До актуальності тем крихкості, самотності та пошуку коріння додається й сама незвичність формату — зміна й трансформація мистецької резиденції як такої, тут і зараз. Адже куратор резиденції, замість фізичного підходящого простору, шукає тепер розробників сайту, підсвідомо обирає проєкти, які більше підходять для онлайну (відеоарт або фотографія), одночасно звільняється від пошуку техніки та  продумування логістики, але тепер може контролювати процес створення роботи художником лише звіддаля. Художник натомість має більше можливостей і простору для створення роботи, яку, до того ж, побачить (можливо) набагато більше людей. Але кураторська підтримка під час створення роботи мінімізується, як і обмін знаннями або навчання в інших художників. Якщо все більш-менш зрозуміло з учасниками резиденцій, то що змінюється у глядацькому досвіді?

Глядач стає вільнішим, залученим, але й залежним від обставин одночасно. Роботи можна переглядати у будь-якому порядку, передивлятися, зупиняти, збільшувати, паралельно щось гуглити, повертатись до «виставки» декілька днів чи тижнів. Але наскільки середовище, яке нас оточує під час «знайомства», впливає на сприйняття? Чи не тому робота мисткині Ольги Федорової «Open air exercise» про кінець світу, який ми не помітимо, здалася мені такою депресивною, бо я сиділа в чужій квартирі з чужим котом на самоті?

Перформанс Федорової, який ми бачимо зафіксованим на фото-диптиху, присвячений екології та людському впливі на неї. Мисткиня займається йогою в сліпучо білому костюмі серед лісу.  Якщо придивитись, можна побачити, що на землі багато попелу, отже ділянка лісу після пожежі. У тексті Федорова іронізує, мовляв, ми займаємось йогою для здоров’я і дихаємо нездоровим повітрям згорілих лісів. Ми сортуємо сміття і пропагуємо ековідповідальність, поки величезні заводи забруднюють планету. Цей перформанс Ольга робила на Харківщині, де згоріло 10 гектарів лісу, а сусіднє село майже зруйноване вогнем.

Тему екології та людини як чужорідного тіла на планеті продовжує фотопроєкт «Strangers» Вартана Маркаряна. У ньому — людина, в якої замість одягу пластикова «накидка», така ж безформна, як і сама людина в центрі кадру. За задумом митця, це має підкреслювати чужорідність сучасної людини серед природи. Іронічно, що ця пластикова людина виглядає однаково «на своєму місці» як серед природи, так і серед купи сміття. Досить прямий проєкт, який майже не викликає емоцій. Наприклад, більше вражають фотографії Сергія Мельниченка з проєкту Young and Free?, де оголені молоді хлопці стоять поряд з деревами, обліпленними пластиковими пакетами різних кольорів та величин. Весною 2020 року, якраз під час першого локдауну, були сильні вітри, й зі смітників на Миколаївщині принесло сміття на дерева та узбіччя. Це виглядало дійсно жахливо (якщо якісь епітети взагалі можуть описати ситуацію). Проєкт Мельниченка, який він продовжує створювати, про те, що молодь зараз хоч і має більше можливостей, але стикнулася з глобальними складними проблемами.

На вже давно обговорювану тему про те, «чи справді людина може підкорити природу», ілюструючи це річками в місті та стінами над ними, зробили роботу німецькі митці — Тай Тай Фам, Наомі-Еліша Вінер, Пауль Мельцер та Абель Корінські. Чи варто й говорити, що думка про те, що людина не зможе підкорити природу, не нова. А відповідь на запитання є очевидною. До кожної роботи підсвідомо підставляєш задане кураторами питання: «Що ми втратили, щоб знайти?». Якщо ми «замурували» та поховали в бетоні природні процеси, то що ми можемо змінити тепер? Повернути все назад? Зруйнувати стіни? Змиритись із неминучим?

Про повернення до «золотого минулого», між іншим, розмірковує німецький проєкт «Anatolian Village». Документальний фільм, який зосереджується на маленькій вулиці та історичній будівлі — непоказному універмазі в Берліні.  Він відбудований майже з попелу після Другої світової війни, але вже нічим не нагадує про часи найсучаснішого універмагу в Європі. Сьогодні там працює багато берлінців зі своїми торгівельними точками та кафе. Нинішній власник має намір зруйнувати будівлю та відновити оригінальний фасад 1929 року. На його думку, це принесе більше інвестицій в навколишні (переважно мігрантські) квартали Кройцберг та Нойкельн, незважаючи на вето муніципальних рад. Лінда Дедкова спілкується з перехожими про джентрифікацію, німецьку ідентичність та публічний простір.

Цікавим проєктом про пам’ять, яка сильніша за нас, є «Діке Марі» — про одне з найстаріших дерев в Берліні, яке «тусовалось» ще з Гете. Дерева стоять і кардинально не змінюються з часом: лише міцніють та можуть зростати. Проте, на відміну від архітектури, моди чи технологій —  залишаються все такими ж. Ксавер Хірш записує та досліджує ледь не кожен міліметр кори та слухає, що дерево говорить слухачам. Щоб записати внутрішню активність дерева протягом ночі, митець встановив пристрій, який зазвичай використовуються для фіксації мозкової діяльності людини. «Діке Марі» — це знайомство, наскільки це можливо онлайн, з деревом, яке має 800-літню історію. У будь-якому разі, це просто красиво.

Так само красивим за своєю неутилітарністю є проєкт «Поцілунки супутників» Абеля Корінські. Це звуковий потік супутників (записаних з 21 по 25 вересня, які перетинають територію Німеччини, а також територію України. Тобто супутників на своєму шляху з Німеччини до України або супутників на шляху з України до Німеччини. Знову проста і давня ідея: ми поділяємо одне і те ж небо. Більше вражає, наскільки орбіта Землі забита супутниками, а до 2027 року SpaceX хоче розмістити на нашій орбіті їх ще більше — 11 927 екземплярів.

Німецькі художники працюють більше з глобальними темами, часто настільки простими, аби бути зрозумілими всім. Ми не дізнаємось особистих історій з їх робіт, не відкриємо для себе їх політичні уподобання, чи навіть не побачимо в кадрі. На відміну від українських художників та художниць, які не просто працюють з особистими темами, але й впускають нас у свій дім, як ось Марина Макаренко. Її відео-робота присвячена самоізоляції: усі два тижні резиденції в неї був ковід, тож вона працювала лише з тим, що було у неї в квартирі — а це архів, побут та її власне тіло.

З сімейним корінням працюють дві художниці/ка: Ганна Шумська та Яна Бачинська. У Ганни — історія родини, яка емігрувала, що вже трансформувалась в міф, як і більшість сімейних історій. Одразу згадалась робота Міши Алєксєєнка, яку він створював у Лисичанському краєзнавчому музеї: на сервіз з кришталю художник наклеїв фото своїх родичів та історії, пов’язані з ними. Вже й ніхто не згадає, як було насправді і що змінила пам’ять з часом. Додайте ще сюди алкоголь, який супроводжує сімейні застілля, коли й розповідаються по колу історії, байки та анекдоти з життя.  Але якщо робота Алєксєєнка про те, як губляться та видозмінюються історії, то у Шумської це міф, який можна передавати з покоління в покоління, в якому багато «я не впевнена, чи».

Яна Бачинська теж бере за основу історію своєї сім’ї. Проєкт наштовхує на думку про те, як дивно розбиратись з глобальними проблемами, коли ми не знаємо про своїх найближчих простих речей. «Шкіра мого дідуся» — це інтимне і водночас відчужене відео про дідуся художника. Він був поважною людиною, працював у Кабінеті міністрів та навіть мав вази зі своїм портретом. А ще краваток на 6 кілограм, з яких Яна зробив сукню. Якби мене попросили віддати голос лише одному проєкту, це точно була б «Шкіра мого дідуся».

Те, що спеціальний сайт з окремими роботами дає можливість повертатися багато разів до робіт — дуже добре. Ця практика краще, ніж стіни в онлайн-форматі, які  сприймаються ніби чорновий варіант 3D-туру. Звісно, скажете ви, з відеоартом не зробиш віртуальні стіни. Проте Two Roots сприймаються як окреме висловлювання, до якого хочеться повертатись хоч онлайн, хоч офлайн.