Природа і краєвид на виставці «Власний мотив»

22 серпня у Полтавському художньому музеї імені Миколи Ярошенка відкрилася виставка «Власний мотив». Це збірка проєктів резиденції «Великий Перевіз» різних років. Резиденція заснована Тамарою та Олександром Бабаками у 2010-му році за підтримки підприємця Юрія Осламовського. Відбувається вона щороку у однойменному селі Полтавської області. Там періодично жили та працювали різні українські митці ХХ століття, тому «метою резиденції є актуалізація й дослідження історії та подій, пов’язаних із місцем». Резидентів і резиденток об’єднала на виставці тема природи. А саме того, як природа відображена у культурі.

Screen Shot 2019-09-04 at 6.01.41 PM.png

Деконструкція пейзажу

Найбільш цілісними видаються роботи Лади Наконечної. Вона досліджувала перспективу у радянському живописі. Робота «Перспективне скорочення» містить фрагмент картини Миколи Бураченка «Дорога до колгоспу» 1937-го року. В ній яскраво проявляється ідеологічна функція перспективи, що забезпечує погляд у прогресивне майбутнє, спрямовує погляд у «мир победившего социализма». «Перспективна просторовість пейзажу пов’язана із ренесансним концептом“кута огляду”, що сприймається як можливість ідеальної точки, з якої оповідається ідеалізована картина дійсності», — сказано у описі роботи. В цій серії Лада маніпулює із кутами зору, підважує перспективу як мистецький засіб, що містить пропагандистський характер.

Лада Наконечна. «Перспективне скорочення». 2018-2019. (Серія малюнків)

Лада Наконечна. «Перспективне скорочення». 2018-2019. (Серія малюнків)

Лада Наконечна. «Перспективне скорочення». 2018-2019. (Серія малюнків)

Лада Наконечна. «Перспективне скорочення». 2018-2019. (Серія малюнків)

У літографіях під назвою «Хазяєва землі» використане однойменне полотно Олександра Максименка 1948-го року. Простий жест — перевернута версія картини накладається на оригінальну — дає той самий ефект: велична перспектива зникає, замикається сама у собі. Третім кроком деконструкції пейзажної глибини є «Дотримуючись плану». Робота складається із кількох рулонів шпалер, розгорнутих посеред галереї. Шпалери – найбільш влучна форма для спростування не лише глибини, а й пейзажу як такого. Якщо у «Хазяєвах землі» «погляд повертається глядачу», то у «Дотримуючись плану» глядачу пропонують пейзаж у найбільш комфортній буденній формі.

За першим задумом шпалери мали висіти, власне, на стінах галереї. Назва іронічно відсилає до промислових масштабів радянського конструювання домашнього затишку. Якщо уявити такі стіни у якійсь пост-радянській квартирі, виникає цікавий ефект. За формою зображений пейзаж стає тотальним — розповсюджується за межі рами в інтер’єр. При цьому, він втрачає первинну ідеологічну тотальність. В тому числі за рахунок технічної деконструкції: авторка зобразила окремі фрагменти у різних техніках. У цих трьох проєктах Лада використовує живописний принцип раннього авангардизму — зведення зображення до площини. Якщо кубісти таким чином заперечували метафізичну перспективу як таку, то Лада деконструює радянську метафізику прогресу.

Лада Наконечна. «Дотримуючись плану». 2018. (Інсталяція)

Лада Наконечна. «Дотримуючись плану». 2018. (Інсталяція)

Національні особливості ландшафту 

Іншим чином осмислив краєвид Нікіта Кадан. Він працював зі своєю звичною темою націоналізму. У «Різанині» фотокартка класика польської фотографії Едварда Гартвіга поміщена на фрагмент картини Ежена Делакруа «Різанина в Хіосі» 1824-го року. Полотно тут — приклад типового наративу, що оповідає про героїчний шлях нації. На зображення тіла одного із загиблих накладається фото зораної засніженої ріллі. Поєднання таких образів відсилає до розповсюдженого уявлення про «національну землю», яка стає «своєю», коли наповнюється тілами («своїх»). «Різанина» буквалізує цей національно-романтичний міф.

Нікіта Кадан. «Moja ziemia». 2019. (Інсталяція)

Нікіта Кадан. «Moja ziemia». 2019. (Інсталяція)

Інша робота Кадана — «Moja ziemia» — презентує однойменну книгу фотографій Гартвіга на залізній поличці. Поличка прикріплена до ніжки, на якій — загострений металевий прапор. Інсталяція відсилає до радянських дорожних знаків — прапорців, що позначають кордони населених пунктів. В поєднанні із «Різаниною», загострений прапорець здається чимось середнім між знаряддям праці та знаряддям вбивства, інструментом для різанини тіл і землі. Крім того, такий знак, встромлений у землю як зброя, ніби позначає не села, а сектори кладовища, закладеного в основу державності. 

Людина на горизонті 

Відлунням радянського прагнення дістатися краю горизонту стало відео Лади Наконечної «Ідилія». Воно складається із двох фрагментів 2011-го і 2017-го років. Статичний краєвид села Великий Перевіз наповнюється звуками із замаскованого гучномовця. Лада підкреслює невидиму присутність людини у природному ландшафті. І пропонує прослідкувати зміну соціально-культурного становища через випуски новин, радіо-передачі і музику.

Лада Наконечна. «Декілька прикладів зі сфери управління». 2018

Лада Наконечна. «Декілька прикладів зі сфери управління». 2018

Напротивагу суспільному фокусу, у роботі групи SVITER краєвид Великого Перевозу набуває інтимного характеру. Аудіо-візуальна інсталяція «Розмова» документує дві прогулянки Лєри Полянскової і Макса Роботова. Два відео різних років схоплюють один і той самий пейзаж. Траекторії руху учасників арт-групи, що виникають ніби у реальному часі, перетинаються, адже два відео накладені одне на інше. Як і у «Хазяєвах землі» Лади Наконечної, пейзаж замикається у собі. Проте у «Розмові» це особистий прихисток, втеча від суспільного. Навіть більше — втеча від людського, що знаменує «кінець антропоцену»: голоси Роботова та Полянскової замінені вигуками птахів, шелестінням листя, шумом води та іншими звуками природи. «Замінюючи у відео власне мовлення на не зумовлені культурно природні звуки, сучасні художники проявляють певну тугу й бажання осягнути принципову невербальність» — сказано в описі.

Перегукуються із роботою группи SVITER «Стежки» Анни Звягінцевої. Серія мінімалістичних малюнків — одна-дві лінії на папері — представлені рядками і виглядають як розібраний пазл. Поруч — відео слідування зимовою стежкою. У цій роботі Звягінцеву цікавить феномен так званих «стежок бажання» — шляхів, які люди прокладають самостійно, не зважаючи на тротуари. Як виникають такі шляхи? Чому ми слідуємо за іншими? Звягінцеву цікавить сам процес слідування. Цей інтерес визначає характер малюнків — прості лінії майже рефлекторного поруху руки. Інше питання, яке ставить художниця: В який момент стежка стає «своєю»? Цей інтерес ледь помітно пов’язує її роботу із «Різаниною» Кадана. Земля стає «своєю», коли наповнюється тіла, а стежка — коли ми довго ходимо по давно зораній землі.

Анна Звягінцева. «Стежки». 2013. (Відео, малюнки)

Анна Звягінцева. «Стежки». 2013. (Відео, малюнки)

Локальний пейзаж

Леся Хоменко. «Дача Вернадського». 2017. (Серія з 4 картин)

Леся Хоменко. «Дача Вернадського». 2017. (Серія з 4 картин)

Леся Хоменко у живописному проекті «Дача Вернадського» цікавилася історичною пам’яттю і зробила акцент на локальному контексті. Серія картин зображує дім академіка Вернадського на Бутовій горі недалеко від селища Шишаки, де той працював над теорією про ноосферу. Під час роботи над картинами Хоменко використовувала архівні фотографії садиби академіка із Шишацького краєзнавчого музею. Пізніше, під час поїздки туди, авторка зробила власні фото. Проте це місце заросло деревами. «Серед цих сучасних зарослів у мене виникло відчуття загубленості, невпізнавання — воно і лягло в основу роботи» — каже художниця в описі. Так контексти наклалися. Садиба стає уявним місцем: на картинах будинок закритий хащами. На передньому плані – тополі, за легендою висаджені самим науковцем. А також – тіло авторки у танку, свідомо збільшене до розміру дерев. Цей третій елемент «непорозуміння» здається концептуально невиправданим і лише заплутує історію роботи. До того ж, історія переважає у проекті над формою.

Зовсім випадає із контексту як формально, так і концептуально «Сценарій/Граматика» Івана Світличного. Це проміжна ланка складного задуму про «нову візуальність». Перехід від проекту «Сценарій» 2018-го року до майбутнього проекту «Граматика». Здається, кураторам було важливо показати роботу Світличного скоріше задля репрезентативності резидентів, ніж через тематичну схожість. Робота концентрується на «розпізнаванні частин мови (де мовою є візуальність)». За задумом через занурення у «гіпервізуальність» глядач може привідкрити для себе майбутні стадії розвитку візуальної культури. На практиці робота представляє два графічні малюнки, власне, графіки на фоні таємничих чисел і розрахунків. Методологія генерування графіків і значення розрахунків лишається для глядача загадкою. Засобом «гіпервізуальності» виступає тканина, на фоні якої висить графіка. На ній надруковані схожі до малюнків патерни, але в більшому масштабі. Така форма перегукується зі шпалерами Лади Наконечної. Але Світличний пропонує не пост-радянський, а футуристичний інтер’єр.

Загалом, виставка варта окремої уваги, особливо у полтавському контексті. Полтавський художній музей давно не робив виставок сучасного мистецтва. У цьому сенсі резиденція «Великий Перевіз» внесла помітний вклад у децентралізацію галерейного мистецтва. Напевно, це і є власний мотив кураторів.

Іван Скорина

Світлини робіт: Ігор Окунєвський

Nastya Kalita