Перший епізод відкрився зі, здається, чи не найбільш актуальною у часи глобальної пандемії темою — Самотина.

Протягом місяця саундартистка, членкиня Інституту Звуку Катерина Кострова (Київ) і художниця Ольга Чекотовська (Київ-Дюссельдорф) у тандемі досліджували феномен самотності, базуючись на ландшафті Маріуполя, віднаходячи його звуки та образи. Катерина Кострова виступає в амплуа Burning Woman як продюсерка та діджейка. Вона працює у напрямках dark ambient, дрон, техно, idm, індастріал і нойз, експериментує зі звуком, використовуючи різні методи синтезу та обробки, а також звертається до польових записів. У художній практиці Ольга Чекотовська — мисткиня, учасниця групи Light — досліджує емоції та стани, такі як страх, відчуження і самотність, питання вибору та ненадійності пам’яті. Водночас її роботи вкорінені у повсякденність.

На фінальній виставці на Платформі «ТЮ» мисткині разом із п’ятьма молодими учасницями представили проєкти, пов’язані з відчуттями самотності, відчуження та їх переживанням, індустріальними об‘єктами й радянським спадком міста. Виставку вже можна переглянути онлайн за посиланням.

Ми поговорили з Катериною та Ольгою про їхній досвід участі у резиденції, самотність, власні проєкти та враження від роботи з головною аудиторією проєкту — підлітками Маріуполя

Я ніколи не була у Маріуполі. Вам подобається місто?

Катерина Кострова: Я тут даже жила год, пять лет назад. За эти пять лет Мариуполь очень сильно изменился. Инфраструктура быстро развивается. Так что город нравится мне уже гораздо больше.

Ольга Чекотовська: Я взагалі вперше в Маріуполі, й хоч у мене були трохи інші уявлення про місто, воно дуже класне — чисте та спокійне. Тут багато нового для мене. Помітно, що місто розвивається і в нього вкладають ресурс. Ще місто дуже різноманітне — тут можна знайти багато тем для мистецьких досліджень.

Катю, чи ви продовжуєте практику філд-рекордінгу на резиденції?

К. К: Да, мы как раз с ребятами (с нашими «митцятами», как мы их называем), записываем разные звуки, которые ассоциируются с одиночеством, темой резиденции. Через найденные звуки я хочу показать, что их можно представить как музыку. Здесь, в Мариуполе, я хотела поработать с шумовым пространством города, но оно оказалось не таким насыщенным, как я ожидала. Есть шум моря, но из него бывает трудно вычленить отдельные звуки. Их не так много и они не так слышны.

Олю, а на що ви вирішили скерувати свою увагу під час роботи над проєктом? 

О. Ч: Як візуальна мисткиня, я працюю з фотографією та об’єктами. І основа моїх об’єктів —  це знайдені речі. На резиденції я через речі говорю про дитинство різних поколінь. Мій знайдений об’єкт є частиною радянської мозаїки, яка частково обвалилася, тож я просто зібрала цю смальту і використала її у своїй роботі. Це також перетинається з темою пам’яті, яка мене цікавить. Чи є тяглість поколінь у місті? Я звернула увагу, наприклад, якщо в моєму дворі у Києві половина гойдалок на дитячих майданчиках ще з радянських часів, то тут, в Маріуполі все старе зноситься й будується вже нове. 

Коли ми спілкувались із нашими «митцятами», виявилося, що їхні проблеми такі самі, які були в мене у їхньому віці. Думаю, ми з ними суттєво різні, бо вони ростуть вже у цифровому світі, коли ми — більш аналогові. Однак головні людські емоції, як-от самотність, — такі, мабуть, щирі, чисті —  вони залишаються усталеними через покоління. Тому моя робота буде частково про самотність різних поколінь як дещо, що нас може об’єднати. Адже за моїми спостереженнями у цьому досвіді в нас багато спільного.

Розкажіть детальніше про взаємодію з підлітками. Для «митцят» був окремий конкурс?

О. Ч: Їх шістнадцять, але ми не нав’язуємо активну участь, і, зрештою, до виставки долучилися шестеро «митцят». У нас від початку була умова, що ви можете нічого не робити, а просто спілкуватися і ділитися своїми місцями в місті, історіями. Активна там десь третина.

К. К: Есть те, которые больше тяготеют к визуальному.

О. Ч: Ми б хотіли, щоб це був міждисциплінарний   проєкт, але як воно вийде, ми вже подивимося на виставці.

Що скажете про взаємодію з підлітками?

О. Ч: Мені цікаво просто подивитись, як вони сприймають місто, як вони сприймають себе у цьому місті, які в них є проблеми. Я намагаюсь ставитися до них як до дорослих: не можу бути їхнім другом, але можу спробувати бути з ними на рівних. Мені здавалося, що нашу тему на самотині сприймуть як щось негативне, я думала, що будуть  жорстокі історії, як ми тут всі страждаємо на периферії, закинуті світом у маломі місті. Але це не так. Вони сприймають самотність як певний досвід для саморозвитку. Вони дуже цікаві та позитивні. Це для мене було відкриттям.

К. К: Мне было интересно изучить их проблемы, что их волнует и как они с этим справляются. Интересно взаимодействовать с ними в творческих опытах. В то же время я заметила, что многие подростковые проблемы действительно остались прежними. Я не могу сказать, что меня что-то прям сильно поразило в работе с ребятами, но мне было интересно познакомиться именно с теми, кто живет в этом новом Мариуполе. Как они воспринимают город и себя в нем? У многих ребят есть восприятие одиночества как ресурного состояния, а не как негативного, апатии.

Як підлітки, які виросли в цифровому світі, сприймають активістські теми, рівні права?

О. Ч: У нас не було фокусу говорити на ці теми. Ми більше слухали їх. Але я думаю, що до активізму вони ставляться позитивно, тому що всі, хто бере участь у резиденції, постійно приходять до «ТЮ», є її аудиторією. Вони знають, що там відбувається, знають цю атмосферу. Хіба що я чула від співробітників «ТЮ», які працюють з цими підлітками постійно, що були й консервативно налаштовані. За рік це все пом’якшилося. Мабуть, вони познайомилися там зі своїми однолітками, які мають, наприклад, іншу сексуальну орієнтацію або ідентифікують себе іншим гендером.

Чи бачите ви потенціал для роботи з цією аудиторією для таких місць, як Маріуполь? Не Київ. Ресурсні, економічні проблеми з культурними інституціями, освітою, сучасним мистецтвом у регіонах. Особисте враження: можливо, підлітки відчувають себе ізольованими?

К. К: Поскольку у нас тема одиночества, то многие говорили об изоляции, связанной с пандемией. В Мариуполе подростки действительно чувствуют себя немного отрезанными от мира. Потенциал в городе есть, но возможностей недостаточно.

О. Ч: Ми бачимо, що влада міста зробила акцент на розвитку спортивної інфраструктури. Тут багато відремонтованих спортивних майданчиків і комплексів. Але є діти, яким цікавий не тільки спорт. Тож дуже добре, що в Маріуполі є «ТЮ», тому що воно їх об’єднує і дає оці різні можливості. Тому що в «ТЮ» проводяться різні воркшопи (наприклад, з діджеїнгу), і кожен знаходить щось для себе. Тут є потенціал, бо вони можуть тут залишитись і продовжувати навіть там працювати, робити свої проєкти. Звісно, було б краще, якби таких ініціатив у місті більше побільшало.

Що для вас означає самотність? Більш емоційне навантаження, ніж інтелектуальне.

К. К: Я в своей музыке тоже выражаю одиночество, как и разные другие эмоции и ощущения, которые со мной происходят. В зависимости от ситуации и контекста, мое восприятие одиночества меняется. Иногда это состояние, которое мне помогает. Вот просто помогает работать. А порой бывает, что оно тебя полностью поглощает и не дает двигаться дальше.

О. Ч: Для мене самотність — це більше необхідність. Мені необхідно бути самотньою протягом якогось часу, тому що я просто не зможу працювати.

К. К: Да, людей слишком много стало.

О. Ч: Для мене уся моя мистецька робота відбувається на самоті. Навіть тут, у резиденції, є  групові дрейфи, коли ми ходимо, гуляємо, але я тікаю працювати зі своїм проєктом на самотині. Зараз самотність для мене — це ресурс.

Чи вплинула пандемія на вашу музичну практику?

К. К: Нет, на меня это никак не повлияло, потому что я, в принципе, и до локдаунов привыкла тусить дома. Локдаун не сильно повлиял на мой привычный образ жизни. И даже наоборот, мне было прикольно в первую весну двадцатого года. Было комфортно в той атмосфере, которая создалась. Мало людей, мало машин, ты слышишь, как птицы поют в пять утра. Мне понравилось. Наконец-то мир синхронизировался с моим темпом жизни.

Чи побудована програма резиденції так, щоб у вас було достатньо часу на відновлення? Наскільки у вас інтенсивна програма на першому епізоді?

К. К: Если сравнивать с резиденцией «Вимірювач» в Житомире, где в течение десяти дней программа длилась с утра до вечера и я фактически не находилась наедине с собой, то здесь нет такого плотного графика. На «Стереологии» мне вполне комфортно.

О. Ч: Для мене ритм резиденції збалансований. Є рекомендовані зустрічі, які ти можеш пропустити, якщо тобі не цікаво. Можеш відкоригувати свій графік з організаторами, все дуже гнучко. В принципі, в усі дні є час на відновлення. Нема такого, що всі біжать, все горить.

Треба віддати належне Платформі «ТЮ», тим, хто дизайнували резиденцію — вони це передбачили: якщо станеться локдаун, у нас є електронна версія виставки.

Критика, зауваження щодо резиденції?

К. К: Без отопления  было совсем грустно, но сейчас уже все.

Насолоджуєтеся там самотністю?

К. К: Я специально после Киева думала: «Наконец-то я поеду на месяц куда-нибудь и отдохну неможечко от этого большого города!». Тут все-таки отличается ритм жизни.

О. Ч: Жовтневі пляжі в Маріуполі — це особливий вид медитації і занурення в тему самотності. Якщо колись ти хотів позніматися в артхаузному кіно, треба в жовтні поїхати до Маріуполя. Тут все є: лавочки на пляжі, котики, собачки, човники — ну, дуже класно. Я навіть знайшла для себе таке місце, куди можна приїжджати й бути на самоті, та міркувати, заглиблюватися в себе. Тому в нас був майже ретрит.