Із 26 вересня у арт-центрі Closer триває виставка Антона Саєнка «Смуга». Саєнко працює на межі ленд-арту, перформансу та інсталяції. Його матеріал — простір, який він переживає.

Ескапізм і надія

«Смуга» торкається ранніх років життя та мистецької практики Саєнка у рідному місті — Сумах. Проєкт, презентований у дальньому верхньому залі клубу, складається із відеороботи «Ми» та музичного перформансу. Пустий танцпол перетворюється на «чорний куб». На екрані — хаотична зйомка нічного блукання індустріальними локаціями. У колі ліхтарика сновигають напівзруйновані будівлі, розбита дорога, хащі. На першому кадрі — фортепіано «Україна», що стоїть у майстерні художника. Шлях веде від майстерні до місця, яке митець називає сакральним — стіна із червоним написом «МИ».   

«Смуга» цікаво вписується у контекст Closer як найпопулярнішого клубу Києва. За екраном проєкції — теж фортепіано, на якому Саєнко імпровізує вживу, підлаштовуючись під саундскейп і динаміку відео. Такий драматичний мікс дещо контрастує із музикою, яка зазвичай звучить у чорній залі. Контрастує також відносна пустота приміщення. Виникає відчуття, ніби вечірку поставили на паузу. Танець також зупинився. Саєнку був важливий момент хаотичного руху — як на відео, так і у залі. Але глядачі переважно статично слідкували за ходою митця. 

Блукання у темряві було основною дією попереднього проєкту Антона Саєнка у Closer — «Темний простір» 2016-го року. Тоді він пропонував глядачам зайти у дійсно чорний куб майже без світла. Тут «об’єктом роботи стає «комунікація» глядача з простором, поки йде адаптація до умов освітлення». Куратори інтерпретували «Темний простір» як метафору «нинішнього мистецького становища, відносин між роботою та глядачем».

Здається, «Ми» — це звернення до аудиторії. Ми, як покоління ескапістів, що тікає у клубний затишок. Хоча, очевидно, червоний напис має прихований інтимний зміст для автора. Це своєрідна проєкція особистого відчуття у публічне. Вдалий збіг образу особистих руїн та пост-індустріальної клубної культури. Схожі відчуття, як від відеороботи, викликає фільм Петра Армяновського «Я і Маріуполь». Особливо, момент, коли звичні види міста, моря та заводів поступаються довгому кадру із човном, на якому червоними радянськими літерами написано — «НАДЕЖДА».

Блукання і хованки 

У світі, що пришвидшується, акт прогулянки сам по собі — інтимний. Це спосіб сповільнитися і звернути увагу на процес. Під час резиденції сім`ї Манів у селі Буківцьово Саєнко так описував своє фланерство: «Ногами гладити землю, а головою підпирати небо». Тоді він ставив за мету «виходити усе, впасти і малювать». Також Антон був серед учасників акції 2015-го року «Ніч у лісі» за кураторства Нікіти Кадана. Учасники акції разом зайшли в ліс, а потім поодинці шукали вихід із нього. У «Ми» Антон уже не гладить землю ногами, а радше крадеться. І ховається.

Тетяна Кочубінська називає основним медіумом «Смуги» досвід присутності. Цікаво, що це відчуття забезпечується через показову прихованість самого митця. Самоприховування — важлива частина художньої практики Саєнка. У проєкті для Днів перформансу-2018 у Львові він закривав обличчя. Під час перформансу перед митцем висів лист заліза, у якому той випалював дірку. Крізь неї він міг бачити глядачів. Але не вони його, адже Антон був у зварювальній масці. Важливий також акцент на грі зі світлом. Саме Саєнко визначав, чи видно хоч щось, бо світло виникало лише від вогню випалювання. Пізніше — від тління круглої дірки у залізі. Такий собі інтимний вуайеризм — митець слідкує за аудиторією крізь вічко. Напротивагу, ліхтарик у «Ми» ( з його круглястим світлом) — ніби інструмент глядачів. Хоча Саєнко прихований за екраном, вони ніби шукають митця по хащах і закинутих будинках. Точніше, ми.