Кадр з фільму «Дезертир». Надано Довженко-центром. © Katia Moguy

Між військовим обов’язком та романтичним переживанням: про фільм «Дезертир»

Під час «Французької весни», за підтримки Французького інституту в Україні при Посольстві Франції в Україні та Італійського інституту культури в Україні, в Довженко-Центрі відбудеться «Моґі Fest» — перша масштабна ретроспектива режисера Леоніда Могилевського в Україні

Леонід Могилевський (1899-1976) — режисер родом з Одеси. На початку своєї кінокар’єри очолював відділ кінохроніки ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління, 1922-1930), був колегою по цеху Дзиґи Вертова та Михаїла Кауфмана. Разом з Олександром Довженком ініціював створення першої кінотеки українських фільмів.

В 1929 році Могилевський емігрував у Францію та взяв ім’я Леонід Моґі (Léonide Moguy), з яким прославився на весь світ, створюючи фільми у Франції, Італії та США. Серед найвідоміших стрічок Моґі «Вірсавія» (1947), було номіновано на Велику міжнародну премію Венеційського кінофестивалю, а «Завтра — надто пізно» (1950) було номіновано на «Золотого Лева» — головну нагороду Венеційського кінофестивалю, та визнано найкращим італійським фільмом року. 

Дослідник кіно Станіслав Мензелевський розповідає історію та контекст створення фільму «Дезертир», а також про долі його зіркових акторів.

Жовтень 1918 року, добігає кінця «стоденний наступ» союзних військ Антанти на Західному фронті, що змусить капітулювати Німецьку імперію та покладе край Першій світовій війні. Та це в майбутньому, а сьогодні військовий потяг союзників робить вимушену зупинку в Артуа для ремонту підірваної німцями залізничної колії. Французький рядовий Поль з подивом помічає, що зупинилися вони неподалік його рідного села. А там батьки та кохана Марі, яка вже кілька місяців не відповідає на листи кавалера. Заручившись підтримкою свого приятеля та командира, Поль стає «дезертиром» на годину, щоби побачити матір, з’ясувати причини мовчанки нареченої та вчасно повернутися на потяг. У просторі конфлікту між військовим обов’язком та романтичним переживанням, між війною та родиною розгортається, власне, основна драма третього французького фільму Леоніда Могилевського.

Кадр з фільму «Дезертир». Надано Довженко-центром. © Katia Moguy

За історичною іронією, фільм про закінчення Першої світової війни знімається на початку війни Другої. Обидві зіграли непересічну роль у житті та кар’єрі самого Могилевського. Під час Першої світової війни майбутній режисер служить рядовим у складі 51-го Литовського піхотного полку російської царської армії в Сімферополі, під час Другої — уже досвідчений кінематографіст емігрує до Америки. Війна назавжди змінить долі та головних актора й акторку фільму: Жан-П’єра Омона та Корінн Люшер.

На початку 1939 року попередній фільм Могилевського «Конфліт» демонструється у столичних та провінційних кінотеатрах; у відчутті економічної кризи та передчутті глобальної війни французькі кінематографісти звертаються до жахіть війни колишньої, відчайдушно попереджаючи про прийдешню небезпеку. Розвиваючи мотиви «Дерев’яних хрестів» (1932), Реймон Бернар знімає «Заручників» (1939). Новий фільм Могилевського «Дезертир», на перший погляд, вливається в цей пацифістський хор. Утім, його задачі більш амбітні й не лише політичні, а й естетичні.

Кадр з фільму «Дезертир». Надано Довженко-центром. © Katia Moguy

Для реалізації своїх задумів Могилевський співпрацює уперше з кінокомпанією Éclair-Journal, що спеціалізувалася на виробництві хронікального контенту, добре знайомого піонеру української кінохроніки. Під час Другої світової війни Éclair-Journal співпрацюватиме з окупаційним режимом, а в 1969 році увійде до складу легендарної компанії Gaumont. Та до війни L’Éclair-Journal дозволяє Могилевскому експериментувати: він береться перенести класицистичне театральне правило трьох єдностей (місця, дії та часу) на кіноекран. Тобто події фільму мають відбуватися в тому ж темпі, що і показ фільму, та обмежуватися екранним часом. На відміну від подієвої епічності та масштабних батальних сцен класичного воєнного кіно, джерело саспенсу в «Дезертирі» — суворі хронологічні рамки та запущений зворотний відлік подій.

Ніби й не одкровення. Ви, напевне, бачили щось подібне. Родзинка в тому, що Могилевський одним із перших у мейнстрімному кіно намагається зняти фільм, дія якого відбувається в реальному часі. Альфред Хічкок зафільмує «Мотузку» (1948) лише через девять років, а культовий фільм Фреда Циннемана «Рівно опівдні» (1952) підкорить свою аудиорію тільки на початку 1950-х.

Кадр з фільму «Дезертир». Надано Довженко-центром. © Katia Moguy

Слідуючи трендам поетичного реалізму, такого популярного у Франції в середині 1930-х років, Могилевський відмовляється від пригодницької батальності на користь естетичної атмосферності: меланхолією і туманом просякнутий чи не кожен сантиметр екранного простору. Але був у Могилевського й інший, перший вчитель поетизму, ім’я якого традиційно асоціюють із народженням українського поетичного кіно 1920-х. Ідеться про Олександра Довженка. І хоча на час київської прем’єри «Арсеналу» 25 лютого 1929 року Могилевський упродовж місяця живе у Парижі, він, безперечно, знайомий з особливостями «довженківського стилю». Експозиція «Дезертира» активно конструює діагональну композицію кадру: потяги обидвох фільмів наче виїхали з одного депо та прямують до спільної мети, байдуже, що між ними цілі десять років. Понад те, Могилевський вітає та перекладає Довженка під час європейського промотуру «Землі» у Парижі. Операторською «фішкою» «Землі» стає розмита, сновидна картинка, що підважує межу між поетикою сну та прозаїчностю реальності. І якщо для створення такого оптичного ефекту оператор фільму Данило Демуцький змащував оптику кінокамери вазеліном, для Могилевського таким візуальним фільтром стає дим. У селищі на околицях Шартра, де знімали натуру, навіть наймають тамтешніх безробітних, щоби ті розводили багаття, накривали його соломою та постачали такий густий та бажаний дим.

Надано Довженко-центром. © Katia Moguy

На головні ролі Могилевський запрошує одну з найпопулярніших актрис французького кіно Корінн Люшер (Марі) та Жана-П’єра Омона (Поль), зірку «Пекельної машини» Жана Кокто. Після фільму доля розведе учасників цього акторського тандему по різні боки окопів.

Після «Пекельної машини» Омон зіграє не абикого, а Андрія Бульбу в французькій екранізації Гоголя. Режисером фільму стане російський емігрант, піонер радянського єврейського театру Олексій Грановський. З початком Другої світової Омон, етнічний єврей, емігрує до США та доволі прогнозовано опиняється у Голлівуді. Зігравши у двох пригодницьких та антинацистських фільмах MGM «Місія в Бретань» (1943) та «Лотаринзький хрест» (1943), Жан-П’єр Омон повертається додому та починає боротися з реальними нацистами в лавах французького опору. Бере участь в операції «Факел» (метою якої є вторгнення союзників в Алжир і Марокко — тобто на територію вішістської Франції), отримує орден Почесного Легіону та Військовий Хрест.

За черговою історичною іронією, епілог «Дезертира» фактично передбачив подальші життєві маршрути Омона та Люшер. Наприкінці фільму Поль залишає рідне село, але обіцяє повернутися; Марія ж обіцяє чекати вдома. Омон і справді повернувся до звільненої Франції героєм, чекала і Люшер, але не його і в доволі сумнівному товаристві.

Корінн Люшер походила з доволі відомої, інтелігентної родини істориків та журналістів. Своєю тріумфальною, хоч і короткою кар’єрою вона завдячує Могилевському. Той, запросивши її зніматися у своєму другому французькому фільмі, зробив із невідомої актриси зірку європейського кіно 1930-х. Власне, сама стрічка «В’язниця без ґрат» бере участь у Венеційському кінофестивалі, де отримує Кубок міністерства масової культури й номінується на головну нагороду фестивалю як найкращий іноземний фільм. «Дезертир» стає третьою (після «Конфлікту») колаборацією Могилевського та Люшер. Незабаром саме слово колаборація набуде вже зовсім інших конотацій.

У грудні 1938 року міністр закордонних справ Третього рейху Йоахім фон Ріббентроп відвідує Францію, щоб підписати разом з Жоржем Боне пакт про мирне співробітництво між двома країнами. На офіційній вечірці в німецькому посольстві його знайомлять з Корінн Люшер. Наступного дня Ріббентроп з’являється на знімальному майданчику «Дезертира», зриває знімальний процес, однак під натиском розлюченого Могилевського змушений відступити. Ріббентроп обіцяє пригадати режисерові таке зухвальство, коли наступного разу опиниться у Парижі. А повернеться він уже до окупованої нацистами Франції. Могилевського, звісно, тут уже немає, а от Корінн Люшер, як і композитор фільму Артур Онеґґер, насолоджується богемним життям: крутить роман із самим Отто Абецом, бригадефюрером СС, одним із керівників окупаційної адміністрації Третього рейху на території Франції.

Кадр з фільму «Дезертир». Надано Довженко-центром. © Katia Moguy

Прем’єра фільму призначена на 18 березня 1939 року в уславлений «Олімпії». Могилевський цілком заслужено приймає відання кінокритиків.

Чутливий до політико-естетичного клімату Андре Ле Бре зазначає, що «образи спустошених сільських пейзажів під час війни, невеликого селища в диму і тумані, розбомблених залізничних колій та розбитих доріг доводять нам, що Леонід Могі — художник. Справжній, великий художник».

З початком Другої світової війни французький цензурний комітет вирішив перейменувати фільм на нейтральне «Я чекатиму на тебе». Фільм спорадично демонструвався на французьких екранах аж до весни 1940 року, коли його заборонили нацисти та їхні союзники. Після звільнення Франції стрічку заборонять знову, але вже через присутність у титрах колишньої національної зірки Корінн Люшер, звинуваченої тепер у колабораціонізмі.

Лише у жовтні 1944 року «Дезертир» знов потрапляє (головно через популярність в Америці Жана-П’єра Омона) на великі екрани, цього разу — Нью-Йорка. Занадто провокативне прізвище Люшер «гламурної колабораціоністки №1» зникає з рекламних плакатів. Іще через 50 років фільм покажуть на Берлінському кінофестивалі, в усе ще розділеній, внаслідок Другої світової війни, Німеччині.

Кадр з фільму «Дезертир». Надано Довженко-центром. © Katia Moguy
Кадр з фільму «Дезертир». Надано Довженко-центром. © Katia Moguy

Більше матеріалів