«Ми почали розслідування з широко розплющеними очима, ми бачили багато варіантів. У ході розслідування затримували якомога більше підозрюваних, щоб у такий спосіб показати, що справа просувається», — розповідає про справу Франциско Кокс Віаль, юрист із прав людини. Фільм розгортається навколо злочину, що стався в Мексиці наприкінці вересня 2014 року: на студентів коледжу сільських учителів Айотзінапа у штаті Ґерреро скоєно жорстокий напад. Невідомі в масках, заручившись підтримкою полісменів, вбили шістьох студентів, близько десяти людей було поранено, а про долю 43 осіб, яких викрали, досі нічого невідомо. Уряд країни фабрикує справу та озвучує так звану «історичну правду», яка не підтверджується низкою експертиз. Рідні та близькі вимагають правди й повернення зниклих безвісти — «¡Vivos, se los llevaron! Vivos, los queremos!» («Живими їх забрали! Живими хочемо їх повернути»). 

Ця подія — лише крапля в морі вбивств у Мексиці, пов’язаних із наркоторгівлею. У фільмі озвучено статистику — від початку нарковійни у 2006 році вбито більш ніж 250 000 людей, а понад 40 000 зникли безвісти. Ай Вейвей у «Живих» представляє зібраний пазл причин, наслідків і зв’язків збройного конфлікту між ворожими наркокартелями, урядовими військами й поліцією Мексики, звертаючись до горя, можливо, найменш видимої групи постраждалих — дуже бідної, маргіналізованої спільноти корінних селян. 

Перші кадри — оповита туманом місцевість дикої природи. Ми поступово дізнаємося про те, чим жили ті, хто зник безвісти, той, хто загинув і той, за чиє життя борються лікарі та родина. «Ми більше не радіємо» — уявіть себе в тумані тотальної невизначеності. «Минає день, інший, вони збираються в роки, а ми досі не знаємо, що робити». Ай Вейвей не провадить власне розслідування, а натомість ми опиняємося в калейдоскопі буденних справ і ситуацій, сповнених горя, злості й безпорадності. Спільна риса більшості героїв — напружена усмішка надії. «Я часом стримую свої переживання, бо знаю, що він може відчути те, що відчуваю я. Саме тому я намагаюся не сумувати й посилаю йому хорошу енергію, бо одного дня він повернеться». На тлі час від часу з’являються різні артефакти, що свідчать про брак ще когось — фотоальбоми, речі. Деякі родини полишають стару домівку, де раніше мешкали всі разом, деякі залишають усе на своїх місцях, хтось втрачає сон — усі переживають цю ситуацію по-різному, але всі залишаються в напрузі очікування, у напрузі залишається і глядач, раз у раз переживаючи споглядання горя безпорадності чергової родини. 

«Без мого сина ця земля занадто велика» — говорить один із батьків, для якого щоденна праця в полі стає нестерпною. Більшість знаходить втіху в протестах. Оголошені голодування, сидячі протести під стінами прокуратури, демонстрації часом здаються неефективними, особливо на тлі протиставлених кадрів військових парадів. За Ай Вейвея говорять герої фільму, незалежно від того, чи це родини зниклих безвісти, чи політики, правозахисники й журналісти. Особливої уваги заслуговує сюжетна лінія родини Альдо — постраждалого студента, який залишається у вегетативному стані протягом усієї стрічки, мужність і рішучість рідних якого ніби дає підтвердження запропонованій Вейвеєм відповіді на безпорадність.

Чи живі ті, хто зник безвісти? Чи живі ті, хто залишився в горі невідомості? Чи живі ті, хто вбиває, ґвалтує, бреше, грабує, покриває злочини? Втім, точно живі ті, хто вірить, пам’ятає, чекає та бореться. Ай Вейвей не дає відповіді, кому дзвонити, коли вбиває поліція, але вкотре наголошує на ідеях, що активно відстоює — об’єднуватися та чинити спротив системі.