У розпалі сезон мистецьких конкурсів: PinchukArtPrize оголосив список номінантів, МУХі 2019 завершив прийом заявок і готується оприлюднити свій short-list. Поки художники шукають своє ім’я в списку, розказуємо, що чекає на них після отримання омріяної премії.

Володарі двох спеціальних премій конкурсу МУХі 2017 Марія Прошковська та Олег Дімов діляться думками про значення конкурсу, конкурентів, шляхи реалізації художника та заробіток.

Що насправді стається після отримання премії?

Марія Прошковська: Я відчула велику відповідальність. Безумовно, конкурс дає певний поштовх, увагу до тебе і твоєї художньої практики. Ти знайомишся з непересічними людьми: художниками, членами комісії, організатором конкурсу, але не варто думати, що потрапити у шорт-ліст або отримання премії — це стовідсоткова запорука успіху. Це як з лотереєю: люди виграють мільйони, а за декілька років знову влаштовуються на важку фізичну роботу, щоб прогодувати себе. Так і тут: тобі дають можливість, але що з нею робити — твоя особиста відповідальність. Найкраще, що сталося зі мною після отримання спеціальної премії — я повірила у себе. 

Олег Дімов: Днями почув думку американського філософа Джона Дьюї, котрий вважає глибинним прагненням людської натури бажання бути значущим. Пропускаючи ці слова через себе, я б сказав: «кожна людина потребує позитивної оцінки». Таку оцінку я отримав на проєкті МУХі. Це наче ввімкнули офіційне зелене світло для тієї практики, якою я досить тривалий час займався і до якої часто був самокритичний. Про що цей вступ? Напевно, про віру в себе. Саме її я отримав після проєкту. Що стосується практичної сторони питання, то після конкурсу я став співпрацювати з Щербенко Арт Центром на комерційній основі. Якщо раніше я продавав свої роботи сам або через арт-дилера, то сьогодні я дозволяю собі сказати, що працюю з галереєю.

Одна справа отримати премію, і зовсім інша — що робити далі? Дайте пораду наступному преміанту, що йому чи їй робити. 

М. П.: Варто вибудувати певну стратегію подальшої роботи, окреслити коло тем, з якими є бажання працювати далі, поставити собі цілі. Вони не обов’язково мають бути конкретними, датованими чи дуже жорсткими. Як людина, котра багато років пропрацювала в проєктному менеджменті, з власного досвіду знаю, що набагато легше іти вперед, коли задано напрям. Також вважаю, що варто прислухатись до куратора/ки або арт-менеджера/ки, яким ти довіряєш: завжди класно, коли хтось може проаналізувати ситуацію ззовні, неупереджено та чесно вказати на якісь помилки або підказати нові можливості для розвитку. Взагалі період після отримання премії — це ідеальний час для того, щоб подумати, підбити підсумки і зрозуміти як, куди і з ким рухатись далі.

О. Д.: Раджу не зупинятися, і, звісно, розвиватися, спираючись на об’єктивні джерела знань та приклади. В одному з інтерв’ю Ілля Кабаков сказав: «Фокус полягає в тому, що я ніколи не відпочивав, тому що відпочинок — це завжди загибель. Це провал. Потрібно єднати кожен проєкт з іншим».

Як участь у конкурсі вплинула на твою творчу практику, чи змінилися ідеї, погляди, метод, плани?

О. Д.: Протягом свого нетривалого творчого шляху я завжди змінювався. Кажуть, це не дуже добре. Але можна згадати майстра перевтілень Герхарда Ріхтера, і стає спокійніше. Якраз після конкурсу МУХі 2017 я почав нову портретну серію з людьми й тканиною. Вона більш фрагментарна на відміну від моїх попередніх робіт. Для її створення знадобилося багато часу. Саме її я готую представити восени у Щербенко Арт Центрі.

М. П.: Конкурси дуже яскраво ілюструють, що насправді художники — не конкуренти між собою. Дуже виразним є розуміння, що всі різні й тим прекрасні. Участь у конкурсі дає цінний досвід: ти можеш поговорити, дізнатися більше, побачити, як відбувається монтаж.

Не можу сказати, що конкурс змінив мене. На мене більше вплинула наша спільна робота з Мариною Щербенко вже після конкурсу. Ми зробили вже два нових проєкти, і я постійно навчаюсь в процесі й відчуваю, що росту. Робота з куратором — це та синергія, що дає кращий результат і впливає на всіх учасників процесу.

Про наболіле. Де художнику брати гроші? Чи вдається поєднувати мистецьку практику та заробіток?

М. П.: Я навіть піднімала це питання на своїй Фейсбук-сторінці, і можу сказати, що здійнявся великий хайп. Сотні коментарів, емоції, іронія, сварки, жарти — чого тільки в тому обговоренні не було. Найсумніше, що більшість не художників просто і практично радили займатись художньою практикою як хобі й знайти собі «нормальну роботу». Це яскраво свідчить про те, що в українському суспільстві немає запиту на мистецтво. Точніше, він є, але це не можна назвати якоюсь виразною тенденцією. Я не хочу давати будь-яких порад художникам, де брати гроші. Проте я можу дати пораду всім: купуйте мистецтво. Це те, що буде з вами в майбутньому, це те, що ви зможете передати дітям, рідним або друзям, це те, що має історію. Я не кажу про інвестиції в мистецтво як спосіб робити гроші, я кажу про можливість купувати, дарувати, колекціонувати щось насправді унікальне.

О. Д.: Напевно, нічого нового не скажу. Кожен молодий художник шукає свою лазівку, яка допоможе йому відчувати свободу та не відчувати голод. Когось підтримують меценати, хтось користується грантами, хтось робить живописні халтури, хтось підробляє за допомогою графічних програм. Можливість поєднувати одну діяльність з іншою залежить від того, чи вдається звільнити якомога більше часу для свого мистецтва.

Конкурс — не панацея. Не всі перемагають, не всі в них беруть участь. Що порадиш художнику, котрий не потрапив у шорт-ліст?

О. Д.: Тут знову можна повернутися до слів Кабакова: «Відпочинок – це завжди загибель». Треба не зупинятися і подаватися ще раз, але спочатку необхідно скоректувати свій творчий план, аби він відповідав специфіці місця, в яке ти плануєш постукати. Якщо надто покладаєтеся на свою індивідуальність, пам’ятайте, що є минуле, і є сьогоднішній день. Порівнюйте зроблене до вас і те, що оточує вас  зараз. Це допоможе знайти швидкий шлях до розвитку. 

М. П.: Конкурс — це лише одна з можливостей з мільйона. Варто продовжувати робити те, що ти не можеш не робити, в чому щиро відчуваєш потребу. Подаватися на резиденції, інші конкурси, стукати у двері галерей, ходити на відкриття виставок і знайомитись з цікавими людьми, говорити з ними, багато читати й займатись самоосвітою. Можна, звичайно, закритись в кімнаті, малювати в стіл, ні з ким не спілкуватись, не вести соцмережі й чекати візиту директора Помпіду, але щось мені підказує, що він не прийде. 

Текст: Світлана Богданець

Світлина: Щербенко арт центр