Що таке зіни?

За визначенням американського дослідника Стівена Данкомба, зіни — це некомерційні непрофесійні малотиражні видання, над якими автори працюють, а потім самостійно реалізують.

Жанрово зіни різняться: це може бути художнє, релігійне чи навіть спортивне видання. Часто вони мають форму особистого щоденника. Наповнення також розмаїте: до зінів додають фотографії, малюнки, прозові чи поетичні тексти. Кожне видання може бути індивідуальним або ж частиною серії. 

Зіни безпосередньо пов’язані з культурою DIY (з англ. do it yourself — «зроби сам»), тому частіше це невеликі фоліанти або книжки, надруковані на простому папері в домашніх умовах і зшиті особисто автором. Увесь процес творення змісту й форми зазвичай зосереджений в одній людині. 

До того ж зіни належать до андеграундної герметичної культури, тому тираж рідко сягає більш ніж 200 примірників. За словами Назара Шешуряка, коло розповсюдження зіну — це «природне коло спілкування людей», а зіни відтворюють його: фанзіни передають із рук у руки або залишають для реалізації в місцевих кав’ярнях, книгарнях і музичних магазинах. Іноді їх реалізують бартером чи безкоштовно.  

«Найбільше мені подобається, що до зіну ви прийдете свідомо, адже навряд чи вам продадуть його як продукт. Це буде випадкова зустріч або власна інтенція отримати примірник», — розповідає Андрій Онищенко.

Інша особливість зінів — це відсутність коду чи ISBN, стандартизованої системи ідентифікації, номер якої додається до кожної книжки у світі (а один із примірників надсилається до державного архіву). Саме тому на зіни рідко можна натрапити у великих магазинах, оскільки відсутність ISBN — це вихід з капіталістичної реалізації книжок і буквально неможливість брати участь у великому ринку.

Історична тяглість

Початком історії зінів можна вважати 1930 роки ХХ століття, коли такий формат з’являється серед читачів фантастики в Америці. Після обговорень складних творів у читацьких гуртках учасники створювали фанзіни, де продовжували обмінюватися враженнями й коментувати прочитане. Це був поліграфічний американський феномен. 

Відродження американського зіну сталося в 1970-х роках, коли відбувалося активне становлення андеграундної культури, зокрема панк-року. На противагу мейнстрімним медіа про популярних виконавців, панк-рокери намагалися створювати видання, де розповідали про власну культуру та музику.

Цікавий історичний приклад (прото)зіну від Андрія Онищенка — 95 тез Мартіна Лютера, які він прибив до воріт Віттенберзького собору 31 жовтня 1517 року. Це унікальний випадок, коли таке мале видання перемогло такого великого ворога, як римо-католицька церква.

В українському контексті для Назара Шешуряка витоки зіну — це доробки барокового письменника сімнадцятого століття Івана Величковського, зокрема його збірки поезій «Млеко» та «Зеґар з полузеґарком», де поряд із зображеннями було надруковано анаграми, паліндроми та інші курйозні вірші. 

Для радянських українських художників і музикантів цей формат був надзвичайно важливим, хоча вони не знали слова «зін». Однак те, що вони робили у вигляді колажів чи артбуків у своєму закритому, напівсімейному-напівдружньому середовищі, мало вагу саме як «зін» у сучасному розумінні. Більше того, Назар Шешуряк виводить генеалогію зіну не від американських панк-рокерів, для яких видання були засобом поширення інформації. На його думку, зін має тісний зв’язок із народним декоративно-прикладним мистецтвом.

«Зіни схожі на декоративні чи радше мистецькі твори, до яких схильні усі, а не лише художники. Якась бабуся робить лебедя з шини, ставить його в дворі й тішиться. Ми робимо зіни, роздаємо їх друзям і так само тішимося. Їхня функція — покращувати зв’язки у локальних спільнотах», — пояснює Назар.

Українські творці зінів

Назар Шешуряк — куратор проєкту «Гіпертелія». Це маленьке домашнє видавництво, яке випускає невеликі тиражі у 5–10, максимум 150 примірників.  «Гіпертелія» — про зміцнення зв’язків між людьми у спільноті. Їхні пізні видання чудово з цим впоралися, адже оголошували опен-кол, і всі охочі могли надсилати свої тексти, фотографії чи малюнки на певну тему. Назар відбирав найкращі роботи, компонував їх у зін, і так люди мали змогу дізнаватися один про одного. Зіни «Гіпертелії» дуже різні: це може бути прозовий текст чи поетична збірка, серія фотографій або наївний альбом, знайдений на барахолці. 

Назар також розповів про свої перші зіни: «У дитинстві зі сестрою ми робили сімейний журнал, у якому було, наприклад, інтерв’ю з бабусею. Ми малювали-клеїли, робили колажі. Було приблизно п’ять випусків, і тільки потім я зрозумів, що то були зіни. У 2011–2012 роках я почав робити самвидав “Необратимая мясистость”. Було два випуски: перший та останній. Перший був присвячений сексу з деревами, а другий — смерті, його презентація була стилізована під похорон».

Очевидною для Назара є некомерційність зінів, саме тому він витрачає на їхнє створення невеликі кошти й дешево продає — щоб вони були поточними, як газета. 

Оля Єремєєва — авторка двох зінів, частіше працює з форматом особистого щоденника. Навчаючись у художньому коледжі, вона ніби наперед була знайома з вільною видавничою формою і брала участь в опен-колах «Гіпертелії». Шлях до першого власного зіну пролягав через персональну виставку, каталог якої переродився у зін із фотографіями. 

Другий зін Оля бачила саме у формі щоденника, де автопортрети, фотографії мертвих тварин поєднуються з поезією. Він став втіленням емоцій і переживань останнього року, який видався складним. З відгуків друзів авторці вдалося відтворити той тривожний стан. 

Над своїм майбутнім зіном Оля працює вже в колективі, оголосивши опен-кол і залучивши Назара до написання вступного тексту про циклічність обрядових українських свят.

«Цей зін про українські свята, які мають сакральний обрядовий характер, як-от Маланка, Різдво чи Пасха. Мені хочеться змінити погляд на них, бо звичайні телевізійні репортажі про те, як президент приходить до церкви та ставить свічку, не відповідають справжнім традиціям. Мені хочеться привернути увагу людей до реальності, того, як вона різниться від телевізійного бачення, і показати красу дійства як такого. Але й додати іронічності».

Оля робить невеликі наклади у 10 примірників і реалізує їх переважно на своїй сторінці в інстаграмі. Для неї це радше привід зустрітися з людьми та поширити свою творчість. 

Тарас Бичко почав свій самвидав після того, як став відчувати потребу зберегти фотографії з виставок у речовій формі, щоб можна було доторкнутися самому чи передати іншим цей досвід. Перше видання — це фотокнига про львівський Сихів. Книжки зазвичай друкуються тиражем у 200 примірників, і Тарас не бажає збільшувати наклад: його самвидав — це також особиста розмова з іншою людиною. Автор знає 80 відсотків людей, які отримали книжки, він сам їх розповсюджує або залишає примірники у місцевих магазинах чи кав’ярнях, де проводить час і купує книжки. 

«Мої рідні безпосередньо залучені до проєкту. Один із моїх зінів — про дві кімнати та моїх дітей. Коли був передпродаж, мій син підписував усі примірники, малював і лишав пасхалки ультрафіолетовим маркером. Зіни та самвидав — це можливість творчого рішення, опріч фотографії. Мені важливо додавати те, що мені не дозволяє фотоапарат».

Як читач Тарас вперше познайомився із зіном турецької художниці в інді-книгарні Стамбула. Те видання можна було отримати лише в обмін на щось. Автором першого власного зіну Тарас став, коли до нього звернувся Девід Соломонс. Англійський документальний фотограф запропонував Тарасу представити фотографічний доробок у вигляді зіну в одному з проєктів. 

Для Тараса важлива якість видань — наприклад, для книжки про Сихів він довго чекав конкретного паперу з Німеччини. Відповідно собівартість видань доволі висока, проте автор вдячний усім, хто оформлює передзамовлення і робить можливим створення книжок.