект для свого батька: аби він міг згадати миттєвості свого життя. Але насправді, «машина часу» якраз створена для Малеонна. Робота над проектом дає йому можливість проводити більше часу з батьком, а ще примиритись з тим, що час йде тільки вперед.

«Вінтопія», Міра Берт-Вінтонік, 2019, Канада

Ще одна стрічка, яка пов’язана зі стосунками батька і дочки, тільки тепер поговорити з батьком не має можливості. Лишаються тільки касети з незавершеним проектом, який і вирішує закінчити Міра за свого батька, відомого режисера-документаліста Пітера Вінтоніка. Так з проекту «Утопія», який мав би відшукати або створити власну утопію, народилась «Вінтопія».

Відзняті Вінтоніком касети нагадують зафільмовані імпресіоністичні полотна — канадські пейзажі, ігри дітей, нові міста, фрагменти побуту. «Вінтопія» — це теж спосіб примирення, але вже зі смертю батька, з тим, що після нас залишаються недороблені справи і недоговорені ідеї. Зрозуміти задумку батькової «Утопії» — це ніби задача, яка не може бути вирішеною, хіба що бути трохи наближеною до правильної відповіді.

Звісно, робота з архівами (як з приватними, так і з випадково знайденими на блошиних ринках) та їх використання у своїй творчості не є чимось новим. Але архівування — болюча для української культури тема, особливо для мистецтва. За життя художників ніхто не займається не те що архівуванням, але й каталогізацією і переписом робіт. Після смерті виявляється, що половина творів не зрозуміло де і незрозуміло кому належать (як сталось із творчою спадщиною Мирослава Ягоди), або незрозуміло кому віддавати роботи і архіви, які належали художнику. Так, наприклад, у 2016 році унікальна спадщина Фріпульї ледь не опинилась на смітнику. Без архівації доведеться кожного разу починати з нуля: будь то музей сучасного мистецтва або розвиток умовної культурної сфери.

Оксана Семенік

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: