«Не так страшно, коли думки без відповіді крутяться в голові. Нічого страшного. Нехай покрутяться. І до речі, це крутіння думок і є колом життя».

Мераб Мамардашвілі

Добриня Іванов з’явився в культурному полі України у 2009 році. Проте аналізувати його творчу практику за хронологією немає сенсу. Розвиток творчого методу художника відбувається нелінійно, одночасно в кількох напрямках. Незмінною лишається легкість у жестах, що може бути прочитана як нахабність або романтичність у підходах, що маскується під брутальність.

Правила життя (творчого методу?) Добрині Іванова продиктований пошуком істинного: у знайдених об’єктах, в уривках історій, у тільки йому зрозумілих жестах, в усім зрозумілих актах. Його голова, здається, може обертатися на 360 градусів, а оптика знаходиться у стані постійного налаштування. 

Що було

Хочеться розпочати з пронизливо-поетичної роботи, яка технічно являється сайт-специфічною інсталяцією, але її межі розчинилися в просторі Мистецького Арсеналу настільки, що при першому перегляді виникало враження, що вона була там завжди. 

Йдеться про роботу «Надія» 2011 року, зроблену на запрошення Олександра Соловйова для його масштабної кураторської виставки «Космічна Одіссея». Розмірковуючи про різні аспекти завоювання людиною космосу, Іванов визначив для себе задачу зобразити образ космосу, яким його бачила так звана пересічна радянська людина. Для радянського народу, який слідкував за польотом першої людини в космос з екранів телевізорів та бавився з дітьми на майданчиках у формі ракет, відкриття космосу було не перегонами за владу. Космос, як його продавала радянська пропаганда, був великою мрією — достойною нагородою за героїчну працю робочої людини. Зібравши поруч радянські меблі, Іванов помістив поміж ними світло — надію. Недоречно велика куля, що випромінює на диво м’яке світло, парадоксально розчинила матеріальність старих меблів-привидів-тригерів (пост)радянської людини. 

Іванов звертається до спогадів, які йому не належать, бо вони стосувалися часу, коли його ще не було. Але ми всі в них живемо. На «Гогольфесті» 2012 року, який відбувався на заводі, збудованому в 1980-х, він помив велике панорамне вікно, спроєктоване для того, аби денне світло заливало простір заводу. Мабуть, Іванов був першим, хто помив ці вікна.

Робота «Краще б вікна помили» стала серією, яку художник реалізував у межах виставки ДЕ НЕ ДЕ (2015) та на симпозіумі «Бірючий» (2018).

Звертаючись до історії мистецтва, Іванов неодмінно деконструює методи класиків. В роботі REM sleep (2013) він створює репліку конструктивістського стільця Олександра Родченка та навпроти нього — свою відповідь Родченку. Оригінальний стілець було створено Родченком як частину проєкту «Робочий клуб» для радянського павільйону Міжнародної виставки декоративного мистецтва та художньої промисловості в Парижі у 1925 році. Конструктивістська точність та практичність за задумом автора мали вразити Європу, яка в той час потопала в завитках ар деко. Іванов натомість повторює жест Родченка, розміщуючи поруч чималу дерев’яну конструкцію, позбавлену жодної функціональності, окрім загромадження простору. Жест Іванова суб’єктивує його як художника поруч з Родченком, визначає його позицію щодо нього. Варто звернути увагу і на назву роботи — rapid eyes movement sleep — фаза швидкого сну, продуктивного для сновидінь. Діалог з Родченком стає перегонами продуктивності або визнанням поразки. 

Тож ця, на перший погляд, формальна робота містить і внутрішню драму.

Що буде

Роботи, в яких Іванов відкриває своє бачення майбутнього людської цивілізації або альтернативні реальності, позбавлені моралізаторства. Іванов не має сумнівів щодо кінця світу, що він буде ганебним і тотальним. Він уявляє себе у глядацькому залі, з якого зручно милуватися красою загальнолюдського катарсису та підмічати абсурдні деталі. В роботі «Ковчег на одного» Іванов створює модель індивідуального транспортного засобу для останніх спостерігачів загибелі світу. Цей ковчег — не для порятунку, не для тих, хто має надію, а тих, хто охочий до видовищ. Примітно, що там є місце лише для одного.

У 2013 Іванов задумав роботу у жанрі історичного мок’юментарі. Події Революції гідності перервали роботу над проєктом. «Автономна республіка Борщагівка» задумувалася як дослідження правових перспектив сепаратистських процесів в Україні. На етапі задуму проєкту ідея Автономної республіки Борщагівка (АРБ) здавалася абсурдною, майже смішною. За допомогою юристів Іванов розробив пакет документів: проєкт конституції АРБ, бюлетені для всенародного референдуму. Традиційно для виборів у місцеві органи влмади художник розробив комунікаційну стратегію, елементи агітації, прапор та навіть герб АРБ. 

У переддень референдуму в АР Крим 16 березня 2014 Добриня Іванов випадково опинився у Львові, де вирішив, що настав час показати проєкт Автономної республіки Борщагівка. Виставка відкрилася в галереї Detenpyla 16 березня 2014. Проєкт-передбачення, який мав вигляд блискавичної реакції. Ідея відділення району Києва та надання йому статусу республіки вже не здавалася такою смішною, а далі стало ще менш смішно. Те, що в галереї виглядало як штаб параноїка, згодом стало реальністю. 

Чим серце заспокоїться

Досліджуючи межі приватного та публічного, художники так чи інакше переглядають власні межі між особистим життям та художньою практикою. 

В роботі «Складові присутності» (2013) Іванов фіксує сліди Іншого у своєму житті. Запрошеною Іншою в цій роботі виступила художниця Катя Бучацька. Їхня взаємодія була обмежена її правилами, які за стилем схожі на щось середнє між лайфкоучингом та шаманством. 

«Оскільки ти вибираєш присутність Іншого, то твій проєкт залежний від нього в тому числі. Отже, мої правила:

Я буду зустрічатися з тобою щодня протягом тижня по закінченні Пасхи. (З 6 по 12 травня). Кожен день напередодні я буду визначати й повідомляти тобі про час зустрічі,

відповідно це буде визначати і твій відрізок часу, за який тобі треба “пройти” прямокутником. Час зустрічі сім разів різний. (рахуємо рівні години)

Кожна розмова триває рівно 1 годину». (переклад з рос.)

Кожна з цих прогулянок була ретельно задокументована та заархівована. Архів наданий до експонування. 

Іванов нічого не приховує: глядач може повторити маршрут у тих самих «прямокутниках» на мапах; може бачити те, що бачив він, на фотографіях; чути те, що чув він, у навушниках; торкатися знайдених скарбів-камінців. 

Об’єкти, які Іванов дозволяє роздивлятись публіці, — зашифровані історії, інсайти, шматки прожитого життя, доступні для вільної інтерпретації. Інтерпретація глядача Іванова цікавить найменше.Всі складові надані, а сама присутність залишається між ними. 

Діалоги з Катею Бучацькою продовжилися в наступному проєкті «Розмови. Катя» (2013) Але на цей раз жест Іванова направлений ззовні всередину. Розмови з Катею ведуться у просторі експозиції, але в боксі, де доступу до них глядач вже немає. Глядачеві час від часу виносяться натяки та підказки. Та дбайливість, з якою експоновані фрагменти, що відповідають тій чи іншій розмові, говорить про те, що Іванов їх не оцінює, але цінує. Сама присутність боксу, виокремленого простору, доступ до якого має тільки художник і запрошений ним учасник діалогу, наче створює рамку в рамці. Ще одну межу, що збільшує дистанцію від глядача. І навіть якщо Головне відбувається за межами боксу, в просторі глядача, недоступний простір боксу, неможливість почути розмови всередині нього, робить його більш бажаним. 

Хочеться закінчити роботою, яку Іванов створив для виставки, яку курувала я. Я попросила створити роботу про щось дуже особисте, про те, що поза доступом загалу. Іванов зробив роботу «НОВЕ». Він підвісив панцирне ліжко перед вікном і за допомогою проєктора спрямував на вікно напис «НОВОЕ», що блимає. І мені здається, що це не хизування «вальяжним» способом життя художника. Це самотність художника. Ліжко односпальне, як і ковчег.

За шарами подертих футболок, брутальними висловлюваннями та загальною кошлатістю, Добриня Іванов — художник-романтик. Він може сховати всі таємниці світу в камінчик, який підморгнув йому, коли він виходив з дому. А може добути з нього вогонь і спалити все вщент.