Підтримати

Дорогою до коментаря: експерти й експертки про відмову Стаса Туріни від Премії PinchukArtPrize 2013

Сьогодні, 22 лютого — річниця  лютневих подій в PinchukArtPrize. Тоді від номінації на премію відмовився спочатку Павло Гражданський, а згодом і Валентина Петрова. Їхня відмова була викликана звільненням всієї команди медіаторів, яку нам всім подали під виглядом «переосмислення позиції медіатора». Думаю, мало в кого були сумніви в тому, що медіаторів звільнили через створену ними профспілку медіаторів PinchukArtCentre і публічні акції протесту поруч з артцентром наприкінці 2019-го року.

Сьогодні я публічно відмовляюсь від премії PinchukArtPrize 2013-го року, якою я (з Відкритою групою, звісно) був нагороджений рішенням жюрі за роботу Ars longa vita brevis.

Так, я дійсно був нагороджений першою спеціальною премією PinchukArtCentre у складі Відкритої групи за наш 59-ти денний 8-ми годинний онлайн-перформанс, за що вдячний журі, і сьогодні складаю повноваження лауреата також переосмисливши їх.

Стас Туріна, художник і куратор.

Your Art публікує повний текст відмови художника від премії та коментарі експертів і експерток до нього, серед яких: художник Ніколай Карабіновіч, художниця Лада Наконечна, історик Богдан Шумилович, куратор Костянтин Дорошенко, кураторка Тетяна Кочубінська, культурологиня Мар’яна Матвейчук і художник Вова Воротньов.

Нещодавно я відмовився від лауреатства премії PinchukArtPrize 2013, яке я розділяв з колегами з Відкритої групи. Так як моя відмова обмежилась протором сторінки в фейсбуці і була непомічена багатьма моїми колегами з різних в тому числі, об’єктивних, причин, в мене виникло бажання взяти коментар в експертів. Я особисто, як автор, зацікавлений в оцінці і аналізі моєї відмови, тому звертаюсь безпосередньо, до Вас як до експертів та експерток за коментарем, який може бути виражений в довільній формі та без обмежень в розмірі. Дане прохання і слугуватиме підводкою до коментаря, без доповнень.

П.С. Експерти та експертки вибирались емоційно та імпульсивно, кілька експертів відмовились, деякі вирішили дати коментар і продовжити розмову приватно та без публікації. Виключенням також є текст Мар’яни Матвейчук, яка, дізнавшись, що я збираю коментарі, запропонувала свій текст.

Стас Туріна

5

Богдан Шумилович, доцент кафедри культурології Українського католицького університету, історик

У 1933 році львівський художник єврейського походження (гарна міська національність!!!) Генрик Стренг намалював картину «Протест картин». На ній зображено двох чоловіків, які несуть над головою картини з певними сценами і одного чоловіка з приладом для вуличних перемовин.

Такий собі образ/сцена протесту художників проти свавілля суспільної реальності. У Стренга, який згодом змінив свою єврейську ідентичність на польську, взявши ім’я Марека Влодарського, щоб пережити львівський голокост, є ще ескіз до цієї картини. Цей ескіз концептуально цікавіший за саму картину, бо на ньому показано двох чоловіків: один тримає порожній підрамник, а другий — полотно зеленого кольору. Протест порожністю і кольором!

Через три роки художник напише маніфест «Ми боремося за живе мистецтво», артикулюючи потребу зв’язку мистецтва з реальністю, пропонуючи новий реалізм. Такий реалізм, писав Стренг, «не хоче відводити собі роль завіси, крізь яку просвічує деформована природа. Його завдання — висловити справді новий світ, що зароджується, оскільки він уже містить справжнє завоювання: новий зміст». У тому році він намалює картину «Страйк» та багато інших, які буде змушений спалити під час окупації Львова нацистами в 1941 році. Про страйк у мистецтві сказано багато, і згаданий вище Стренг є передтечею ситуаціоністів чи представників артивізму, які шукали способу і творити, і критикувати одночасно. Чи може такий досвід бути корисним у 2021 році?

У 2019 році працівники інституції (медіатори), що є у власності одного з найбагатших людей України (який став таким за не зовсім прозорих обставин), спробували створити професійну спілку, щоб бодай пробувати захищати свої права. Цих працівників звільнили під надуманими оголошеннями про реформування цього сектору, тому звільнені медіатори закликали — we call artists, curators, lecturers and visitors to BOYCOTT PinchukArtCentre (тут більше про заклик до бойкоту). На заклик бойкоту олігархічного артцентру, що не поважає своїх працівників, відгукнулися артисти, зокрема Валентина Петрова та Павло Гражданський. Художники почали відмовлятися від різних відзнак, якими PinchukArtCentre відзначав їх у минулому. В лютому 2020 року відомий український художник Микола Рідний написав (англійською — намагаючись достукатися до міжнародних критиків та кураторів) у фейсбуці, що мистецький центр пана Пінчука звільнив з роботи медіаторів, які створили профспілку. Рідний закликав до страйку та бойкотування цієї інституції.   

Пройшов рік — і у 2021 році Стас Туріна збирає коментарі інших людей щодо того, чи має сенс страйк у світі, де вже нічого не має сенсу? Стас написав: «Сьогодні, 22 лютого — річниця лютневих подій в PinchukArtPrize, тоді від номінації на премію відмовився спочатку Павло Гражданський, а згодом і Валентина Петрова. Їхня відмова була викликана звільненням всієї команди медіаторів, яку нам всім подали під виглядом “переосмислення позиції медіатора”. Думаю, мало в кого були сумніви в тому, що медіаторів звільнили через створену ними профспілку медіаторів PinchukArtCentre і публічні акції протесту поруч з артцентром наприкінці 2019-ого року. Сьогодні я публічно відмовляюсь від премії PinchukArtPrize 2013-го року, якою я (з Відкритою групою, звісно) був нагороджений рішенням жюрі за роботу “Ars longa vita brevis”. Так, я дійсно був нагороджений першою спеціальною премією PinchukArtCentre у складі  Відкритої групи за наш 59-ти денний 8-ми годинний онлайн-перформанс, за що вдячний жюрі, і сьогодні складаю повноваження лауреата також переосмисливши їх».

Що залишається художнику у світі, де заклики до бойкотування нагадують виставки порожніх картин на полотні Стренга? Творити «новий реалізм» — як закликав Стренг, практикувати ситуаціонізм — як вчив Гі Дебор, чи просто виставляти порожні картини — як показував Марек Влодарскі? Нещодавно на своїй сторінці у фейсбуці про «нове політичне мистецтво» оповістив Нікіта Кадан, який теж є лауреатом PinchukArtCentre: «Если мои работы смогут подтолкнуть кого-то к политическому самоопределению и участию в борьбе за лучший мир — замечательно, не зря живу. Если они останутся в этом отношении немыми и нереферентными — тоже хорошо и тоже не зря живу.

В конце концов, это просто объекты среди необъятного количества прочих объектов — не просящие одобрения и не ждущие, что кто-то придет искать в них смысла. То есть работы — это форма коммуникации, которая постоянно находится в готовности закольцеваться, зациклиться на саму себя. Есть собеседники — хорошо, нет — поговорю сам с собой и это не хуже. И это тоже “политическое искусство”, тут нет противоречия».

Мені видається, що тут Нікіта заходить уже в якийсь ідеалізм та «отказнічество», але це його шлях… Мій коментар щодо страйку проти PinchukArtCentre і відмови Туріни від премії простий… Художники! Продовжуйте комунікувати, думати про політичне мистецтво, продовжуйте створювати об’єкти, навіть якщо на них ніхто не ходить дивитися, також продовжуйте не створювати об’єкти, а лише їхні ідеї! Треба виходити за межі стосунків об’єкта і суб’єкта. Шукайте шляхів до нового ситуаціонізму. Бо кращий світ можливий!!!

2

Костянтин Дорошенко, критик, куратор сучасного мистецтва

В мене немає причин закидати Станіславові Туріні нещирість. Навпаки, його публічні коментарі в контроверсійних соціально-культурних ситуаціях виглядають дуже особистісно, як результат уваги митця до свого сумління. Одначе сприймаються та працюють ці заяви більше в контексті маркетингу, формування та просування власного бренду, для якого використовуються потужні мистецькі події та інституції. Тут маємо приклад самоомани, результат котрої — паразитування, намагання вийти з творчої фрустрації чужим коштом. Задля послідовності у словах і діях варто було б, відмовляючись від премії, повернути фінансову її частину інституції для можливості використати для інших митців. 

Лист до критиків з пропозицією прокоментувати свою відмову від премії, що пан Туріна їм розіслав, також свідчить насамперед про увагу митця до власного паблісіті. Це здорова стратегія, хоча посил солідарності та боротьби з несправедливістю вона, очевидно, підважує. 

1

Вова Воротньов, художник

Підтримую твою відмову від премії, оскільки вважаю це адекватним твоїй позиції жестом. Хоч твоя відмова надто ретроспективна, це є поки що прецедентом у статусі переможця премії. «Відмовлянти» з шорт-листу мене не цікавлять, оскільки це порожні жести. 

Але користуючись можливістю, я хотів би сказати, що найбільше мене вражає в такій інституції як ПАЦ. Це неприкрита корупція. Або, говорячи на їдиші, — блат. Здавалося б, ПАЦ виробив чіткі правила комунікації з молодими українськими художниками: раз на 2 роки буває премія, в результаті якої відзначається ряд імен, які (отримавши нагороди) потрапляють у поле зору інституції та отримують подальшу циркуляцію у її стінах. Але іноді необов’язково бути відміченим міжнародним журі — для цього достатньо бути в близьких відносинах з кимось із кураторів центру. Так тандему кураторки ПАЦ Кочубінської і стрітарт фотографа Курмаза неодноразово вдавалось обходити неписані об’єктивні критерії щодо можливості репрезентації на території центру. В результаті ми побачили кілька сумнівних і підкреслено привілейованих висловлювань, етимологія яких ґрунтується на близькому контакті між працівницею інституції та одного зі сотні шорт-лист художників. Відкриті особисті контакти є нормою для малих інституцій. В контексті ж ПАЦ, який претендує на метапозицію в українському мистецькому процесі, це ніщо інше як корупція.

3

Лада Наконечна, художниця, учасниця групи Р.Е.П., співзасновниця кураторського й активістського об’єднання Худрада та Метод Фонду, співредакторка Prostory.net.ua

Стасе, чи не є твоє звернення з проханням коментаря до мене як до експертки — зверненням до експертки з відмов? Пишеш, що для тебе ця відмова є вивільненням, є роботою з собою. Що ж, такий жест настільки цінний, наскільки він важливий для тебе, але ти запитуєш про нього в інших. Що ти хочеш дізнатися?

Ти своїм прикладом пропонуєш форму фіксації відмови, а саме позначення її дати у своїх біографічних даних як художника. Зазвичай записуються перемоги, події, участі у виставках, тоді як відмови (як здебільшого поразки людини у стосунках з системами, інститутами, наративами) — залишаються невидимими. Звісно, у світі чутно й діапазон різної гучності публічних відмов, але документуються лише ті, що сприймаються як перемоги. У слабких малих жестах є потенціал, можливо, він є і в твоєму. Можливо, він у присвяті відмови події звільнення медіаторів?

Твоя відмова — у річницю події. Можна припустити, що, наслідуючи твою схему дій, кожен рік у цей же день (22 лютого) хтось з лауреатів буде відмовлятися від премії PinchukArtPrize. Завдяки пропозиції заснування практики відмов запускається механізм підтримки пам‘яті — факту порушення прав співробітників, учиненого інституцією. Але такі наступні відмови також становитимуть підтримку самого процесу. Чи не стане їхньою основною функцією — продовження комеморативної практики, яка завжди водночас про пам’ять і забуття? А також утвердження нестерпного факту, що спочиває у минулому. Можливо, такі наступні відмови будуть і документом стану відчаю окремих осіб або наміром відмежуватись від свого контексту, або чимось іншим.

Чи ти прагнеш мистецтвознавчого аналізу? В листі ти називаєш себе «автором» й очікуєш коментарі експертів та експерток, дотичних до виставкової діяльності в Україні. Отже твій жест у фейсбуці — мистецька робота, і ти у пошуках експертів для її критичного аналізу?

6

Мар’яна Матвейчук, культурологиня

Свита робить короля, або чи можна в Україні відмовитися від премії?

22 лютого 2021 року — в річницю звільнення медіаторів — Стас Туріна відмовився від премії PinchukArtPrize 2013, яку отримав у складі Вікдритої групи. Здебільшого культурна і мистецька спільнота одностайно відвернулася від цього жесту — кілька людей написало коментарі у фейсбуці та й по всьому. В такий спосіб зазвичай «не помічають» щось неприйнятне чи неадекватне, те, що вважають недоречним. Утім, як на мене, заява Стаса дає нам привід подумати про деякі важливі речі. 

Я зробив для ПАЦ не менше, ніж він для мене — говорить Стас Туріна. І це не тільки про фізичну восьмигодинну присутність у просторі центру впродовж 59 днів перформасну «Ars longa vita brevis». Це про те, що будь-яке місце, в яке ми приходимо, стає ТИМ САМИМ якраз тому, що ми туди приходимо. 

Чи має художник право публічно відмовитися від зв’язків, якщо організація, на його думку, робить щось не те? Так, має. Адже це спосіб свого роду вплинути на організацію чи принаймні сигналізувати про проблему. 

Стасові дорікали і гонораром, який він розділив разом із колегами, і символічним капіталом.  Говорили також, що багато охочих було на його «місце» в далекому 2013. Але чи не такою самою мірою ПАЦ користується символічним капіталом художників, критиків, кураторів, які радо несуть туди результати своїх зусиль і самі зусилля? Може, справа в тому, що в цьому взаємовигідному символічному обміні щось не так? Одного разу розпочавшись, він триває вічно. І відмова від премії, як на мене, це спосіб для Стаса його зупинити. 

Тут можна було би поговорити про стан художника в сучасному контексті та причини, які роблять ПАЦ таким значущим (елементарна відсутність інституційної мережі). Але розмова не клеїться.  

«Я не відчуваю себе переможцем чи пораженцем. Мені багато чого відкрилося. Я знайшов», — говорить Стас.  

«Свита робить короля», — думаю я. Здається, ця відмова — власний специфічний спосіб Стаса Туріни перестати бути свитою короля. Що б там не було. 

7

Ніколай Карабіновіч, художник

Хороша ложка к обеду.

Раньше я ведь этого не знала

Теперь же я страдаю каждый час…

Я задаюсь вопросом, почему, казалось бы, откровенный и бесхитростный, немного наивный, но честный жест моего друга и коллеги Cтаса Турины не вызывает во мне молниеносной и безоговорочной поддержки? А, скорее, напротив — меня окутывает недоумение. 

«Сьогодні складаю повноваження лауреата також переосмисливши їх». Куда же можно сложить эти «повноваження»? В каком чулане памяти располагаются наши премии, медали, регалии? Достаточно ли поста на Facebook, чтобы попрощаться с прошлым, в которое они утягивают? Едва ли. Отказ — это довольно сильный и действенный жест. Хорошо, если он подкреплен еще чем-то (текста, раскрывающего механику и причины этого жеста, наверняка было бы достаточно).  Здесь я вижу желание преодолеть некую призрачную безысходность, но выхода из этического тупика по прежнему не нахожу. Я вспоминаю монету из проекта Вадима Захарова для Венецианской биеннале, на которой было написано: «Художник гарантирует ценность своей честью».

Вопросы нахлабучиваются один на другой: а как быть с другими лауреатами этой же премии? Не продолжает ли поддерживать такой жест установленную иерархическую структуру? Может показаться, что отказ от лауреатства первой специальной премии сильней и лучше, чем отказ от второй специальной премии, а как быть с призом зрительских симпатий? Мне не хватает точности и радости освобождения в этом жесте. Зафиксировать свой разрыв можно куда более действенным, веселым, а главное — точным способом, который не оставит вас наедине с этим ворохом вопросов. Изменить прошлое, обозначит свой отказ от прошлого можно в настоящем, но для этого требуется терпение. Премия, как и отказ от нее, — равны между собой, они не выходят из символического, в то время как реальность требует ответа, обращенного в будущее.

4

Тетяна Кочубінська, мистецтвознавиця, кураторка сучасного мистецтва

Дорогой Станислав Владимирович,

Было неожиданно получить письмо с таким вопросом. Что значит твой отказ от Премии, которую ты получил 8 лет назад? Не знаю. Первая реакция — ничего. Зачем это делать? Кажется, кто-то писал тебе в комментариях, дескать, верни теперь премиальные деньги. Это первые реакции, которые возникают на твой жест. Что значит твой отказ? Да, по большому счету ничего не значит. Очередной бульк в череде множественных бульков. Но я уверена, что в твоем случае это не позерство, и раз ты спрашиваешь оценку, реакцию на то, что значит твой отказ, то я понимаю, что для тебя лично — это сложное решение, сопряженное внутренним конфликтом и глубинными самыми искренними терзаниями. Я бы сравнила твой жест с присуждением премии «посмертно». Что значит «посмертно»? Человеку, которому присуждают премию посмертно, это уже ничего не даст. Но это дает какое-то утешение обществу, что вот —«успели», признали, оценили. Хоть и посмертно, но хотя бы… Определенное примирение с самими собой и утешение, что «поздно успели». В твоем случае, это «посмертно» важно не для социума, а для тебя лично. Мне так кажется со стороны, я же не могу залезть в твои мысли. Для меня твой жест — это акт примирения с самим собой, своей совестью. Раз это так много месяцев тебя тревожило, то, безусловно, это крайне необходимый жест для решения твоей внутренней проблемы — как будто бы преодоления какого-то внутреннего страха, что ты чист перед собой, теперь тебя никто не сможет обвинить в нечестности, неискренности твоих намерений, никто не может обвинить тебя в сотрудничестве с PinchukArtCentre, который проявил такое неуважение к трудящимся медиаторам. 

С другой стороны, этот жест — напоминание. Человеку свойственно забывать, прощать. Видимо, это неплохо, иначе человечество просто задохнулось бы в собственной злобе. Но все же последующие после ухода медиаторов события — создание рабочей группы по взаимодействию с аудиторией — были проведены для галочки, для того, чтобы, не дай бог, не растерять всех потенциальных художников, с кем могла бы работать институция. Быстро организовали рабочую группу, пообщались, но нигде публично, насколько я знаю, не писали о том, что вот — читайте результаты нашей совместной работы. Эти результаты, если постараться, можно найти на сайте, но насколько я помню, не было отдельного сообщения от самой институции о том, что совместная работа наконец завершена и что «дорогая аудитория и дорогое сообщество, можете ознакомиться с результатами этой работы!». Возможно, я ошибаюсь. Но не вспомню.

Мне бы не хотелось возвращаться к тем событиям (в твоем письме пафосно звучит «лютневі події», как будто речь идет о Февральской революции), но в моем понимании ни один конфликт не может быть черно-белым. Тогдашняя ситуация и вся публичная переписка с обеих сторон изобиловала манипуляциями и инструментализацией некоторых участников событий. Безусловно, институции необходимо было пересмотреть само медиаторство и рассмотреть иные механизмы работы с аудиторией, но это нужно внедрять последовательно, а не накануне открытия новой выставки с публичным сообщением о роспуске медиаторов. Могу сказать по собственному опыту, что PinchukArtCentre очень поздно и медленно реагирует на сложные щепетильные ситуации, а внимание к этой институции — всегда самое пристальное. Публично заявить о положительном влиянии PinchukArtCentre на формирование художественной среды и развитие отдельных художественных практик является как бы зазорным, но когда возникает проблемная ситуация, тогда, конечно, возникает множество публичных голосов, готовых предать остракизму всю институцию, несмотря на длительные профессиональные отношения с ее отдельными сотрудниками, например. И вот это черно-белое разделение меня смущает. Как будто все должны мыслить одинаково и если, к примеру, кто-то не поддержал медиаторов, то сразу попадает в «черный список». Может, кого-то из художников вообще раздражали комментарии вокруг их работ и они были счастливы, что наконец не будет никакого бреда (условно) сказано возле их произведений. Но это не отменяет этической стороны вопроса такого «роспуска» (не скажу в полной мере «увольнения»), потому что мне кажется, что есть много еще не озвученного публично, чтобы делать однозначные выводы.

Что касается заявлений художников, которые ты прилагаешь в своем письме, то, конечно, нельзя не согласиться с Павлом Гражданским о том, что институция не смогла разделить провал работы медиаторов на выставке Бориса Михайлова. Действительно, это постыдное заявление, что медиаторы себя неудачно проявили на выставке Михайлова. Тут логично возникает вопрос о том, а кто обучал медиаторов, кто с ними занимался, кто разделял ответственность за то, что было сказано, кто давал методические материалы, кто проверял их «тексты»? В любом случае, мы снова возвращаемся к вопросу ответственности. На мой взгляд, это один из ключевых вопросов для каждой личности. Для Валентины Петровой ситуация с медиаторами, на мой взгляд, была выигрышной в том смысле, что это хоть как-то помогло оправдать ее невозможность сделать работу для Премии. Мне кажется, что ей сложно работать в рамках подобной институции, она как будто сковывает ее, а художницу в итоге преследует одна-единственная задача — любой ценой создать критическое высказывание, а это не всегда получается.

Об этом всем можно долго рассуждать и начать вступать в противоречия со сказанным ранее, потому что возникает «с одной стороны», «с другой стороны», «третьей», «четвертой» и так далее. На мой взгляд, крайне важные вещи — это ответственность и уважительное взаимодействие, а этого очень сложно достичь. Что касается твоего отказа, то я думаю, что таким образом ты решил, или, по крайней мере, попытался решить свою внутреннюю проблему, и после этого как будто заново обрел честность с самим собой. Это мое ощущение. И что дальше? Возможно, следующий шаг таков, что во всей коммуникации PinchukArtCentre, к примеру, где есть информация о победителях Премии 2013 года, необходимо убрать твое имя с припиской «публично отказался от Премии 2013 года 22 февраля 2021»?

С любовью,

ТК.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Більше матеріалів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: