На що  ми очікували

Наші уявлення про Донбас загалом і про Соледар зокрема були абстрактними й ґрунтувалися на стереотипах, сформованих ЗМІ та колективним інфополем. Здавалося, ми зараз опинимось у депресивному регіоні, де сучасне мистецтво не цікаве широкому загалу. Ми намагалися сприйняти Соледар суб’єктно, відокремлюючи реальний досвід від власних упереджень. 

Що ми побачили 

Ми планували поселитися в Соледарі; познайомитися з місцевою спільнотою, зрозуміти структуру суспільного життя; відвідати майстерні, де місцеві роблять декоративні вироби з солі, та зробити в майстернях сольову частину нашої інсталяції; відвідати больові точки регіону, щоб відзняти відеоарт про вплив антропогенного фактору на природу; знайти локацію для майбутньої публічної презентації.

Ми оселилися в центрі Соледару, на вулиці, названій на честь Олександра Карпінського – геолога, який в 1881 році відкрив запаси високого хлориду натрію в регіоні. В радіусі кілометра від будинку розташовувалися всі місця та установи, які могли нам знадобитися, включно з сольовими майстернями, Новою Поштою, кав’ярнею та будинком культури. 

На жаль, Соледар – це місто побутового дискомфорту. Вода тут подається в будинки погодинно. Люди щодня роблять запаси води у відрах. Здається, що всі звикли до цього і сприймають  ці проблеми з водою як частину денної рутини. Ми йшли Соледаром і дивувалися: складалося враження, що кожен спокійно йде у своїх справах. Мабуть, ми були найнервовішими людьми в місті. 

У місті мало ліхтарів, а ті, що є, неяскраві. Разом із денним світлом з вулиць зникає більшість людей. 

– То шо, де тут бар, де випивають шахтарі? 

– Немає такого бару, – сміючись, каже співрозмовник. 

–  Невже шахтарі ведуть здоровий спосіб життя? 

– Ні, вони п’ють. 

– А де вони це роблять? 

– Вдома. 

Спілкуючись із різними людьми, ми дізналися, що у працівників шахт не прийнято збиратися на тімбілдінги та пиво. Схоже, більшість людей в Соледарі по-справжньому може об’єднати лише ситуація, що загрожує підприємству «Артемсіль», як це сталося 2020-го. Дехто з місцевих спілкується в інтернет-спільнотах на кшталт групи міста у фейсбуці (до десяти  активних учасників у спільноті). 

Соледар – місто, що утворилося навколо підприємства «Артемсіль», тож більшість з місцевих жителів працює саме там. Можна працювати шахтарем, а можна забезпечувати шахтарям умови для праці — тобто бути інженером-зварювальником, кухарем тощо. 

Вважається, що у шахтарів хороша заробітна плата (18-30 тисяч гривень). Позитивним сценарієм для хлопця є народитися сином шахтаря, для дівчини – вийти заміж за шахтаря. Робоче місце на шахті часто передається у спадок від батька до сина. Шахтарі обережно спілкуються з оточуючими: колега може сприяти твоєму звільненню, аби на твоє робоче місце можна було рекомендувати когось «свого». 

Жінки, які працюють на заводі, наприклад, фасувальницями солі (з/п 8-14 тисяч гривень), теж міцно тримаються за роботу. Робоче обладнання в цеху різне – і новеньке, і застаріле. Від того, за яким станком працює фасувальниця, залежить виробіток, а отже – і кількість зароблених грошей. Тож жінки в цеху не подружки – вони конкурують за можливість працювати на новішому обладнанні. Найбільше люди спілкуються всередині сім’ї і розраховують передусім на родичів. У місті побутує думка, що сім’я — це люди, які гарантовано допоможуть і не відцураються від тебе, незалежно від ситуації. 

Ми мали створити інсталяцію з крові, солі й води, тому відвідали майстерні, де виготовляють сувеніри з солі. Там працюють люди різного віку і статі. У приміщеннях досить холодно. Всі поверхні вкриті товстим шаром солоного пилу. Люди в цих майстернях роблять те, на що є попит. А попит є на декор: соляні лампи та статуетки. Популярний подарунок для людини, яку поважаєш, — виріб із солі, що зображує щось дотичне до діяльності цієї людини. Наприклад, танк для танкіста чи шматок солі з гравіруванням шеврону поліції для поліцейського. Найтиповішим сувеніром із Соледара є соляна сова.

Роздивившись різні варіанти, ми вирішили використати в своїй інсталяції прозорі кристали солі. Якщо такий кристал ламається, він розколюється на прямокутники – таку він має кристалічну решітку. А всередині кристалів є бульбашки повітря, яким багато мільйонів років.

04.

Передивляючись паспорт Соледара, ми зацікавилися залишками розсолопроводу «Донсода-Карфаген» і затопленим Харламовським рудником. Вирішили відвідати ці місця і зняти відео саме там. З нами на зйомку поїхав краєзнавець Михайло Кулішов, а надати асистентську допомогу погодився місцевий хлопець Сергій Куций. Учотирьох ми мандрували степами зі знімальною технікою та відрізом червоної матерії. Червоним кольором ми маркували сліди антропогенного впливу – карстові пустоти, засолонену воду, відкриту розробку гіпсового кар’єру тощо. 

Справжній безкрайній український степ захоплює і виглядає так, ніби людина не може завдати йому значної шкоди. Людина видається дуже маленькою в контексті цього простору. Та саме тут можна побачити, як працює час. Як тільки людина припиняє свою діяльність в тій чи іншій частині степу, її видимі сліди швидко зникають. Наприклад, розсолопровід «Новий Карфаген» був остаточно зруйнований в 2012 році, сьогодні це лише залишки споруди. Без попередньої інформаційної підготовки ми, ймовірно, не змогли б зрозуміти, що саме тут було. Нейтральні, на перший погляд, карстові пустоти — це сліди людської діяльності. Людина видобувала ресурси з землі й залишила після себе порожнечу. Якщо порожнечу не заповнити або не укріпити, земля над нею опуститься. Так змінюється рельєф.

Частину суттєвих наслідків впливу антропогенного фактора важко побачити непідготовленим оком. Люди, намагаючись заробити, займаються незаконною оранкою степів. Як наслідок, змінюється водний режим ґрунтів та їхній хімічний склад, відбувається поступове засолення землі. Степ поступово перетворюється на пустелю. Питання збереження степу — це питання збереження природного розмаїття країни й відповідального користування природними ресурсами. Але це також питання побутового комфорту: чи хочете ви жити в пустелі? Та не всі місцеві жителі виїжджали за місто у степ, не всі підлітки бували там, не всі знають про існування цих проблем. Слова про український степ і людську шкоду природі звучать для багатьох місцевих жителів сухо, загально, абстрактно, як рядки в підручнику з природознавства.

– … Ми художники, шукаємо локацію для презентації результатів резиденції. Плануємо показати відеоарт, інсталяцію та поспілкуватися з людьми. 

– Художники? Так а картини де? – сміється голова будинку культури. 

Нам порадили провести фінальну публічну подію в бібліотеці й запросити на неї молоду аудиторію – учнів старших класів та першокурсників. Мовляв, дорослі працюють у дві зміни і вкрай складно зібрати їх о шостій вечора на презентацію. Та й взагалі будь-коли. Ми скористалися порадою щодо зміни аудиторії і були приємно здивовані. На презентацію прийшли підлітки зі старших класів школи і студенти місцевого коледжу — майбутні кухарі та слюсарі. Вони охоче погодилися допомогти нам завершити інсталяцію і додати до рівняння «вода-сіль-кров» останній компонент. Не мало значення, що вони не так багато знали про теорію сучасного мистецтва. Вони зробили все з такою рішучістю, ніби заздалегідь знали, на відміну від нас, що слід робити. 

Як виявилося, в Соледарі та в сусідньому Бахмуті є чимало небайдужих до свого краю людей. Ми познайомилися з краєзнавцями, громадськими діячами, художниками,  які люблять свій регіон і знають про нього більше, ніж будь-яке інтернет-джерело. Вони збирають і розповсюджують інформацію про місцевість, залучають іноземні кошти та привертають увагу до розв’язання екологічних питань. Проте зрозуміло, що у відсотковому співвідношенні такі люди — виняток із правил, і далеко не всі з них працюють у державному аппараті. Тобто їхній вплив на рішення міського рівня — результат лише їхньої особистої наполегливості. Але більшість місцевих жителів не мають вільного ресурсу на вирішення масштабних питань впливу людини на довкілля. Люди зайняті апдейтом запасів води в домі, конкуренцією за робочі місця, збереженням крихкої стабільності свого відносно спокійного життя. Частково таке відсторонене ставлення до довкілля зумовлено  тим, що «Артемсіль» – містоутворююче підприємство. Багато людей приїжджали сюди, щоб заробити гроші, і, попри міцний зв’язок з родиною, не мають відчуття дому: «я тут тимчасово, і якщо з містом щось станеться, я просто зміню локацію». 

Можливо, ситуація, що склалася в Соледарі, — це локалізоване узагальнення ситуації в Україні: люди не мають можливості розв’язувати глобальні питання, адже насамперед повинні задовольнити  свої першочергові потреби.

Тож в Соледарі сучасне мистецтво справді не надто цікаве широкому загалу. Та й питання екології для пересічного громадянина — десь на останніх місцях у списку пріоритетів. Але причина цього — не низький культурний рівень місцевих жителів. Причина в тому, що коли в нас чогось немає, ми не розуміємо, потрібно воно нам, чи ні. Тож перш ніж казати, що жителі Соледара байдужі до сучасного мистецтва, варто познайомити їх з ним. А перш ніж звинувачувати їх в недбалому ставленні до екології власного регіону, варто створити такі побутові та інформаційні умови, щоб зацікавити їх цим питанням. 

Перші резидентки проєкту «Заземлення» Тетяна Павлюк та Ірена Тищенко, мистецький дует @shallow_wat і @some_static_pictures