exc-5e09c6b4f5409c52127818ff

Портрет: Оксана Павленко. Про бойчукізм, фемінізм і конструювання нового майбутнього

Оксана Павленко, Автопортрет, 1920

Оксана Павленко, Автопортрет, 1920

Історія художниці Оксани Павленко починається як десятки інших історій покоління «Розстріляного відродження». Її постать незаслужено губиться на фоні значних і певною мірою міфологізованих постатей того часу, зокрема Михайла Бойчука, її вчителя.

Оксані Павленко довелося починати свою мистецьку практику в часи глобальних політичних потрясінь, коли офіційні ідеологія — а отже і «правда» — змінювались зі швидкістю зміни влади, а буденна робота в майстерні була пов’язана з цілком реальними ризиками для життя. Зрештою, чи не будь-який процес творення нового ідеального майбутнього вимагає жертв. Питання лише в їхніх масштабах.

Мистецтво понад усе

Походячи з простої сільської родини, Оксана Павленко почала займатись мистецтвом всупереч бажанню батьків, яким ця професія здавалася занадто елітарною. Спершу навчалася у Київському художньому училищі, а після — вступила до щойно відкритої Української академії мистецтв.

Навчання у майстерні Федора Кричевського досить швидко принесло розчарування (у своїх спогадах Павленко зазначає, що в буремний час професор просто не відвідував уроки), а відтак молода художниця вирішила перевестися до майстерні монументального мистецтва Михайла Бойчука.

За її словами, Бойчук скептично ставився до дівчат-художниць та рішуче відмовлявся її приймати, мотивуючи це тим, що дівчата — «дуже ненадійний народ». Бойчук вважав, що мистецтву потрібно віддаватись безроздільно, тоді як жінка, на його думку, могла будь-якої миті вийти заміж і все покинути.

Оксана Павленко, Дівчина-фізкультурниця, Ескіз фрески Фізкультура і спорт у СРСР у Харківському червонозаводському театрі, 1932 - 1934, Колекція NAMU

Оксана Павленко, Дівчина-фізкультурниця, Ескіз фрески Фізкультура і спорт у СРСР у Харківському червонозаводському театрі, 1932 – 1934, Колекція NAMU

Оксана Павленко, Ескіз фрески Фізкультура і спорт у СРСР у Харківському червонозаводському театрі, 1932- 1934, Колекція Запорізького обласно

Оксана Павленко, Ескіз фрески Фізкультура і спорт у СРСР у Харківському червонозаводському театрі, 1932- 1934, Колекція Запорізького обласно

Зрештою, наполегливість перемогла і Оксана Павленко стала ученицею майстерні Бойчука — однієї з найбільш престижних майстерень тогочасної академії з власною методикою викладання, впізнаваним стилем та поглядами.

Як випускник Віденської академії мистецтв, що мав практику у Мюнхені та Парижі, Бойчук вирізнявся вимогливістю до студентів. Він вимагав від них постійної роботи над собою та удосконалення майстерності. Павленко згадує, як студенти інших майстерень кепкували зі студентів Бойчука, мовляв, для того щоб випуститись, їм доведеться вчитися років з двадцять, як у середньовіччі.

Михайло Бойчук розробляв власний «національний» стиль, який базувався на поєднанні візантійського мистецтва, відродженні українського іконопису та пошуку універсальної візуальної мови. Він заперечував живопис як окремий вид мистецтва, а натомість вимагав осмислювати його лише у синтезі з архітектурою, скульптурою, декоративним мистецтвом тощо. Саме монументалізм, на його думку, давав таку можливість. Саме в ньому Бойчук і його учні бачили потужну силу, здатну перетворити навколишнє середовище на модель нового гармонійного життя.

Революційний Київ

1918 рік в Україні — час божевільних політичних і суспільних метаморфоз, в деталях і нюансах яких легко загубитись навіть століття потому. З неймовірною швидкістю одна

влада змінювала іншу, а Київ перетворився на голодне і спустошене місто. Водночас, саме в той час Оксана Павленко стає частиною великою «родини» Бойчука — спільноти художників, де колективне цінувалося більше за індивідуальне.

За згадками Павленко, їх називали «сектантами», адже вони весь час працювали в майстерні, самі створювали фарби, замішуючи їх на яєчному жовтку, і працювали так багато і самовіддано, що їх можна було порівняти з середньовічними цеховими майстрами. Це була чи не єдина майстерня академії, яка — в умовах тотального політичного та воєнного хаосу, часто під обстрілами, без перерв — фанатично продовжувала працювати.

Оксана Павленко, Невдача, 1926, Колекція NAMU

Оксана Павленко, Невдача, 1926, Колекція NAMU

Селянка з дівчинкою, 1926, Колекція NAMU

Селянка з дівчинкою, 1926, Колекція NAMU

«У той час Київ часто бував фронтом. Пам’ятаю такий випадок: у січні 1918 року, коли Київ піддавався жорстокому артилерійському обстрілу, ми писали з натури портрет. Одна з самовідданих натурниць регулярно приходила позувати, а частина найсміливіших студентів щодня працювали. Артилерійський снаряд потрапив у нижній поверх будівлі, де в цей час був розміщений госпіталь (майстерні займали другий поверх). Від сильного вибуху, що потряс всю будівлю, студенти й натурники разом з мольбертами і палітрами звалилися на підлогу…», — згадує Павленко.

Окрім роботи в майстерні студенти, як і їхній професор, активно виходили на вулиці виконувати агітаційні роботи з розпису та оформленню будівель, агітпотягів, пароплавів, вулиць та площ до революційних свят. Бойчук вбачав у цій роботі хорошу мистецьку практику. Серед великої кількості інших робіт, студенти Бойчука виконують розпис чотирьохповерхового корпусу Луцьких казарм у Києві. Ця монументальна робота увійшла в історію як одна з найвизначніших монументальних праць бойчукістів, нарівні з розписами Червонозаводського кінотеатру у Харкові та Селянського санаторію на Хаджибейському лимані біля Одеси (Павленко не брала участь), де кілометри стін вкрито сюжетами з життя українського села, його побуту, а також сюжетами революційних подій.

Оксана Павленко, Хай живе 8 Березня!, 1930-1931, Колекція NAMU

Оксана Павленко, Хай живе 8 Березня!, 1930-1931, Колекція NAMU

На жаль, жодна з монументальних робіт створений бойчукістами не збереглася до наших днів. Ми судимо про них керуючись чорно-білими фотографіями та архівами. Лаконічні композиції, з чітким ритмом і яскравими чистими фарбами, нагадували старовинні ікони. Героями робіт бойчукістів переважно були прості селяни. Наївна манера виконання, гумор, використання орнаментів робили розписи дійсно«народними»в сенсі доступності для пересічного глядача.

«Хай живе 8 березня!»

Робота Оксани Павленко «Хай живе 8 березня!», мабуть, найвідоміша з її творів. У різний час вона з’являлась на шпальтах багатьох видань присвячених жіночому дню, ставши своєрідним каноном першої хвилі феміністичного мистецтва, символом боротьби українських жінок за свої права.

На тлі звичайних сільських хат і дерев’яного паркану стоїть група жінок з прапором, напис на якому проголошує «Хай живе 8 березня!». Художниця зобразила жінок на картині неймовірно схожими одна на одну, в однотипній селянській одежі. Жінки тут виступають єдиним щільним фронтом, демонструючи не індивідуальність, а соціальну групу, що виборює свої права.

Робота розповідає про революційні події початку 20-го століття, про місце жінки в складних соціальних умовах і, водночас, є втіленням мистецької методи Михайла Бойчука, де типове/узагальнююче переважає індивідуальне. А найважливіше те, що в

роботі можна вгледіти і особисту, почасти трагічну, історію самої художниці для якої зміни, що відбулися внаслідок соціалістичної революції, з одного боку відкрили шлях до професійного мистецтва, а з іншого — обернулися втратою майже всіх близьких людей, колег та друзів.

У темряву історії

У 1922 році Павленко закінчує академію та приходить викладати живопис, рисунок і кераміку до Керамічного технікуму в Межигір’ї (територія, де сьогодні знаходяться угіддя Віктора Януковича). Вона багато працює як викладачка, художниця, веде громадську діяльність, бере участь у конференціях та зібраннях. Саме звідси походять сюжети її картин «Делегатки»та «Жіночі збори»,з красномовним написом на останній«Успіх революції залежить від того, в якій мірі у ній беруть участь жінки».

Оксана Павленко, Жіночі збори, 1932, Колекція NAMU

Оксана Павленко, Жіночі збори, 1932, Колекція NAMU

Оксана Павленко, Ескіз до картини, Жіноча консультація на селі, 1928, Колекція NAMU

Оксана Павленко, Ескіз до картини, Жіноча консультація на селі, 1928, Колекція NAMU

Утім, вже наприкінці 1920-х років стає зрозуміло, що революційні обіцянки, як і розмови про жіночу емансипацію, дедалі більше віддаляються від реалій. З престижної затребуваної групи бойчукісти перетворюються на мішень для цькувань. Їх звинувачують у спотворенні образу радянської людини та «буржуазному націоналізмі». Окрім політично забарвлених претензій, дедалі відчутнішими стають ідейні розходження бойчукістів з групами художників, що сповідують реалістичне мистецтво.

Оксана Павленко, Делегатки, 1925

Оксана Павленко, Делегатки, 1925

У 1936 році Михайла Бойчука, разом із його учнями Іваном Падалкою та Василем Седлярем арештовують за звинуваченням у шпигунстві та контрреволюційній діяльності і невдовзі розстрілюють. Офіційним приводом стали їхні подорожі за кордон на міжнародні виставки. Разом з художниками знищують і їхні твори.

Для Оксани Павленко рятівною стала її фізична дистанційованість від Києва. У 1929 році художницю запросили викладати до Вищого художньо-технічного інституту у Москві, де Павленко прожила решту свого життя. Вона була однією з найяскравіших представниць фрескового мистецтва, викладала у багатьох мистецьких закладах і розписала сотні квадратних метрів стін радянських виставкових павільйонів, але це вже зовсім інша історія.

Оксана Павленко пронесла з собою спогади про найзначніший і найцікавіший період свого життя і про унікальне мистецьке явище — школу Михайла Бойчука, — де майбутнє будувалось не через руйнацію минулого, як у більшості модерністських течій, а через уважне до нього ставлення. Можливість опублікувати ці спогади — як і текст її однокурсника Василя Седляра про школу Бойчука — з’явилась лише через декілька деястиліть.

«Коли закінчується зима — розпускаються квіти. Їх небагато, але ми всі знаємо, що буде весна і квітів буде тисячі. Ми маємо бути щасливими, що переживаємо початок весни мистецтва…», — говорив Бойчук студентам.

Наведені вище цитати взяті зі спогадів Оксани Павленко та Василя Седляра «Профессор М.Л. Бойчук и “бойчукизм”. Записки о мастерской монументальной живописи Киевской украинской академии художеств, руководимой проф. Бойчуком М.». Образотворче мистецтво, 2008, No 4 (с. 40-42); ОМ, 2009, No 2 (с. 24 – 29); ОМ, 2009, No 3 (с. 132 – 135). Коментар і підготовка документів до друку Олена Кашуба-Вольвач і Оксана Сторчай.

Тетяна Жмурко

Більше матеріалів