Це питання дратує митців, критиків і кураторів, бо заперечує життя мистецького твору, що відбувається не саме по собі, не за фактом створення, а суто під час взаємодії з глядачем. Історія мистецтва, однак, повсякчас повертає нас до цього питання. На перший погляд, і найчастіше по суті, воно викриває лінь обивателя, який не хоче турбувати ані власного розуму, ані емоцій, замість діалогу вимагає кимось іншим приготованого пояснювального пюре. Водночас традиційна історія мистецтва будується на пошуку, версіях, здогадках чи спекуляціях навколо саме цього питання. Що означають і навіщо були зроблені малюнки в палеолітичних печерах? Як трактувати шумерські, аккадські, давньоєгипетські зображення? Що символізує квітка, колір, той або інший предмет на середньовічному портреті? Усе це справді може бути цікавим, але такі відповіді під час зустрічі з мистецтвом ніколи не замінять досвіду індивідуального сприйняття. Ерудит тут опиняється, як і всюди в житті, поверховим лузером, тим, хто сам у себе краде безпосередність враження, проживання зустрічі, підміняючи їх тасуванням засмальцьованої колоди фактів.

Критик і куратор — певні перекладачі мистецтва для споживача: глядача, колекціонера, замовника, інституції. Проте вони, як і кожний, бачать не лише і не саме те, що хотів сказати художник, а те, що сказав — з погляду конкретної доби, соціального, політичного, естетичного кута зору. Те, що вони чують, хочуть почути, хочуть, аби саме це почули інші, тощо. Мистецький вислів — так сьогодні називають художній твір або цикл, художня творчість усім зрозуміла саме як говоріння, як текст.

Циклом «Напис» Володимир Будніков проблематизує подібне сприйняття мистецтва, повертаючи погляд на нього як на первісно гуманістичну діяльність й ознаку. Бо саме мистецтво, надужиткова праця, відрізняє людину від інших тварин. Так само й неодмінна реакція на мистецтво, неможливість його повного ігнорування — з неминучих рефлексів homo sapiens. Відкидаючи, знецінюючи, знищуючи, висміюючи певні твори або напрямки мистецтва, людина змушена перебувати в діалозі з ним. 

Напис на полотнах Буднікова реалізується як абстракція, ламаючи звичку бачити в ньому наратив, інформацію, конкретність. Митець ставить саме питання мови та мовлення на рівень філософської категорії, багатовимірного явища, живого організму, що змінюється, лишає по собі сліди, проходить метаморфози, скидає стару шкіру. Виводить напис, тобто слово, з ужитковості. Кольорами, що символізують небо, божественне світло та благодать, створює іконопис мови, вхоплює її звучання й сенс і полонить в авторському волюнтаристському каноні.

Мистецтво завжди, попри конкретний задум художника, перебуває в діалозі із самим собою, зі своєю історією, просуваючи людське світосприйняття та уяву все ширше і далі. «Напис» Буднікова — наче рваний музичний ряд пізнього Стравінського або світлове шоу, що вихоплює з темряви гостроту образів, блискавка, за котрою лише поспіль з’являється грім розуміння. 

Наприклад: що є графіті? Адреналіновий автограф вандала, що маркує світ своєю присутністю? Нескінченне, як коло вічного повернення Ніцше, самовідтворення людської банальності? Але давні графіті на розписах собору Св. Софії у Києві — неоціненні підказки, уточнення щодо нашої історії та культури.

Нашаровуючи напис на написі, замальовуючи схеми й розрахунки агресією або медитативністю вільних ліній, Будніков створює багатовимірний простір, яким і є людська культура. Це неевклідова геометрія палімпсесту, внутрішні лабіринти архітектури, стінопису, інкунабул, де під новітнім шаром майже завжди можна знайти сліди чогось минулого, попереднього. «Накладання написів утворює оптику, коли неначе є можливість увійти до написаного та переміщатися поміж літерами, лініями, формулами й пустотами», — говорить художник.  

Критичний погляд на світ — ознака художника-гуманіста. Інший, зрештою, і не є художником, а радше декоратором, дизайнером побуту та дозвілля. Проте художник і не конферансьє соціального або політичного порядку денного. Його вислів завжди зрозумілий, дієвий, впливовий лише попри однозначність, прямолінійність. Критика Буднікова є аналізом стану слова, вислову, мовлення у сьогоднішньому світі перманентної зміни. На що перетворює мову популізм як панівна політична реальність? Картина «Промова» — переконливий портрет цієї реальності. Яскраві спалахи, привабливі кавалки злітають, вистрелюють, наче корок із пляшки ігристого вина, залишаючи заплутаними для сприйняття справжні цілі й причини, завислими у повітрі загрози та наслідки того, що викрикують і про що мовчать.

У роботах серії «Вияв» митець зіштовхує нас із бароковим відчуттям катастрофічності існування. У часи бароко — як результату хімічної реакції від зустрічі релігійного містицизму, революції порохової зброї, паростків новітньої науки та просвітництва. Нині це — ефект революції інформаційної, що вміщує технологічну разом з її істеричним ритмом. У катастрофі бароко девіз, теза, напис, слоган захоплюють маси, замінюють мудрість. Стають виявом самодостатньої потуги. Явищем, нераціональною провокацією до дії, вибору, волевиявлення, руху. 

Володимир Будніков вдається до питання того, куди ж рухається мова як природна властивість і власність людства. Слова, які ми читаємо у професійних та соціальних медіях — це справді повідомлення чи вже шум? А скільки повідомлень нині є насправді спеціально спродукованим шумом, що забиває простір рефлексії, простір думання, простір людського в людині? Що взагалі буде з нашим письмом? Бо деградація класичної освіти, її неминуча метаморфоза у світі цифрових технологій та інформаційних мереж призводить до того, що люди втрачають елементарні знання граматики. Це не заважає їм висловлюватися з будь-якого приводу в дописах та коментарях, безупинно і безсенсовно плодити їх у соціальних мережах — бо мають свербіж доводити собі власне існування, фіксуючи його через напис.

Через живопис, образ, картинку Будніков демонструє нам також реальність, у якій картинка, візуальне тотально замінює слово. Він сам має веселий досвід подібного спілкування — листуючись зі своєю онукою в мессенджері за допомогою емодзі, що дає їм змогу розуміти одне одного без жодного слова, навіть букви. Проте така трансформація може призвести до стану, коли наші нащадки будуть неспроможні прочитати і збагнути написи на могилах власних пращурів. Так сталося з тюркськими та кавказькими народами, яким радянська влада переписала національні мови кирилицею, викорінюючи звичну в їхніх культурах арабську в’язь. 

«Напис» Буднікова — відкрита система. Вона пропонує спектр розуміння, передбачення, сприйняття. Авторська констатація позиції мистецтва, соціуму, мови, письма — не вирок, не ребус і не діагноз. 

Абстрактні малюнки Буднікова, за його зізнанням, «самим своїм виглядом заперечують те, що уявляється як “правильне”». Тобто мені було цікаво спостерігати за тим, як кожен доторк або порух пензля стає написом, що може не висвітлювати щось інше, але сам ставати світлом. У цьому разі мої написи є самостійними та цілісними, на відміну від описів, що зумовлені своїми предметами». Показово й те, що маленькі квадратні роботи, котрі утворюють «Напис» разом із масштабними полотнами, водночас є окремими творами та можуть бути об’єднані у спільну композицію, де постають чимось на зразок уламків розбитого люстра, кожний з яких відбиває власну цілісність, власну картину навколишнього. 

Будніков наголошує на свободі інтерпретації, повертаючи мистецтву право на життя через співтворчість з тим, хто сприймає, ігноруючи питання «Що хотів сказати художник?». Бо робота художника — не казати, а промовляти. Спонукати іншого до праці почути, прожити, замислитися і, можливо, щось сказати самому собі. Або світу.