Як новостворена держава, що надбудовується та відгороджується від сусідів, так і кожен окремий її громадянин перебуває у процесі зведення власної суб‘єктності. Цегляні паркани стають масивнішими, хати — триповерховими. Попід стінами розлігся сплячий капітал — купки цегли, накриті шифером від негоди. Будівельний камінь чекає, а тим часом українські робітники-мігранти все більше нагадують позанаціональних громадян. Поки художник обирає між активістською корисністю та художньою якістю, робочий мігрант як транснаціональний суб’єкт вимальовує нову самобутню хореографію.

Про ідею

Роман Хімей: Задум зробити виставку постав у момент, коли Остап (Ящук — прим. ред.) вирішив повернутися жити з Іспанії назад в Україну. Його переїзд за кордон у нульових був можливим завдяки багаторічній виснажливій роботі його мами в еміграції. Відтак тепер Остапове повернення додому унеможливлює логічний хепі-енд у цій ситуації, до того ж множить відчуття марної роботи. Тому ми почали думати над тим, щоб у буквальному розумінні організувати аукціон-виставку усних переказів робітників-мігрантів нашої родини, на якому ми б змогли цим переказам надати матеріальної цінності. Та поки нас обгортали аргументи взагалі нічого не робити, наш двоюрідний дядько Cергій зробив жест, яким заново «перформував прозаїчну грецьку трагедію» українського робітника-мігранта.

Остап Ящук: Два роки тому Сергій почав готувати документи для оформлення візи до США; суть полягала в тому, щоби взяти участь у змаганнях зі спортивного радіоорієнтування та залишитися там як трудовий мігрант. Протягом року Сергій симулював спортсмена і брав участь у міжнародних змаганнях в Україні та Європі. Після подачі заяви на візу Сергій дістав відмову без будь-яких пояснень. Як відомо, під час співбесіди у посольстві особлива увага приділяється фотографіям і акаунтам у соцмережах, щоб у такий спосіб виявити можливу симуляцію заявника-«спортсмена».

Р. Х.: У випадку Сергія ситуація в посольстві є близькою до гри у вірю-не-вірю. Як хтось з відомих писав: «Коли немає розвитку подій, слово дають зображенню».

О. Я.: Тож ми вирішили заднім числом завершити розпочате Сергієм портфоліо, розширивши його індивідуальну травестію до масштабів «національної симуляції»: ми залучили до гри в переодягання державні установи — Національний науково-природничий музей НАН України та Національний ботанічний сад ім. М.М.Гришка НАН України. На фоні штучних пейзажів та карстових печер з картону чи пап’є-маше ми перемішали між собою майстрів спорту України з акторами масових сцен, друзів і рідних з тими, в кого просто був вільний час.

Про учасників та експозицію

Р. Х.: Завдяки Терезі Яковині я потрапив на виставку живопису Івана Базака у Львові, але тут варто зробити ліричний відступ: Тереза та Іван — двоюрідні сестра і брат, ми з Остапом також двоюрідні брати. В юності, незадовго до того, як Остап емігрував, він познайомив мене з Яремою Малащуком, і з того моменту ми й почали дружити. На Івановій виставці я побачив, як каже Остап, «коломийський сплячий капітал». То були типології одно- та двоповерхових хат і садиб. Саме перемальовування хат як акт нагадало мені чомусь про «Поле чудес» — долину в Коломиї, де живуть і будуються здебільшого заможні містяни. Але від Іванових безколірних сірих хат віяло чимось іншим, у них ніби ніхто не хотів поселитися. 

О. Я.: Коли ми запропонували Іванові зробити інтервенцію в нашу виставку, він якраз працював над художнім проєктом «Едік» разом із письменником та музикантом Фрідріхом Штокмаєром, художницями Терезою Яковиною та Наомі Дутці. «Едік», як інтервенція у виставку, виявився таким собі окультним «гаражем», де показано нутрощі проєкту, який усе ще в процесі створення (надто очевидне порівняння зі сучасною Україною).

«Eдік» — це переспів у контексті найновішої української історії давньогрецького міфу про Едіпа, сина Лая та Іокасти. За міфом, щоб уникнути пророцтва «Уникай своєї батьківщини, бо станеш убивцею власного батька й чоловіком рідної матері», Едіп покидає Коринф і втікає до Беотії. У нашій травестії Коринф — це схід України. Беотія — це Українські Карпати. Роздоріжжя, де Едік убиває свого батька, розташоване десь між Києвом і Білою Церквою… Дійство відбувається в середовищі українських олігархів — як пояснює сам Іван.

У результаті розробки «Едіка» зародилися ще дві окремі роботи: «Клаудіо» Терези Яковини та Imperative Wanderlust Наомі Дутці. За словами Терези, в роботі «Клаудіо» ми повертаємося у простір берлінського ресторану, де художниця нелегально працювала у 2017 році. Заробіток, який вона там одержувала, був на той час основою її існування. Але цей досвід не був задокументований юридично і не знайшов відображення у цифрових слідах у вигляді фото чи дописів у соціальних мережах, бо не вписувався в образ успішної студентки Берлінської художньої академії, який мав би складатися виключно з творчих досягнень. Згадування про цю роботу і цей простір вилилося у низку розмов і, як наслідок після них, — у створення макету з навмисними пробілами і неточностями, які відповідають стану пам‘яті художниці.

Робота Наомі Дутці на тлі маршрутів заробітчан та їхнього транзитного періоду вступає в діалог із архітектурною мовою будинку, дому, батьківщини, яка плавно трансформується у Ford Transit. 

Протягом розробки виставки у нас завжди був присутній образ стосів цегли, які часто можна побачити на приватних подвір’ях всієї Галичини. На цьому фоні ми вирішили додати у виставку відеоперформанс Яреми та Романа «Нове Місто Друзів».

Р. Х.: Відеоперформанс зображує сучасну Коломию, де культ Австро-Угорщини співіснує з пострадянською реальністю: забудовник наймає бригаду будівельників, які з ощадливістю, цеглина за цеглиною, розбирають стару австро-угорську казарму. Тим часом ми з Яремою запросили п‘ятнадцятирічного Максима намалювати маршрут для прогулянок Коломиєю: у вустах екскурсовода мапа міста перетворюється на багатошаровий історичний палімпсест, де радянські назви змішуються зі сучасним міським фольклором, націоналістичною ідеологією та традиційною західноукраїнською побожністю, а «собачі доріжки» маніфестуються за допомогою офіційної інтонації.

О. Я.: В якийсь момент у нас навіть з’явилася ідея щодо встановлення «Чесного пам’ятного знаку заробітчанам». Це мав бути великий стос-обеліск із цегли, встановлений без використання цементу протягом одного дня. Ми захотіли «приземлити» цю ідею для виставкового простору і запросили для цього Вову Воротньова. Cимулювавши музейний об’єкт, який посилається на вже канонічні течії в сучасному мистецтві, він дуже органічно абсорбував цей наратив і переформатував у свою роботу. За словами Вови, його роботу «Монумент до 30-річчя Незалежності» можна читати як такий собі мегалітичний знак, помітку, просту форму, в яку організований однаковий і множинний матеріал. А з іншої точки зору, ми з часів Перебудови живемо у парадигмі постійного будівництва (від «збудувати Україну» до поточного «великого будівництва»). Натомість стос цегли, який чекає на своє функціональне використання десь на задвірках господарства, в народному уявленні означає також постійний брак чогось, вічне зволікання та відсутність реального бачення мети, для досягнення якої заготовлений матеріал.

Про незалежність

О. Я.: Обставини склалися так, що куратор Львівського мистецького центру Павло Ковач і директорка Ляна Мицько запропонували нам дату відкриття — 24 серпня. Ми вирішили обіграти цю ситуацію, додавши після назви «Виставка до Дня Незалежності» імена її головних героїв: Едік, Клаудіо, Сергій. А також додали «і так далі…», як це часто роблять в піснях, щоби позначити для читача повтор приспіву. Бажання залишити таку назву з’явилося радше від бажання наголосити на пристрасті до ювілеїв, яку українці з апетитом абсорбували під час совєцького режиму.

Р. Х.: Від себе додам, цитуючи Асю Баздирєву: «Виставка до Дня Незалежності своєю назвою не намагається уникнути пафосу, оскільки ним говорить сама історія».