Маркіян Русул, 22 роки народився живе у Києві.

Займатися фотографією почав близько 3 років, хоча точно не знаю від якого натиску кнопки фотоапарата та з якого кадру можна почати цей відлік. Ця серія фотографій швидше невеликий щоденник, який я занотовував минулого року, під час поїздки на велосипеді з Ужгорода до Відня. За декілька днів до поїздки я пережив втрату близької людини, тоді мене охопили роздуми про смерть та мить в якій ми живемо.

Ця серія, усі фото — передача почуттів. Я не надавав знімкам глибокого сенсу — проте, для себе, я залишив опис до знімків, будь це самотня качка, яка летить у теплі краї й так само як і я, ховається від холоду чи лебідь, який пробує знайти їжу, щоб не померти. Будь, це дірка в склі буцімто від кулі, яка пронизує чоловіка. Свідомо чи несвідомо я шукав смерть і відчував чи у фотографії, чи просто в самому часі. Подекуди я не спав уночі через словацьких ведмедів у лісі, котрих потрібно було відганяти вогнем до ранку, чи від страху бути збитим машиною. Портрети друзів, які я зробив вже у Відні були миттю присутності, але лиця повністю висвітлені. Сьогодні, навіть через сучасні технології, відео месенджері та соціальні мережі, їхні обличчя я забував, залишалися лише образи. Мене не покидало відчуття тонкої грані між їх перебуванням та відсутності.