exc-5d6ecb291a508e0001801fee

Ганна Циба про «Чотири історії українського перформансу»

PinchukArtCentre запустив серію «Чотири історії українського перформансу», покликану висвітлити історію українського художнього перформансу та акціонізму. Першими героями стали Юрій Лейдерман та Микола Карабінович.

Лекція Лейдермана «Перформанс в одеському мистецтві 1980-х» стосуватиметься як безпосередньо перформансів лектора та його колег, одеських митців Ігоря Чацкіна, Леоніда Войцехова, Сергія Ануфрієва, групи «Перці» та ін., так і славнозвісної «перформативності» в їхньому житті й художній практиці загалом. Перформанс Миколи Карабіновича «Способи самогубства прапором» представлятиме собою омаж перформанса Юрія Лейдермана та Ігоря Чацкіна «Способи вбивства прапором», що відбувся в Одесі в 1985 році. 34 роки потому Микола Карабінович вирішує змістити акцент у бік більш індивідуальних практик та переосмислити самогубство як певну форму існування, за якої прийняті рішення та політична позиція людини паралізують її подальше існування та розвиток.

Серія заходів «Чотири історії українського перформансу» стала результатом дослідження перформативних практик та акціонізму в сучасному українському мистецтві з початку 1980-х років. Кожен захід складатиметься з лекційної та перформативної частин і стосуватиметься одного з географічних центрів розвитку художнього перформансу та акціонізму в Україні в 1980-х–2000-х роках: Одеси, Харкова, Львова та Києва. Кураторка — Ганна Циба.

sp1.jpg

Чим зумовлений вибір саме цих чотирьох перформансів?

Програма «Чотири історії українського перформансу», кожен захід якої складатиметься з лекції та оригінального перформансу, виникла в результаті дослідження перформативних практик та акціонізму в сучасному українському мистецтві з початку 1980-х років. Я виявила кілька географічних центрів розвитку художнього перформансу й акціонізму в Україні та цікаву хронологічну послідовність, які і визначили логіку програмування.

У першій половині 1980-х років в художній практиці одеських концептуалістів (Юрій Лейдерман, Ігор Чацкін, Леонід Войцехов, Сергій Ануфрієв, група «Перці»), домінувала перформативність, в цей час вони здійснили велику кількість експериментальних художніх акцій. Однак вже наприкінці 1980-х середовище змінилося, художня практика вище згаданих художників стала більш індивідуалізованою, зосередженою на інших медіа, а перформативність у ній стала дещо вторинною.

В 1990-х у Харкові Сергій Братков, Борис Михайлов та Сергій Солонський утворюють «Групу швидкого реагування», аби разом здійснювати акції та перформанси, які не практикували індивідуально. Наприкінці 1990-х «Група швидкого реагування» розпалася, водночас у Києві перформанс та акція набули виразних рис у роботах Алевтини Кахідзе, груп Р.Е.П. та Tanzlaboratorium.

Документація перформансу Алевтини Кахідзе перформансу «Тільки для чоловіків, або Суджений-ряджений, з'явись мені у дзеркалі» (2006 р.). Права на фото — ЦСМ імені Сороса

Документація перформансу Алевтини Кахідзе перформансу «Тільки для чоловіків, або Суджений-ряджений, з’явись мені у дзеркалі» (2006 р.). Права на фото — ЦСМ імені Сороса

Документація перформансу Алевтини Кахідзе перформансу «Тільки для чоловіків, або Суджений-ряджений, з'явись мені у дзеркалі» (2006 р.). Права на фото — ЦСМ імені Сороса

Документація перформансу Алевтини Кахідзе перформансу «Тільки для чоловіків, або Суджений-ряджений, з’явись мені у дзеркалі» (2006 р.). Права на фото — ЦСМ імені Сороса

Водночас “неофіційною столицею” художнього перформансу в Україні був та залишається Львів, де впродовж років до перформансу простежується найбільш системний підхід та професійний інтерес. Сьогодні про це свідчать існування щорічного фестивалю «Дні мистецтва перформанс у Львові» (з 2008 року), школи перформансу та помітної кількості митців, які пов’язують свою практику передусім з перформансом. Перші ж перформанси львівського художника Василя Бажая відбулися на початку 1980-х років. 

Відтак саме ці чотири сторінки історії українських перформансу й акціонізму буде описано та проілюстровано в рамках програми. Звісно це мій авторський, дуже умовний розподіл акцентів, адже були й інші імена та явища (наприклад, в Києві в 1980-х творив Федір Тетянич Фріпулья, а в 1990-х з перформансом та акцією експериментували художники кола «Паризької комуни», робила перформанси Оксана Чепелик, в Одессі — Ута Кільтер), про які, я сподіваюся, в лекційній частині також буде згадано. А от сьогодення ми взагалі не торкаємось у цій програмі, адже вона присвячена історії. 

Як би ви охарактеризували практики перформансу та акціонізму в Одесі, Харкові, Львові та Києві?

Варто наголосити, що перформанс та акціонізм — різні художні медіа. Однак, експерименти українських митців в 1980-90-х роках, охарактеризувати в рамках одного із них дуже важко. На мою думку, в історичній ретроспективі для Києва, Харкова та Одеси валідніше говорити про перформативність життя та художньої практики митців, про спорадичні експерименти з перформансом та акціонізмом, про їх принагідне використання, аніж про усвідомлену роботу із ними як із художніми медіа, професійне служіння їм з метою їхнього розвитку.

У Львові ставлення до перформансу, як я вже згадувала вище, більш серйозне. Можливо, це відбулося не без впливу такого відносно сталого явища, як польський перформанс. Загалом же, гадаю, для сучасного українського мистецтва перформанс залишається найбільш проблемною формою. 

Документація перформансу «Ящик для трьох літер», «Групи швидкого реагування», 1994 рік. На світлині — Сергій Братков та Борис Михайлов

Документація перформансу «Ящик для трьох літер», «Групи швидкого реагування», 1994 рік. На світлині — Сергій Братков та Борис Михайлов

Які виникли труднощі при підготовці цієї програми?

Через відсутність письмових джерел, мені довелося самостійно здійснювати базове дослідження історії українського перформансу та акціонізму. З огляду ж на брак часу, що мав би бути відведений на ґрунтовне дослідження цієї теми, я не впоралася б із цим, якби мені не допомогли колеги, ентузіасти-дослідники регіональних історій українського сучасного мистецтва Ярослав Футимський (Західна Україна), Олександра Трянова (Одеса) та Микола Рідний (Харків).

Також, на жаль, не вдалося залучити (фізично) до участі у програмі Юрія Онуха, куратора та перформера, який з початку 1990-х років стимулював розвиток художнього перформансу в Україні та серед іншого започаткував (спершу в Києві) фестиваль “Дні мистецтва перформанс”. Роль Юрія Онуха основоположна, тому я планую доповнити сказане в рамках програми публікацією бесіди з ним. 

Чим буде цікава ця програма професійній аудиторії?

Зізнаюся, що професійна аудиторія — чи не перший адресат цієї програми, адже я сподіваюся, що програма спровокує подальше обговорення цієї теми в професійному середовищі, яке в свою чергу вмотивує колег на більш серйозні, письмові її дослідження та, можливо, призведе до інших цікавих результатів. Ми дуже мало знаємо про історію художнього перформансу та художніх акцій в Україні. Як я вже згадувала вище, для реалізації цієї програми необхідно було спершу провести дослідження. Програма ж покликана проаналізувати результати цього дослідження та представити їхнє художнє переосмислення.

Документація перформансу Тараса Каменного «Я — український робітник», Люблін, 2016

Документація перформансу Тараса Каменного «Я — український робітник», Люблін, 2016

Лекції в рамках програми читатимуть практики, які були активні у 1980-х – 2000-х — Юрій Лейдерман, Сергій Братков, Влодко Кауфман та Алевтина Кахідзе. Це будуть розповіді з перших уст. А от переосмислити ті процеси, про які говоритимуть лектори,  а також їхню практику я запросила молодих українських художників Миколу Карабіновича, Тараса Камєнного, Ярослава Футимського та художницю Валентину Петрову. Вони представлять своє бачення через перформанси, які створять спеціально для програми.

Чого ви обрали саме такий формат — відтворювання/омаж перформансів більш старшого покоління молодими художниками?

Такий формат є більш ілюстративним, аніж просто серія лекцій. Мені здається, тут важливо прояснити інше: я запросила представити омажі на ранні перфоманси не тих художників, які активно практикують перформанс сьогодні, а саме тих, хто є обізнані із доробком старших колег та можуть критично його проаналізувати та переосмислити з позицій сьогодення. Коли звертаємось до художніх практик 1980-х та 90-х, для мене важливо віднайти та оприявнити їх політичне значення. Наприклад, перформанс Алевтини Кахідзе «Тільки для чоловіків, або Суджений-ряджений, з’явись мені у дзеркалі», що був реалізований у 2006 році у Центрі сучасного мистецтва імені Джорджа Сороса в Києві, називають першим українським феміністичним перформансом. Водночас сама Алевтина не говорила в той час з позицій фемінізму, принаймі усвідомлено. Тому я запрошую художницю й квір-феміністку Валентину Петрову проаналізувати цей перформанс Алевтини та зробити до нього свій перформативний коментар. 

Якщо ж говорити про ідею програми загалом, то я сподіваюся, що вона буде продовжена у вигляді відкритої сцени для молодих перформерів та перформерок. Оскільки, на мою думку, основні завдання PinchukArtCentre сьогодні полягають у тому, щоб підтримувати сталість власних ініціатив, а саме — бути платформою для молодих митців, а також досліджувати й описувати історію українського мистецтва.

Перформанс Ігоря Чацкіна та Юрія Лейдермана «Способи вбивства прапором». Колаж — Микола Карабінович

Перформанс Ігоря Чацкіна та Юрія Лейдермана «Способи вбивства прапором». Колаж — Микола Карабінович

Програма триватиме до кінця 2019 року, по одному заходу на місяць. Ганна Циба — культурологиня, кураторка, в PinchukArtCentre кураторка публічних програм. 

Текст: Настя Калита

Свiтлина: Степан Назаров

Більше матеріалів