Рамона Шахт

Про проєкт у Києві

У Києві я, з одного боку, фокусувалася на обміні досвідом з альтернативними текстильними та дизайнерськими колективами, а з другого — досліджувала історію жінок у текстильній промисловості радянської України. Що мене вразило в альтернативних кооперативах, то це те, що вони, систематично намагаючись досягнути рівних умов і оплати праці, докорінно змінюють текстильне виробництво. Подібні ініціативи з’являються по всьому світу як реакція на неналежні робочі умови в цій індустрії та її негативний вплив на довкілля. Мене цікавить той факт, що на фоні переважної більшості жінок у цих процесах окремо розвиваються і практики жіночої емансипації.

Мене цікавило, як такі альтернативні колективи сприймають текстильну й модну індустрію в Україні. Моя художня робота (FEM.) OWNERSHIP — передусім про те, щоб надати візуальну репрезентацію і простір для обговорення досвідів працівниць, їхніх поглядів на виробництво. Я здійснила такий наративний обмін, записуючи інтерв’ю, створюючи фотографії та короткі відео. Ми говорили, зокрема, про їхнє положення як жінок і мисткинь, їхню роботу в контексті суспільства, їхню включеність у соціальні структури, їхні можливості долучатися до жіночих і квір-угруповань та проєктів. Хто вони? Що їх сформувало і змінило? Де вони зараз і як бачать свої можливості працювати та діяти у своєму суспільстві?

«Етичні питання хвилюють мене більше за естетичні. Естетика цікава, але етика ще цікавіша. Коли ти бачиш щось красиве і думаєш: “Вау!”, після цього ти думаєш про те, хто це створив — не саму ідею, а хто зробив це своїми руками».

Про роботу з дизайнерками радянського одягу

Я зустрічалася з двома жінками, які досі працюють в текстильному виробництві ще з 1960-х чи 1970-х. Одна з них — Людмила. Вона займала різні позиції у своїй компанії: швачки, керівниці відділу та інші. Зараз вона знову працює швачкою і скоро збирається виходити на пенсію. Я питала в неї про умови життя і праці, з якими стикаються швачки та прялі на фабриках. Вона вказала на низьку зарплатню, якої ледве вистачає для виживання. Іще один важливий момент — щотижневе велике навантаження й тиск від керівників відділів і вищого керівництва.

Із Тетяною-дизайнеркою я говорила насамперед про її можливості й варіанти розвитку. Вона розповіла про упереджений процес відбору кадрів. Тетяна демонструвала високу продуктивність і постійно пропонувала ідеї ще з юних років, але їй довго не давали можливості кар’єрного зростання. Ми також говорили про класову відмінність між дизайнерськими колективами і текстильними фабриками. Іще однією темою, яку ми порушили, було материнство та його вплив на побутове й робоче життя. Ми з Тетяною також критично поглянули на її умови праці. Вона розповіла, що якось, коли її маленька дитина несподівано захворіла й вона не могла вийти на роботу, то стикнулася з тиском і відмовою оплатити вихідні. Врешті вона прийняла рішення на користь дітей, а не кар’єри.

Тетяна відкрила для мене важливі деталі особистої історії, а також оприявнила економічні й операційні структури радянської текстильної промисловості. 

Про текстиль і дизайн як тему дослідження

Якщо ви цікавитеся мистецькою і культурною сценою, ви точно опинитесь у Лейпцигу в Baumwollspinnerei. Заснована в 1884 році, ця прядильна фабрика стала найбільшою установою такого типу в Європі. Навколо неї були побудовані школи, житла для працівників/-ць, дитячі садки, їдальні та різні клуби. У 1993 році виробництво на фабриці було зупинене. Після того індустріальну зону перетворили на відомий мистецький і культурний центр зі студіями, галереями, офісами й магазинами.

Минулого року мене запросили проводити художнє дослідження архівних матеріалів бавовнопрядильної фабрики на станції Plagwitz. Цей архів вразив мене: на фотографіях були майже самі тільки жінки різних поколінь. Близько 4000 людей, переважно жінок, працювали змінами по 11-14 годин. Сьогодні цей великий арткомплекс ніяк не видає своєї минулої історії — щоб про неї дізнатися, треба проводити цілеспрямоване дослідження. Водночас чітко виявляються гендерні ієрархії й невідповідності між культурним розвитком і панівним класом — варто лише подивитися на розміщені в цьому комплексі галереї та їхніх власників, переважно чоловіків. У такій невидимості жіночої виробничої історії й сучасної жіночої роботи я вбачаю паралелі з питаннями і дискурсами навколо жіночої праці, визнання і видимості, з якими я стикаюсь і сьогодні як жінка та мисткиня. Так жіночий мікрокосм прядильної фабрики викристалізовується в орієнтир для актуалізації сучасних питань про мистецтво і працю.

Багато текстильних фабрик в Україні, успішних у радянські часи, несподівано збанкрутували після повалення соціалістичного режиму й проголошення незалежності. Жінки зокрема, втратили свої робочі місця. Починаючи з 1990-х, усе більше західних брендів (типу Adidas чи Esprit) починають відшивати свої речі в Україні — зі стратегічних причин, як-от низький рівень оплати праці. Жінки досі виробляють текстиль. Прялі, швачки й кравчині працюють позмінно у великих приміщеннях фабрики. Перебування в Києві дозволяє мені звернутися до ключового концепту моєї художньої роботи — зустрітися з місцевими працівницями текстильної галузі (жінками на фабриках, студіях дизайну, організаціях і т. п.) і зібрати їхній досвід про положення як жінок, їхню професійну спроможність у суспільстві, залученість у соціальні структури та можливість долучатися до жіночих кооперативів чи асоціацій.

Про братерство між містами поза офіційним дискурсом і зв’язки між спільнотами двох міст

По-перше, річниці завжди мають політичну й історичну функцію. Вони виринають, отримують багато уваги і поступово випадають із поля зору. Водночас я бачу, що з’являється простір переосмислити те, що ніби завжди тут було. Тож такі події створюють точки стимулювання та зв’язку, чи навіть формують акценти.

Я мисткиня з Лейпцига, жила й працювала в Києві протягом декількох тижнів. У межах річниці братерства між містами мені випала можливість взяти участь в обміні та провести своє художнє дослідження в Києві. Команди Method Fund і Open Place не просто супроводжували мене, а й ділилися власними спостереженнями, своїм поглядом на те, що означає жити й працювати в Україні як мисткиня, працівниця культури, архітекторка, юристка чи підприємиця. Дякую вам за це!

Фокус мого дослідження дозволив мені вийти за межі звичного середовища й вступити в обмін з працівницями текстильної промисловості минулого й теперішнього. Такий досвід відкрив мені завісу до минулого й сьогодення Києва, водночас підважуючи мою позицію як мисткині. Безперечно, я візьму цей досвід із собою в Лейпциг і він вплине на мою подальшу роботу.

Друге питання представляє велике поле для окремого дослідження. Гадаю, у нас є багато зв’язків із Києвом, особливо на рівні міських мешканок/-ців Лейпцига. Серед наших громадян є багато іммігрантів, народжених у Києві, тож ця історія стала частиною їхніх життів у Лейпцигу. На думку також спадає багато історичних зв’язків, наприклад, візит текстильної делегації з Києва до лейпцизької бавовняної фабрики в НДР — що спільного в цій події із сучасним життям пряль? Усвідомлення зв’язків між Лейпцигом і Києвом, зокрема в міських спільнотах і мистецькій сцені, повинно тільки закріплюватись. Я рада, що змогла стати частиною такої резиденції в Києві у 2021 році.

Уляна Биченкова

Про PAST IS ALSO FEMALE!

Стратегія ретроспективного впливу на політичну уяву активно практикується в популярній культурі — наприклад, у сюжетах історичних серіалів, де можуть не тільки більш агентно розкриватися реальні історичні фігури, але й додаватися вигадані героїні (як-от у серіалах «Чорнобиль» чи «Ферзевий гамбіт»). Безумовно, повернення реальних імен та їхніх здобутків на документальному рівні дуже важливе, але рівень емоцій і те, яким міг би бути простір уяви позаду нас, можливі патерни відваг та претензій також формують можливості реакцій у теперішньому. І ці дві, на перший погляд, протилежні стратегії можуть співпрацювати — наповнювати одна одну подробицями, заряджати перспективами.

У перші ж дні в Лейпцигу я неочікувано зіштовхнулася з візуальною поезією Варвари Степанової (колега з Берліна надіслала мені листівку на знак вітання). Для мене стало певним відкриттям те, наскільки близькою до текстуальних практик була відома нам піонерка радянського дизайну. «Товарищи, несите ваши молоты, чтобы выковать новое слово!» — певною мірою старомодна перспектива новизни прикувала мою увагу, адже моя стартова проєктна візія полягала в тому, що не тільки нове може бути новим та фемінним. 

Також доволі випадковою була моя зустріч з дуже давнім словом Frauenzimmer на обкладинці книжки, виданої в Лейпцизі в 1799 році. Слово Frauenzimmer, як мені вдалося з’ясувати, існує приблизно з XV століття, але наразі це вже не надто активна словникова одиниця. Нейтральне до XVII століття, зараз воно не тільки маловідоме, але й несе доволі негативний контекст: зневажливо-мізогінний, іронічно-грайливий, заплутано-застарілий. Дослівний переклад цілком чітко й невинно поєднує слова «жінка» та «кімната» — важливу для феміністичної теорії й політики зв’язку концептів, розроблену Вірджинією Вульф у її піонерському есе A Room of One’s Own. Етимологічно слово й походить від жіночих покоїв чи жіночого кабінету в аристократичному будинку, але емоційно за ним закріпилися різноманітні негативні прояви фемінності. Це простір жаху й хаосу, справжній Unheimlichkeit безладу в жіночій сумочці або ж навіть в утробі, нісенітниць як старої шкиринди, так і вітряної плюгавки, занудництво синьої панчохи чи навпаки — надмірна жіноча привабливість, але також і простір колективного жіночого безглуздя й рукоділля! Роззявлена прірва протиріч надихнула мене на використання цього примхливого старого слова як назви колаборативного воркшопу: Leipziger Frauenzimmer.

Про репрезентацію історії лейпцизького жіночого руху

У мій фокус інтересів на перетині історії книжкового дизайну й історії жіночого руху в Лейпцигу потрапив такий факт: тут у травні 1914 року, напередодні Першої світової війни, більше ніж 30 країн об’єдналися під лозунгом комунікації типографською фарбою замість знарядь. Це була перша міжнародна книжкова виставка Bugra з різноманітними спецпроєктами, серед яких був «Жіночий дім» — павільйон, що об’єднав в одній експозиції безліч професіоналок із різних галузей книжкового та графічного дизайну загалом: фотографок, ілюстраторок, шрифтових дизайнерок. Мене вразив і сам факт такої виставки (яку і складно, і захопливо уявити сьогодні), і її масштаби (зважаючи на кількість імен учасниць, багато з яких, на жаль, канули в лету разом зі своїми роботами). Цей грандіозний проєкт був утілений під патронатом принцеси Матильди Саксонської, що, як і багато інших аристократок, отримала домашню освіту у сфері красних мистецтв, але в художній практиці все ж намагалася вийти за межі світського хобі. Гадаю, справедливо називати принцесу художницею, однак загальні матеріали про неї вказують, що вона була знаменита як «найбільш непопулярний член королівської сім’ї»! (Бо пила шнапс, була недостатньо вродливою для заміжжя й так і померла холостою принцесою у віці 70 років).

Про створення дизайну для вигаданих видань

Вивченням деталей двох контекстів історії жіночої та графічної: персоналій і подій, композиційних структур і типографіки. Але складність не тільки у вивченні подробиць обох порядків, але й в тому, щоби прожити ці історії формально та змістовно, знайти всередині них зв’язки, інспірацію солідарності для можливості запропонувати фіктивні гілки альтернативного графічного простору.

Мене захопило те, що у двох знаменитих у сферах політики й музики лейпцигчанок співпадає і перше, і друге ім’я: Клара Жозефіна Цеткін і Клара Жозефіна Шуман. Тому я вирішила об’єднати їх в один сюжет, залишивши тільки перші букви прізвищ у певною мірою інтимному та загадковому ракурсі репрезентації, типографічно репрезентуючи його в різних часових зрізах.

Мімоза була символом міжнародного жіночого дня в СРСР, який також нібито був прив’язаний до дня народження Клари Цеткін. Мені давно подобається ця рослина, але я вперше замислилася над тим, чи була пов’язана радянська символіка з ії формою? Квітка без звичної чашоподібної структури — чи була вона зумисне вибрана як соціалістична квітка нової фемінності? Міжнародна солідарність жінок як хмарна констеляція жовтих перлинок. Я вирішила застосувати геометричну виразність її морфо-логіки в умовно модерністському ескізі обкладинки, поєднавши мімозу зі шрифтом, створеним Typefaces of the Temporary State на основі характеру перших ескізів «Футури». 

Про братерство між містами поза офіційним дискурсом і зв’язки між спільнотами двох міст

Не думаю, що мені вдалося прослідкувати зв’язки між спільнотами міст на низовому рівні, але я спробувала здійснити одну практичну спробу зі свого боку. Воркшоп для студенток однієї з найдавніших і найзірковіших шкіл книжкового мистецтва Die Hochschule für Grafik und Buchkunst / Academy of Fine Arts Leipzig (HGB), де, наприклад, навчався Ян Чихольд і викладав Альберт Капр — ідея більш ніж зухвала. Але я вирішила зробити все самоорганізовано і запросила учасниць у свою майстерню на Spinnerei через інсайдерську студентську розсилку. Такий обхідний партизанський підхід дозволив мені здійснити те, що було б дуже складно організувати офіційно. 

Із феміністичної перспективи колаборативний воркшоп — це ситуація самоосвіти разом. Спілкування через враження від форми, обговорення вражень від кольорів і патернів, плітки про шрифти та різні системи дизайн-освіти, спільні захоплені споглядання побуту й солідарні адженди надихають на продовження.