Про початок створення

Я не планував знімати кіно, навіть не думав про це. Колись працював музичним журналістом, але у 2000 році сказав собі: «Never again». Потім зайнявся концертами, але в якийсь момент також кинув, та все ж мені хотілося залишатися в музиці. Три роки тому зустрів свого друга і режисера — Сергія Лисенка, який мені тоді сказав: «Зніми кіно, ти журналіст, це майже те саме — документальний фільм». Через тиждень після цієї розмови завершувався черговий пітчинг Держкіно, Сергій запропонував продюсера — Андрія Границю, я за годину написав «на колінах» синопсис, і ми це подали. Пройшли всі пітчингові кола і держава сказала: «Ми даємо вам гроші!». Я сприймав усе як пригоду, а виявилося, що треба знімати кіно, про яке я жодного поняття, як його знімати, особливо не мав.

Про зйомки та структуру

Півроку тривала підготовка, рік — зйомки, далі — монтаж і постпродакшн. Оскільки герої фільму доволі специфічні й часто не надто юні люди, домовленості з деякими зайняли багато місяців. Крім цього, в мене пішов якийсь час на занурення в специфіку створення кіно. Перше інтерв’ю, яке я провів для фільму — зйомка Віктора Морозова. Він був проїздом в Україні та мав півтори години часу на все.

Ми знімали без сценарію. Фільм виглядає як пазл, часом навіть позбавлений логіки. Моя ідея полягала в тому, щоб за допомогою маленьких частин побудувати загальну картинку. Вокально-інструментальні ансамблі 1970-х років — велика сцена, але ми мали дуже мало візуального ряду, щоб це зобразити, адже архіви майже відсутні.

Перша версія фільму триває шість годин і дає доволі фундаментальне уявлення про сцену, але формат для кінотеатру передбачає 70-75 хвилин — максимум. Ми почали все різати і було доволі складно зберегти логічну лінію та залишити все, що важливо. Потім було 3,5 години, 2 години, 1,5 години – на цьому етапі почалася доволі пекельна історія, тому що вирізали моменти, без яких я собі не уявляв це кіно.

Незважаючи на це, «Вусатий Фанк» вийшов доволі струнким. Ми ввели лінію мокументарі з ефемерним ВІА, якою я зараз не зовсім задоволений, однак вона дозволила нам отримати більше візуального контенту. Все, що ми могли використовувати — фотоархіви, зображення платівок та кілька футеджів, проте з цього було складно зліпити візуальний ряд.

Про назву

Коли я був музичним журналістом, виховувався на британській музичній пресі. Мене завжди вражало, як «бритіші» можуть давати назви стилям. Вони придумали, наприклад, німецький краут-рок. Що це взагалі означає і як це перекласти (сміється)? Цим вони називають все, що завгодно: від німецького ритм-енд-блюзу до електронної музики. Мені хотілося придумати подібну назву. Я думаю, вона повинна полетіти, при тому, що «вусатим фанком» ти можеш називати не тільки українську музику, а й польську, яка доволі подібна, угорську чи чеську. В усіх країнах, які розташовані навколо карпатського хребта, дивним чином музика дуже «фанкі», й через це — вона справді «мусташ фанк». Мені здається, все, що у наших артистів десь в андеграунді зараз «вариться», щось схоже: знову «фанкі», бо місцевий молодняк відчуває фанк. 

Про результат

Якби я зараз робив «Вусатий Фанк», то він був би іншим. З іншого боку, в якийсь момент я сказав собі: «Стоп, жодних редакцій, бо це може бути історія без кінця!». 

Сцена 1970-х була інтимною, спонтанною, і фільм так само має багато недолугостей: десь не так змонтовано, десь не так звучить, десь криво, десь втрачається баланс, десь наратив. Все одно там є вайб, драйв, він дуже щирий. Ми робили кілька показів минулого року, в дірках між локдаунами, після показу підходило кілька дітей 18 років і були практично заплакані — настільки розчулилися. Сцена того періоду така сама: щира і недороблена, бо коли ми про неї говоримо, згадуємо більше про те, чим би вона могла бути, ніж була насправді. Ми говоримо про потенціал. 

У «Вусатому фанку» найкрутіше — не концепція. Герої фільму кажуть: «Ми не знали, що ми граємо, як це все назвати. Ми просто сідали, грали, а воно неслося». Звісно, що воно не просто так неслося, але інтуїція справді часто замінювала інформацію. 

Про плани

Я би хотів зняти трилогію і включити туди історію київської музичної сцени кінця 80-х і початку 90-х — це, до речі, ще один період, коли Україна продукувала справді достойні речі, цікаві глобально. Аби завершити трилогію, потрібно ще почекати, тому що кінець про те, що зараз відбувається, а поки що я матеріалу не бачу, має дозріти. Інтуїтивно відчуваю, що щось бродить, або мені хочеться так думати, але на поверхні нічого не бачу. 

Думаю, зараз бракує достатнього рівня амбіцій. У ВІА в радянських реаліях була мета — робити найкращий музон світового рівня. Тоді були інші часи і ніхто особливо не думав про гроші.

Про важливість «Вусатого Фанку»

«Вусатий Фанк» заповнює прогалину в музиці: у нас виходить так, що 20 років нічого не було, крім пісні «Червона рута». У людей мого покоління цих маркерів немає і це несправедливо, бо найбільш популярна музика Радянського Союзу була українська. Треба це повернути, чому ми повинні це віддавати?

Я би хотів, щоб фільм подивилась переважно молодь. Щоби трохи розширити горизонт, зрозуміти, як створювати музику, яка може бути популярною і цікавою всюди. 

Я кілька разів ставив ВІА «Водограй» моїм темношкірим джазовим музикантам з Америки, а вони такі: «Це ж наш музон, але і не наш, що це таке взагалі?!».