Робочий день починається близько 10:00. Не можу сказати, що я «жайворонок» — жодне з цих загальноприйнятих означників для мене не підходить, але вже довгі роки я волію працювати саме в такому  ритмі. Напевно, я не дуже схожий на образ художника, який склався у людей.  

Мій графік роботи не змінюється багато років. Приходжу в майстерню і працюю, поки є світло. Світло, його якість, те, яким чином воно проникає в майстерню — для мене дуже важливо.

Про майстерні

В першій моїй майстерні, на Шота Руставелі, був еркер і три високих вікна на всю ширину приміщення. А саме приміщення було, як вагон — довге і вузьке. Не дивлячись на досить велику площу вікна, освітлено було десь два-три метра, а далі починалася напівтемрява. Дерева, які росли біля фасаду будинку, закривали доступ сонячних променів і насправді освітлення проникало через вузьке вікно лівої частини еркера. Виникала така освітлена діагональ. Полотно шириною у два метри перекривало всю ширину майстерні, й щоб пробратися на освітлену частину, приходилося повзти під полотном. Відійти від полотна було неможливо. Не було куди. До вікна було три метри максимум. Щоправда, це привчало до того, що тональність роботи я тримав у голові. Це дисциплінувало око.

Я не дуже схожий на образ художника, який склався у людей

Ну, що казати, я був щасливий що вона, майстерня, у мене є. І ця перша майстерня, і друге приміщення на Оболоні привчили мене до роботи в умовах природного світла. У майстернях за кордоном завжди була можливість працювати з галерейним світлом, але я чекав, коли настане день. Так уже привчене око.  Працюю тільки коли є природне світло.

Світло, його якість, те, яким чином воно проникає в майстерню — для мене дуже важливо

Про щоденні ритуали

Якихось особливих ритуалів зараз не маю. Колись перед початком роботи над новою картиною обов’язково мив підлогу. Це був важливий момент. Закінчена робота повернута до стіни, або вже на виставці. Мольберт ще пустий — і тоді чистиш, підмітаєш та миєш майстерню. Це як переступити певний рубіж, до якого прагнув, залишити позаду зусилля і волю до цілі. А попереду щось, що схоже на пригоду, щось в такому ще ембріональному стані, але вже тримає тебе в напрузі. І для цього треба очистити і себе, і простір навколо. А потім день-два сидіти перед чистим полотном. Мені це дуже подобалось. Це був ритуал. І це продовжувалося довгі роки. Зараз — зрідка. І чомусь восени. 

Робота не закінчується, коли ти закриваєш двері майстерні. Вона продовжується на вулиці, в метро, в гостях і на вернісажах

Про робочий день

Робочий день не змінюється — робота з полотнами й робота на другому поверсі майстерні з паперовими роботами. Та і чому вона має змінюватися? Так працювали художники до мене і будуть працювати ті, для кого живопис залишиться важливою справою. Хоча це, імовірніше, відповідь на певний заклик, природа якого не піддається раціональному поясненню, а справою вона стає як частина технології. Цей «заклик» у повсякденній мові називається даруванням, талантом і є надприродною здатністю бачити невидимі зв’язки. Чи є це обов’язком? Чи щастям. А може це спокуса? Бо як обійтися з цим дарунком? А це вже справа вибору. Ти постійно маєш вибір між «синьою» і «червоною» пілюлями. 

Звичайно, цифрова епоха багато що змінить. Чи здатне «старе» мистецтво відповісти на нову реальність? Чи може відповідати терміну «мистецтво» раціональний проєкт, пов’язаний з дослідницькими практиками? Чи є якісь елементи, що поєднують їх? Тому, на мій погляд, важливим є відповідь на питання про функцію мистецтва сьогодні. І що може робити живопис  з сьогоднішньою реальністю. Чи може він існувати в «старих» формах? На ці питання можна дати відповідь тільки в практичній роботі, але ця робота не закінчується, коли ти закриваєш двері майстерні. Вона продовжується на вулиці, в метро, в гостях і на вернісажах.

Я пам’ятаю, що, граючи в футбол, очі помічали одночасно і партнера, якому треба віддати пас, і тінь на майці захисника, і човен, що в цей час пропливав Дніпром. Ця робота продовжується і  після повернення додому — робота з текстами, читання книг і т. д. І у звичайному ритмі життя, і в ситуації карантину. Кожен день і ніч.

Мій метод роботи (живопис як ритуал), потребує не вибуху емоцій, а переживання часу в прямому і переносному значенні

Увечері в майстерні я не працюю. Це і звичка працювати в певний час, яка утворилася протягом життя, і налаштування ока на певний порядок відносин між природою світла та матеріалом, і потреба в паузі, яка необхідна для мого способу роботи.

Я, звичайно, буваю в захваті, коли бачу, як художник може за декілька годин «викластися» і зробити декілька робіт. Великих чи малих — не має значення. Це зовсім інший спосіб роботи, яким я не те що не володію — для цього потрібен зовсім інший темперамент, де превалює емоція. Крім того, це ще й інший спосіб роботи з матеріалом, інше розуміння реальності. Бо мій метод роботи (живопис як ритуал), потребує не вибуху емоцій, а переживання часу в прямому і переносному значенні, коли життя і мистецтво (живопис) стає частиною одного цілого і невіддільні одне від одного.