Підтримати

Сурогатність практик. Про фільм «Сурогат» Джеремі Херша

З 13 по 19 травня у Києві відбудеться фестиваль американського кіно «Незалежність» (AIFF). До події дослідник кіно Олексій Кучанський підготував текст про фільм Джеремі Херша «Сурогат» (2020).

Кадр з фільму. Надано автором
Кадр з фільму. Надано автором

Сурогатне материнство — це репродуктивна технологія, за якої особа з тілом, здатним до вагітності, погоджується виносити та народити дитину, батьками якої стануть інші люди. Часом плід розвивається з ембріона майбутніх батьків, але не тільки, адже є випадки, коли пара, що не може мати плоду, чи самотня людина хочуть стати батьками. Не дарма йдеться саме про репродуктивну технологію. Навіть якщо ця практика не передбачає втручання біотехнологічних засобів (фармакологічних, медичних пристроїв), такий тип материнства істотно проблематизує конвенції навколо того, що слід вважати «материнством». 

Психологічна драма «Сурогат» Джеремі Херша, що увійшла до програми цьогорічного Фестивалю американського кіно «Незалежність (AIFF) у Києві, працює з цією темою. У стрічці оповідається про вебдизайнерку з Брукліну, яка вирішує стати сурогатною матір’ю дитини свого найкращого друга та його нареченого. Це материнство розгортається на екрані у вкрай незвичний спосіб: з фільму ми дізнаємось про угоди, в яких чітко визначено права та обов’язки сторін і те, як саме вагітна жінка отримує психологічну й побутову підтримку за межами двостатевої нуклеарної сім’ї — від майбутніх батьків дитини. «Сурогат» надає художньої форми технологіям материнства — заплутаним та нестабільним, не визначеним звичаями або ж іншими суспільними конвенціями.

Репрезентації материнства (а часто і фемінності взагалі) у традиційній культурі обертаються навколо образів «натуральності»: начебто материнство, а особливо вагітність, є найбільш «природними явищами», які тільки можна уявити. «Природно» жінка та чоловік утворюють родину, в якій «природно» чоловік запліднює жінку, яка «природно» вагітніє та «природно» поповнює родину дитиною, яка «повторює» це вічне коло родинної ідилії, як ніч змінює день, чи весна приходить після зими. Ймовірно, коріння цієї нісенітниці полягає у наполегливому ігноруванні патріархатом роботи, виконуваної жінкою. Домінантна культура зіткана образами чоловіків, що звершують героїчні подвиги, натомість «банальні» домашня, емоційна та репродуктивна форми праці, зазвичай відведені жінкам, — це поле багатовікової мовчанки, окрім «жіночих теревень», яким начебто не місце у «високій» культурі. 

Такий тип праці, що довго залишався поза обговоренням в академічних колах як «несерйозна» тема, був концептуалізований феміністськими теоретикинями Маріарозою Далла Коста та Сельмою Джеймс як «репродуктивна праця» ще у 1970-х: якщо ж продуктивні галузі праці, тобто ті, внаслідок яких продукується певний товар, є оплачуваними та можуть слугувати на користь соціального статусу робітника чи робітниці, то репродуктивна праця не оплачується та вважається незначною, такою, що відбувається ледь не сама по собі.

Кадр з фільму. Надано автором
Кадр з фільму. Надано автором

Материнство так само передбачає чимало роботи з боку людини, що виношує плід та виховує дитину. Феміністська думка розрізняє згаданий продиктований патріархатом тип округленого до «природного» материнства (motherhood) та практики материнства, що можуть і не бути гнітючими (mothering). Окрім наполегливої боротьби феміністичних рухів, величезна кількість інших факторів штовхають сучасність до «розчаклування» погляду на материнство. Один із них — криза традиційної форми нуклеарної сім’ї, що постала зі збільшенням захворювань репродуктивної системи внаслідок забруднення довкілля, трансформацією структури праці, в якій все більше працюють жінки та дає про себе знати культ кар’єри, через що родина все частіше втрачає пріоритет. Сурогатне материнство як одна з відповідей сучасності на ці виклики оформлюється в цілу індустрію, особливо у незаможних країнах типу України, в якій жінки все частіше йдуть до такої оплаченої, як правило зі Заходу, праці «на заробітки». Інші причини такої кризи традиційної форми родинних стосунків — це дискредитованість «сімейних цінностей» безглуздими антисоціальними рішеннями консервативних партій та зростанням видимості тих, хто не відповідає гетеронормативному коду традиційної родини.

Власне, останній випадок стосується «Сурогату», батьками очікуваної дитини в якому є одностатева пара чоловіків. Однак дещо штовхає їх змінити своє рішення: з результатів одного з передпологових тестів головні персонажі та персонажка стрічки дізнаються, що плід розвивається з синдромом Дауна. Чоловіків це штовхає розірвати угоду про сурогатне материнство, а героїню, що вирішила все одно народити дитину — здійснити низку світоглядних та екзистенційних відкриттів.

Дівчина знайомиться з дітьми зі синдромом Дауна, які раніше не були особливо присутніми в її житті. Це знайомство разом із рішенням стати матір’ю, яка виховуватиме дитину, штовхає жінку відкрити для себе те, що можна було б назвати стилем мислення, орієнтованим на середовище (екологічним). Цей модус мислення робить неможливим сприйняття власного соціального середовища як свого роду непомітної вихідної умови, натомість воно і саме стає певним чином «сурогатним» — тим, куди мати хоче передати дитину. Режисеру Джеремі Хершу вдається відшукати цікаве вираження для цієї трансформації. Перша частина фільму за візуальним стилем та розважливістю монтажу нагадує ледь не рекламу IKEA — така собі fancy-succulent-stock-images. Натомість після фрагменту, з якого глядачі та глядачки й персонажі з персонажками дізнаються результати передпологових тестів, кадри обриваються — головні герої майже виключно мовчать або сваряться, навіть тональність кадру змінюється. 

Ці зображальні прийоми, що самі по собі є засобами драматизації, підкріплено важливими епізодами. Йдучи вулицею, героїня помічає, що вхід до ресторану, який вона регулярно відвідує, не обладнано засобами для людей на інвалідних візках. Це обурює, хоч їй і не вдається вплинути на адміністраторку закладу, яка відповідає дівчині з ввічливою сервісною байдужістю («Ми обов’язково врахуємо…»). Однак важливим зламом образу персонажки, який я хочу відзначити, є те, що вхід до закладу осурогатнюється для жінки. Вона віднині сприймає його не у звичному модусі утилітарного автоматизму, коли вхід — це не більше ніж спосіб потрапити до ресторану. Натомість жінка помічає практику, яка відтворює певні можливості, але і дещо унеможливлює (як-от здатність людини на візку потрапити всередину). Ці дрібниці у своїй сукупності можуть унеможливлювати цілі світи тих, хто вимушені ізолюватися вдома через орієнтованість міської та соціальної інфраструктур лише на декого з людей. Оприсутнення репродуктивної праці, праці матерів дискредитує «нормальність» за станом здоров’я, адже щасливе життя дитини не так часто визначене кількістю хромосом, як спроможностями суспільної репродуктивної інфраструктури (тобто самовідтворення суспільством себе і своїх членкинь / членів, скажімо, через розподіл води та електроенергії, освіту тощо). У цих практиках самовідтворювання і встановлюється норма, позаяк сучасність має засоби, аби ці практики були значно відкритішими до множинності досвідів та життєвих обставин, ніж вони є наразі.

Кадр з фільму. Надано автором
Кадр з фільму. Надано автором

Сурогатність практик, яку відкриває для себе героїня — це той вимір колективного співіснування, де виникає можливість гостинності. Виключення з культури та суспільного життя (жінок, вагітних, дітей з синдромом Дауна, людей, що пересуваються на візках) рідко відбувається за чиїмось злим умислом. Часто це неуважність, підкріплена небажанням змінити ракурс погляду на власні привілеї. Сурогатність практик як вміння помічати можливості гостинності — це протиотрута до цієї неуважності. Адже, як вдало помітила героїня в одному з епізодів, справа не в тому, що «іншим» немає місця у світі, але в тому, що ми щоразу приймаємо (нехай і без умислу) рішення залишати його таким, де їм не залишається місця. Натомість все частіше стверджує свою необхідність погляд, уважний до технологічної зробленості практик повсякдення та відкритий до їх переналаштування — аби тисячі можливих світів мали змогу стати світами дійсними, зливаючись у тисячі сузір’їв.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: