У четвер, 29 жовтня, у просторих приміщеннях Київського Інституту Автоматики (КІА) відбулося претензійне (бо таємничість і раптова амбіційність позаочі робила проєкту багато честі) відкриття виставки під назвою «Відкриття першого музею сучасного мистецтва України». Чи варто говорити, що про справжній музей не йшлося від початку? Провокаційна акція кільканадцяти художників і художниць полягала в приверненні уваги до болючого питання відсутності гідної публічної інституції, яка б репрезентувала творчість сучасних українських митців. 

Де місце музею?

Схвильоване піднесення — ось що відчуваєш, коли крокуєш від станції метро «Лук’янівська», повертаєш на темну Багговутівську і бредеш далі розбитою вщент дорогою повз покинуті незаконні недобудови, колючі дроти та засмічені узбіччя. Місцевість недвозначно вказує на важливість українського мистецтва у суспільному діалозі. Ясна річ, розумієш, що, найімовірніше, сьогоднішня подія — ще один мем, недолугий жарт, тож іншого не очікуєш. Проте все одно, зберігаючи пильність у мерехтінні шиномонтажів, трохи романтизуєш та гадаєш, що ж підготували анонімні творці виставки. 

Точно знаєш, що завітав за адресою, коли бачиш ампірську будівлю, біля входу до якої недовірливо мнуться міфологізовані «поціновувачі мистецтва». Вони вагаються і ніяково переводять погляд з інтерфейсу Google Maps на колонаду і пластикові двері «проходной». 

Всередині будівлі також усе традиційно: пишність поступилася місцем розрусі, науковий поступ автоматики — хаосу рекламних оголошень і крамниці з паніні. Близько 60 митців і мисткинь протягом семи років орендують тут другий і третій поверхи будівлі. Їхні художні майстерні стали новим центром тяжіння КІА і утворили своєрідний мистецький кластер: попри радянський антураж тут відчувається жива творча атмосфера, проводяться майстер-класи з живопису і друку, багато обміну ідеями та відвертих експериментів.

На відкритті близько сотні людей вештається залою та прилеглими коридорами, розгублені, шукаючи у роботах сенсів, які ніхто туди не закладав. Адже в епіцентрі уваги — розвішані по стінах та закутках омажі, виконані 14 художниками і художницями. Це вторинні за своєю природою твори мистецтва, своєрідні жести поваги до визнаних українських митців, але також тривожні сигнали про брак єдиної інституції, що існувала б за визначеними законами. Таку, яка являла б собою «постійно діючу неприбуткову організацію на службі суспільства та його розвитку, відкриту для широкого загалу, таку, яка збирає, зберігає, досліджує, експонує та популяризує матеріальну й нематеріальну спадщину людства і навколишнього світу з дослідницькою, освітньою і розважальною метою». ¹ Тож виставка як така справляє гнітюче враження, і йдеться не про експонати, їхні сенси та художність, а про симптоматичність виникнення у 2020 році такого собі пранку у дусі 2000-х. У ті часи в мистецтві було модно практикувати епатаж, абсурдизм і пафос, але це інсценування викликало у мене лише співчуття і незадоволення.

Студентський квартирник

Те, що тут відбувається, скидається скоріше на напівлегальну студентську вечірку із сумнівним приводом. Між фантомними Тістолом і Сагайдаковським грайливо бавиться милий песик одного з відвідувачів. Хтось зриває з шибок і рам всюдисущий скотч та відчиняє вікна, бо у залі стає затісно і душно. Зі старенької колонки, яка стоїть на облущеному підвіконні поруч з надпитою пляшкою Ризького бальзаму, ледь чутно лунає якась музика. Раптом ставиш собі різке питання — скільки з цих людей прийшли би сюди у вечір четверга, якби не анонс на «Хмарочосі» і тим більше на The Village? Якби не випадкові гіпстери та лояльна довколопрофесійна спільнота — по суті, коло знайомих, то чи сталася би ця подія? 

То для кого і для чого він, МсМУ? Для герметичної артспільноти, яка живиться чимось дуже ефемерним? Для знущання над імпотенцією держави у сфері культури і побиття лежачого? Для самоствердження купки митців? Для епатажу Олі Балєнсіаги?

Криза полягає передусім у байдужості, у незатребуваності сучасного мистецтва як такого серед людей, що не належать до артспільноти. Звісно, є беззаперечні наміри Ольги Балашової та ГО «Музей сучасного мистецтва», є заяви Міністерства культури, що лунають нізвідки в нікуди, є довга історія марудних спроб і абстрактних публічних дискусій. Однак без співпраці між державною владою та компетентними фахівцями, без координації зусиль сотень осіб і довгострокового планування, без експозиційного фонду та сучасного архітектурного рішення музею не судиться бути створеним. До того дня виникатимуть мистецькі інтервенції на кшталт цих омажів, розміщених серед опечатаних дверей і старих меблів з інвентарними номерами.

То чи дійсно Україні потрібен великий музей сучасного мистецтва, який би мав національне значення? Відповідь може полягати у просвітницькій кампанії, у комунікації між людьми. Якщо показувати неінакшість і неворожість мистецького світу до людей, якщо вміло здійснювати просвіту та формувати попит на смисли, то можна органічно підвести суспільство до важливості його створення. Варто показати, що рівень культури означає рівень добробуту і безпосередньо програмує якість життя, адже впливає на світосприйняття, на виховання та освіту, на етику і толерантність, на ціннісну солідарність та громадянську взаємодопомогу.

Будучи одночасно натхненним посилом акції та розчарованим станом українського мистецтва, я також поспілкувався з організаторами та організаторками виставки на ці теми, і кожен надав своє бачення музею:

1.Де ви бачите МсМУ територіально, якою має бути ідеальна локація?

— Місце МсМУ має бути максимально зручним для відвідування. Краще, щоб це був центр міста. 

— Та це може бути навіть якийсь ангар або склади. Це вже другорядні речі. Головне — залучити якісних професіоналів до роботи. 

— Музей повинен розташовуватися в столиці. Під такий музей потрібно спеціально побудоване і добре оснащене приміщення.

— Где угодно, в центральных районах Киева, но не в “кустах”. В местах с большим потоком прохожих.

— Звичайно, найвдалішим було би розміщення в центрі міста. Наприклад, Український Дім, навколо якого було стільки дискусій. Але я думаю, що варіації у більш віддалених частинах міста так само могли би бути. Якщо ця інституція буде грамотно зрежисована та буде вибудовувати діалог з глядачем, туди їздитимуть незалежно від локації, так як було у 2019 році з Кмитівським музеєм образотворчого мистецтва ім. Буханчука. Незважаючи на віддаленість цього місця, публіка була широка та інтерес збільшувався з кожною виставкою. 

— Метро Теличка. Там зараз промзона. 

— У центрі або у спеціально побудованій під музей будівлі, недалеко від міста, з гарно продуманим транспортним зв’язком.

2.Наскільки ви відчуваєте запит населення на подібний музей? Чи є він поза бульбашкою людей, які живуть занепокоєнням від стану культури в Україні?

— Запит на такий музей є в суспільстві, і чималий. Наш проєкт певною мірою це ілюструє. 

— Навіть якщо запиту немає у людей, далеких від культурного життя, то це не означає, що музею сучасного мистецтва не має бути. На виставку приходили гості (жодним чином не пов‘язані з мистецтвом), які були впевнені і вірили, ніби вони прийшли до справжнього музею сучасного мистецтва, і говорили, що раді цьому, їм було до вподоби побачене.

— Потреба такого музею була завжди, але та реакція, яку ми спостерігали на наш проект, ще раз це довела. На друге питання відповім — безумовно так. Тим більше, якщо піднімати питання культури, її важливості для соціуму і тих функцій, які вона несе. Музей на сьогоднішній день — це не тільки про виставки, це ціла освітня інституція, місце комунікації, місце розвитку. 

— Запрос населения на музей я чувствую минимальный. Вне пузыря людей, живущих обеспокоенностью состоянием культуры, его, кажется, нет.

— Звісно, багато небайдужих до культурного стану нашої країни людей походять не тільки з творчого осередку, але не всі усвідомлюють, як саме це може вплинути на подальший розвиток країни. Коли набула розголосу подія «Відкриття першого Музею сучасного Мистецтва України», цікаво було спостерігати за реакцією fb групи жителів району Татарка: люди дивувалися, що такий музей буде в їхньому районі, були і незадоволені, які висловлювалися про те, що імена учасників бачать вперше і ніколи раніше про них не чули. Так от, ця необізнаність є доказом того, наскільки важливим є створення потужної музейної інституції для освіченості громадян нашої країни та збереження культурної спадщини.

— Населення нас не має хвилювати. Запит має надходити від інтеліґенції та міністерства.

— Можливо, існування «бульбашки» завдячує саме тому, що музею досі немає — немає відкритого та доступного місця, щоби зацікавитися й долучитися.

3. В Україні існують численні приклади класних виставкових просторів: новонароджений Львівський муніципальний мистецький центр, відомий одеський МСМО, Харківська муніципальна галерея, яка діє вже 25 років, дивний покруч на Кирилівській, 41 у Києві, чудова приватна ініціатива Корсаків у Луцьку, віддалена від усього світу ужгородська галерея ILKO і безліч різних інших установ. Чому жодна з цих галерей — не музей сучасного мистецтва у шуканому розумінні?

— Має бути державний музей з фінансуванням та інвестиціями. Який би займався глибоким дослідженням всього періоду існування сучасного мистецтва України і фіксацією важливих мистецьких процесів сьогодення. Який був би своєрідною культурною візитівкою України у світі. 

— Навпаки, це все має місце бути, але сучасне мистецтво дуже стрімко розвивається разом із сучасними світом, тому більші інституції можуть принести більше користі культурному життю столиці чи країни. До того ж в Україні сучасне мистецтво не розділяється (як в англійській мові, наприклад) на такі категорії як модерне (від Малевича) та контемпорарі (те, яке відбувається зараз) мистецтво. Тому, коли кажуть «сучасне мистецтво», у нас це великий відрізок часу, який може вмістити в себе багато всього. А сучасне (мається на увазі контемпорарі) мистецтво теж може існувати у музеях. 

— Всі перераховані інституції, крім Музею сучасного мистецтва на Кирилівській (це місце має мало спільного з сучасним мистецтвом) — це чудові приватні ініціативи. Та все ж мова йде конкретно про музей, той найбільший епіцентр, де буде зібрано великий пласт «від і до» українського сучасного мистецтва. Масштабний музей в спеціально спроектованому будинку, створений з метою вивчення і розвитку сучасного мистецтва. 

— Такой музей должен располагать хорошей коллекцией (с постоянной экспозицией), которую желательно пополнять время от времени. Должны вестись работы с архивами, разные исследовательские работы со штатом квалифицированных работников. В общем, музей должен быть научной институцией в намного большей степени нежели коммерческой.

— Все вище перераховане є прекрасними ініціативами для підтримки мистецтва на різних рівнях, але не має відношення до музею державного рівня. Музей повинен представляти цілісну картину того, що відбувалося в країні з початку незалежності та того, що відбувається прямо зараз. Ядро цієї інституції повинно мати потужні архіви і колекції робіт художників, кураторів та знавців музейної справи. Безумовно, тільки за рахунок державних коштів такого роду інституція не зможе існувати в повній мірі, але розпочати це створення має саме держава. 

— У перелічених центрів не вистачає розмаху та фінансування. Їх не можна брати в приклад і порівнювати.

— Жодне з переліченого не є музеєм сучасного мистецтва України, що мав би послідовно вибудовану експозицію, повноцінний архів, знавців музейної справи, кураторів, постійне державне фінансування і при цьому був би у Києві. 

4. Чи допускаєте, що така собі містифікація, до якої ви вдалися, може ще більше заплутати та відвернути людей, незалучених до арттусовки?

—  Будь-який культурний жест, який підніматиме питання створення музею сучасного мистецтва України, є важливим. Це робить цю тему актуальною і тільки наближає реальність його створення.

— Не бачу ніякої містифікації у даній виставці. Це всього на всього одна з версій такого собі звичайного музею, якого немає в природі українській. Це симулякр у сучасному світі. 

— Мені здається, ні. Я бачила більше зворотній цьому ефект і абсолютно позитивну, зацікавлену реакцію від глядача.

— Нет, не считаю, что бедные люди, непричастные к арт-тусовке, навеки запутаются в коварных дебрях нашей мистификации. 

— Арттусовка — це абстрактне поняття. Думаю, що люди, здатні комунікувати та висловлювати свою думку, завжди можуть вступити в дискусію, не маючи особливого запрошення. Вважаю, що містифікація спрацювала на всіх по-різному, та байдужих не залишилося. Це вже є таке собі досягнення, що така кількість людей прокинулась та почала формулювати свою думку з цього приводу, тому діалог розпочато. 

— Так і ні одночасно.

— Допускаю.

5. Чи ви дійсно вірите, що одного дня українське суспільство спроможеться і започаткує достойну відкриту платформу у відповідності до всіх сучасних практик?

— Звісно. Є відчуття, що українське суспільство прагне до розвитку, тому з часом все більше і більше буде інтегруватися у світовий культурний контекст, зберігаючи при цьому власну ідентичність.

— Так, вірю, але «всі сучасні практики» — це поняття може відрізнятися від того часу, в якому ця інституція буде започаткуватися.

— Я вважаю, що це станеться, але на жаль, не скоро. Для цього необхідно підключити велику команду професіоналів, меценатів, архітекторів, художників, кураторів, піар менеджерів, держ. діячів і т.д. Ми повинні брати приклад у кращих музеїв сучасного мистецтва світу.

— Верю, что это случится, но ещё очень нескоро.

— Вірю, що така платформа почне існувати не одразу, а відкарбується часом. Все залежить від зусиль та сформованості команди, яка буде працювати над створенням даного музею.

— Суспільство тут ні до чого, це має стати національною стратегією.

— Вірю, що «бульбашка» вкупі з державним апаратом все ж відкриють музей. Щодо його відповідності сучасним практикам — дуже не впевнена. Залежатиме від тих, хто буде його «конструювати» і курувати. 

На відкритті мені було прикро, було важко та стресово, але врешті-решт, це те, до чого ми всі звикли — самоіронія та безпорадність. Попри розчарування, завжди можна глузливо всміхнутися та впевнено продовжувати свою справу. А ще можна петицію підписати — дуже постмодерно виходить. Поки що не вистачає 99% підписів. 

1. Статут Міжнародної ради музеїв (ІСОМ), ухвалений під час 22-х загальних зборів у Відні 24 серпня 2007 року.