Якби Георгій Нарбут працював сьогодні, то точно би міг написати на візитівці свого комерційного дизайн-бюро «Комунікаційний стратег, креативний директор, творчий керівник дизайнерської групи». Він розробив власний український шрифт, дизайн перших грошей, малий герб України, марки та був першим ректором Художньої академії. А ще балагуром та франтом.

Нарбут народився в 1886 році в селі Нарбутівка (тепер Сумська область), малював з дитинства. Захоплювався журналом художнього об’єднання «Мир искусства» (до якого входили Олександр Бенуа, Сергій Дягілєв та інші) та навчався у одного з «міріскусніков» Івана Білібіна. Ілюстрував казки Ганса Крістіана Андерсена та байки Івана Крилова.

Після Лютневої революції 1917 року, що завершилася падінням монархії в Російській імперії, повернувся до Києва.   

«Перед Нарбутом стояло завдання велетенського масштабу. Колись графіка, мистецтво книги на Україні процвітали. Пізніше через збезкровлення й нівелювання української культури російським урядом мистецтво книги занепало й позбавилось своїх національних рис, традиція перервалась. Видавництва, що друкували книжки українською мовою, випускали щось таке страшне, на такім папері й з такими малюнками, що були більше розсадниками міщанського безсмаку, й скоріше компрометували українську культуру, ніж агітували за неї. Отже завданням нової графічної школи було не обмежитись малюванням окремих малюночків до тексту, а відродити мистецтво книжки в цілому, підняти уміння самих друкарів, створити не тільки художню, а й національно-українську книгу, виробити свій, новий шрифт, перевиховати в художнім розумінні й усе громадянство», — пише мистецтвознавець Федір Ернст.

Шрифт

Працюючи над замовленнями з ілюстрації книг, Нарбут власноруч розробляв кирилічні шрифти, спочатку російські (ампірні), згодом українські (стара кирилиця).  

Зі спогадів Нарбута: «Мене дуже зацікавило при проходженні курсу старослов’янської мови, як то в старину писались від руки книги, і я, знайшовши зразок шрифту «Остромирова Євангелія», заходився вчитися писати стародавнім робом. Спочатку переписав «Поученіє Володимира Мономаха до своїх дітей», а потім «Євангеліє від Матвія», «Пісню про Роланда» (готичним шрифтом з орнаментованими заголовними літерами). Це були мої перші пробування в графіці».

Найвідноміша «шрифтова» робота Нарбута — «Українська Абетка». Роботу над нею Нарбут розпочав ще в Російській імперії, перероблював та доповнював у Києві, але так і не закінчив. До нас дійшли 15 аркушів «Абетки».

До відкриття Української академії мистецтв Нарбут розробляє дипломи, запрошення та вивіски. При створенні шрифтів звертається до козацького скоропису та «Пересопницького євангелія».

Нарбутівський шрифт для фотошопу авторства Генадія Заречнюка можна скачати тут.

Малий герб

Нарбут обожнював геральдику, під час навчання «набивав руку» малюванням гербів та створив фамільний герб Нарбутів — потомків родового козака Мусія Нарбута.

«Мазепинець полку Чернігівського, Глухівської сотні, старшинський син, гербів і емблем живописець» — підписав Нарбут свій герб (1912)

Виін ілюстрував «Малоросійський Гербовник» (1914) Владислава Лукомського і Вадима Модзалевського та випустив книжку «Герби гетьманів Малоросії» (1915)

Коли у квітні 1918 року до влади приходить гетьман Скоропадський, Нарбут береться за повний брендинг держави Україна. Проектує герб, де основним елементом стає символ Війська Запорозького — козак з мушкетом, а також тризуб та щит. Уряд незалежної України затвердить нарбутівський герб як «Малий державний герб» 19 лютого 1992 року (великого, до речі, у нас досі немає).

Нарбут розробляє марки, проекти форми для гетьманського двору, урядових установ і війська. А ще він робить

Гроші

Насправді, Нарбут розробив дизайн грошей для трьох українських урядів — Центральної Ради, Гетьманату й Директорії.

Влітку 1917 року Михайло Грушевський оголосив серед художників конкурс на створення перших українських грошей. Основна умова – на купюрах має бути розроблено герб України. Справа у тому, що до руйнації Гетьманщини «гербом національним» був козак з мушкетом. Потім Україна була поділена на губернії і у кожної губернії був свій герб. У 1917-му національний прапор уже був синьо-жовтим, а на неофіційному гербі зображений архистратиг Михаїл.

Так от, у тому конкурсі переміг, як ви здогадалися, Нарбут. У якості гербу він обрав тризуб — він бачив такий знак на монетах — злотниках та срібниках — часів князя Володимира. І, як ви зрозуміли, понеслося.

До речі, при розробці герба Києва — того самого, де основним символом міста став лист каштану — Флоріан Юр’єв (автор тарілки на Либідській) використовував барокові елементи, натхненні Нарбутом.

І ще дещо, про приватне життя

Коли ми говоримо про великих українців минулого, нам ввижаються серйозні (читай нудні) люди. Проте з Нарбутом справи були інакші.

Нарбут був стильним

Та інтегрував бароко навіть у вбранні. У статті «Георгій Нарбут. Життя і творчість» (1926) мистецтвознавець Федір Ернст згадував: «Скрізь являлась характерна монументальна постать Нарбута або в широкій сірій блузі власної вигадки, що м’якими зморшками облягала його гладкий торс, або, в особливо урочистих випадках, в темно-синім жупані старовинного крою, з старовинними срібними ґудзиками».

Нарбут любив двіж

Якщо ви думаєте, що Рейтарська тільки нещодавно стала богемною місцевістю — ви помиляєтеся. Сто років тому Нарбут і Модзалевський жили на Георгіївському провулку, навпроти брами Заборовського.

Мистецтвознавець Георгій Лукомський згадує їх дім: «Єгор Іванович (так він називав Нарбута — ред.) облаштував собі велику кімнату – ціла зала. Карельські «ампірні» — кріпосні — меблі з Полтавщини стояли вздовж стін: диван – дивом дивуватися! — і де це він зумів такий диван дістати дивоглядний — довгий-предовгий, і стрункий, і стильний, при тім гарнітур цілий — і крісла, і стільці, все одно до одного. А по стінах, — своїх речей він не любив вішати, — старі портрети, рисунки приятелів по «Миру искусства»; але особливо вартісні були курйозні провінційні портрети «баринь», купця якогось із медаллю на шиї  і панночки тендітної, з блакитними стрічками. Полиці повні були скелець, порцеляни. А книг теж було багато, і всі з мистецтва, дорогі, та ще й з автографами — від друзів!». По раритетні меблі, посуд та одежу Нарбут і Модзалевський ходили часто на подільський ринок.

На Георгіївському провулку збиралася богема, «працьовники різних галузей мистецтва на ідеологічній платформі», серед яких були поети Павло Тичина і Михайль Семенко, режисер Лесь Курбас, мистецтвознавець Федір Ернст та інші.

Вони навіть заснували «ложу» та проводили ритуали, схожі на масонські. Але основною метою гуртка дев’яти було «спрямувати мистецтво певним шляхом; координувати і синтезувати окремі його галузі; по-товариському допомагати порадами в моменти зневір’я або знесилення під час праці; спільно оглядати проєкти, шкиці, етюди з малярства, вислуховувати нові літературні твори та музичні композиції і разом з цим обговорювати принципи мистецтва сучасного».

Та ще там були запальні вечірки. Федір Ернст (який, до речі, після смерті Нарбута став одним з головних дослідників його творчості) згадує одну з останніх вечірок на Георгієвському, коли графік був смертельно хворим:

«Нарбут сидів у своїм урочистім жупані на широченній канапі карельської берези й весь сяяв, весь тремтів від щастя. Ставили пародію на постановку Малого театру, при чім актори ламали руки й завивали замогильними голосами. Мене Нарбут змусив одягтися в жіноче вбрання й танцювати якогось дикого вальса. В три години Нарбута поклали спати, але гості не порозходились до самого ранку».