Людське в інтер’єрах

_MG_1651.jpg

У галереї Арсенал, що в місті Білосток (Польща), до 6 жовтня 2019 року триватиме виставка Влади Ралко «Привид свободи. Версія». Серія робіт була створена минулого року, упродовж арт-резиденції «ЧервонеЧорне» у Каневі.  

«Штучна підпорядкованість певній нормі настільки звела нанівець розуміння нормальності, що нормальне людське починає видаватися багатьом потворним, шкідливим, божевільним або героїчним» [1]

Українська мисткиня Влада Ралко творить з розмахом. Глибина та простір її експресивних великоформатних картин, куди навідуються фігури з частинами людей, звірів, ляльок, манекенів, предметів та недомальовок, викликають відчуття клаустрофобії, проте водночас картини інтригують, іронізують, вони пов’язані з нинішньою політичною ситуацією, сексуальністю та культурою. Вони — окреме висловлювання, що відходить від метафорики вживаних асоціацій, проте залишається дуже близько до щоденного досвіду. Це оригінальний коментар про суспільство та події української сучасності, уражені тоталітарним спадком СРСР, конфліктами України з Росією та антагонізмом між звичайною людиною, наприклад, старшою жінкою, та представником влади/олігархії, наприклад, у чорному костюмі. Влада Ралко відсторонюється від публіцистичної однозначності. З картин художниці лине сигнал про втягування людей/тіл у щось зовнішнє, у ситуації, де зберігаючи залишки суб’єктності, вони втрачають впливовість. Це не оповідь матрони чи учениці школи благородних дівиць — прийнятних ролей, що не створюють проблем. Це розповідь, у якій зустрічаються жіноча/людська сексуальність, не прирівняна до товару і явні суспільні проблеми суб’єктності, що проросли з радянської системи.

Це мова трансгресії, перетину та роздумів над тим, звідки береться те, що вважають нормальним. Жіноча тілесність стає для мисткині аналогією маргінального становища людського, що підпорядковується системі, яка позбавляє індивідуальності.

_MG_1657.jpg
_MG_1661.jpg

Картини з циклу «Привид свободи» представляють людське в інтер’єрі. Людське — це водночас мертве і животворне, впіймане у русі, у момент захопливого перетворення. Художниця використовує слово «людське» щодо різної тілесності; вона не надає їй іменникової впевненості, проте віднаходить головну рису — недовершену якість, пов’язану з тим, що означає бути людиною. Невловиме людське з’являється у нормалізованій та закодованій архітектурі. Воно нерішуче, не крокує вперед — скоріше повзе, висить, чіпляється, зиркає і заглядає. Воно невпевнене в собі, схоже на звіра. І до того ж воно антропоморфне, але вже вивільняється.

«Об’єкти, які постійно «перелазять» з радянського минулого у теперішнє буття, у якийсь дивний спосіб адаптуються та припиняють бути розпізнаваними. Замість свідчити й нагадувати, вони перетворюються на екзотичні ознаки екзотичної епохи. Такі об’єкти парадоксальним чином зачаровують, заколисують, провокують забуття» [2].

_MG_1658.jpg

Інтер’єри на картинах Влади Ралко мають конкретні прототипи у покинутій будівлі туристичної бази у Каневі. У тих місцях спочиває український пророк Тарас Шевченко — романтичний оспівувач бунту та прагнення свободи. Згідно з волею поета, записаною у вірші «Заповіт», його тіло поховали над Дніпром. Для цього у 1861 році тіло небіжчика перемістили з петербурзького цвинтаря і перепоховали на мальовничому пагорбі, що став центральною частиною Шевченківського національного заповідника. В українській мові слово «заповідник» близьке за звучанням до «заповіту», як і в польській, це означає щось відокремлене, особливо цінне, щось, що треба берегти і, що, звичайно ж, не може бути самостійним, а підлягає регулюванню та контролю. Сучасна архітектура на Тарасовій горі суттєво позначена офіційною радянською культурою, яка вже впродовж майже 30 років незалежності України розмножується, як у складках невмирущих штор, так і в способі організації офіційних урочистостей. Покинуте і маргінальне у контексті Канева приміщення туристичної бази дало змогу розгледіти проблематику стику двох політичних систем. У радянські часи спільні/публічні місця не давали свободи, їх уніфікували та укріпляли нормами. Нинішня приватизація, що захоплює колишні комунальні місця, як і залишки імперії, — це способи колонізації індивідуальності. Обидві тенденції означають нагляд за суб’єктом та його форматування. Типові елементи оформлення совєтських інтер’єрів — пофарбовані брудними кольорами плінтуси, які, на думку художниці, імітують лінію горизонту та стають знаком системи, що пропонує фальшиві перспективи. З картин виривається атмосфера затхлості та клаустрофобії — немає дверей і немає справжнього горизонту. Влада Ралко пише, що звільнитися з цієї пастки можна лише через людське [3].

_MG_1653.jpg

Тулуб курки, зшитий грубим стібком, нагадує тіло після розтину. Понівечене людське тіло, тіло, що сприйняли за предмет. Туша тварини намальована так, ніби уподібнюється до людського тіла, а з людського тіла стирчать кістки, м’ясо, сухожилля, нутрощі. Відгорнута шкіра, під якою видно вміст — архітектуру кишок, печінки й серця, замкнутого у клітці ребер, що випинаються наверх. Наприклад, під час війни. Тіло людини не піддається декомпозиції й розривається так, як тіло звіра, призначеного до поїдання. Натхненням для картин Влади Ралко, зокрема, стали зображення м’ясних та рибних рулетів з кулінарної книги «Польська кухня», виданої російською мовою у 1959 р. Рибу загорнули у полотно і зав’язали, але так, що це наштовхує на думки про людське тіло, обмотане простирадлом. На картині «Приготування», яка повторює кадр зі згаданої книги, ми не бачимо усієї постаті кухарки, але видно руки, що патрають курку. Деякі практики ми застосовуємо тільки щодо тварин, інші — лише щодо людей. Проте іноді наївно та непомітно відбуваються зміни. Якщо ми можемо сприймати тіло тварини як предмет, хоча це тіло складається з таких самих органів, як наші тіла, то вже легше уявити собі, наблизити до щоденного досвіду і людську податливість до розчленування. Тіло втрачає суб’єктність, до нього застосовують дію. Щоденні кухонні ритуали у дещо зміненому контексті без моралізаторства — по суті розповідають нам про насилля. Згорнута ковдра і сокира. Матрац для спання, сокира для рубання. Одне активне, інше — пасивне, разом вони розкривають свій потенціал щодо тіл.

_MG_1646.jpg
_MG_1644.jpg

«Фігура з чорною головою» нагадує тулуб ляльки/манекена з відкрученими кінцівками. Овальні отвори зяють порожниною і створюють враження розмноженої голови. Тіло ляльки, гібрид літньої жінки й немовляти, висить на коричневому фоні, який зображає щось середнє між могилою та кімнатою кольору землі. Чорна лінія горизонту плінтуса відрізає голову тулуба. У роботі «Тіло» по сусідству лежать людська голова у балаклаві, рибний рулет-простирадло і зшита курка з відтятою головою.

Ці чудернацькі ансамблі будують неочікувані зв’язки між тілами, створюючи напругу, яку неможливо вивільнити. Адже ми не живемо у впорядкованому світі. Людське, як і свобода, змінюють свою суть і значення. З одного боку, ми починаємо інакше сприймати тварин, більше звертаємося до їхньої суб’єктності та гідності. Щоразу більше складових нашої фантазії про себе та про інших потрапляє у публічний вимір і вимір самобутності. З іншого боку, насилля над людьми знаходиться на відстані витягнутої руки. Відчутне і близьке. Через стіну, через кордон. Мистецтво дає нам інший спосіб переживання цих невгамовних суперечностей. Дозволяє нам на них подивитися, виводить їх назовні на якусь мить.

_MG_1650.jpg
_MG_1649.jpg
_MG_1647.jpg

[1] Влада Ралко, Привид свободи (своє, моє, чуже, спільне, вільне): Влада Ралко, Привид свободи, Червоне/Чорне, Київ-Канів, 2018, с. 9.

[2] Влада Ралко в діалозі з Катериною Носко/ Влада Ралко, Анатомія, Червоне/Чорне, Канів, 2017, с. 7.

[3] Влада Ралко, «Привид свободи», с. 7.

Анна Лазар

Переклад із польської: Оксана Баніт

Фото надані галереєю Арсенал

Nastya Kalita