Цього року проект Відкритої групи «Падаюча тінь “Мрії” над садами Джардіні» здійняв хвилю обговорень. Оминаючи безліч аспектів, важливою є критична настанова нашої «Тіні». Проте, був ще один схожий критичний проект — «Barca Nostra». На прикладі цих двох робіт у тексті розглядається специфіка критичного висловлювання у контексті великих ринкових виставок.

Тінь «Barca Nostra»

«Barca Nostra» — великий рибальський човен, що 2015-го року пішов на дно Середземного моря на шляху з Лівії до Європи. На борту перебувало, за різними данними, від 700 до 1000 біженців, більшість із яких потонуло. З 2016-го року човен перебував на базі НАТО в Сицилії. На цьогорічній бієнале швейцарський художник Крістоф Бюхель представив його як символ міграційної кризи.

«Ми живемо у трагічні часи без пам’яті. Ми всі дивимось телевізор, і це здається таким далеким: хтось помер у морі – і ми перемикаємо канал», — каже кураторка проекту Марія К’яра ді Тіпіані. На її думку, фізична присутність човна мала б змінити ставлення до проблеми.

Човен недвозначно «кидає тінь» на Венеційську бієнале — свято дорогого популярного мистецтва. Проте «Barca Nostra» цілком вписується у формат. Перш за все, це суто спектакулярна робота. Такий монументальний образ легко допасувати до історії західної трагедії. Очевидним є порівняння із «Плотом Медузи» Жеріко. В західному живописі такі картини виконували функцію фіксації історії. І це завжди «історія переможців».  

«Глобальна спектакуляризація болю і страждань підтверджує фізичну й емпатичну відстань тих, хто спостерігає від тих, хто страждає», — каже інший швейцарський митець Андреа Маріоні.  Він провів 9 місяців подорожуючи Європою (2 з них – у Греції). Впродовж цього часу він відвідував, жив і працював у таборах для біженців. Цей довсвід сформував роботу під назвою «EKONIZATION: Hello My Friend». Ось що написано у описі проекту: «тіла, відчай облич, надувні човни, сірі пляжі, рятувальні жилети, наметові міста — всі ці образи сприяють створенню і об’єктивації категорії “біженці” у мові Заходу, перетворюючи їх у іншу категорію людей для сприйняття».

Робота Маріоні перебуває на межі трьох вимірів і питань: «Що є», «Що могло бути» та «Що може бути». Натомість, проект Бюхеля видається радше концентрацією на першому. Він апелює до постколоніального комплексу вини. До загальноприйнятого твердження: «Смерть невинних людей — це погано». Будь-яка моральна людина не може не погодитися із цим. Відтак, споглядання травматичної події, до якої відсилає реді-мейд, сподвигає західного глядача до естетизації вини. А естетизація вини відміняє відповідальність. Таким чином, проект Бюхеля — гарний приклад інституціоналізованої критики, яка лише підтримує статус-кво. 

Тінь «Мрії»

Так само, як «Barca Nostra» кидає тінь на бієнале, літак «Мрія» в українському проекті був покликаний сказати «fuck you бієнале». Проект Відкритої групи має подібні до Бюхелевих настанови щодо пам’яті та історії. «Трагічні часи без пам’яті» — це про Україну. Та про неосмислену історію українського мистецтва. В ситуації амнезії проект Відкритої групи покликаний зробити історичний жест — показати вигнаних із професійного арт-середовища. Що врешті-решт вийшло?

Човен працює як факт. Він пред’являється як доказ у суді. Засвідчує власне існування. Як би цинічно не звучало наступне порівняння, але формально так побудовані обидва проекти. Перший пред’являє еліті існування прошарку біженців. А другий представляє літак як доказ існування іншої групи – виключених із професійного арт-процесу українських митців. Звісно, жодного права представляти «всіх українських митців» у Відкритої групи немає. Так само як у Бюхеля немає права представляти лівійських біженців. Як перші, так і другий використовують відповідні групи в якості поетичних образів. При цьому, Бюхель не міг отримати дозвіл на подібне використання від спільноти переселенців. А Відкрита група змогла його отримати принаймні від 1143 українських митців, чим звела «усіх» до тих, хто заповнив анкету. Критичний момент в тому, що ці 1143 людини десакралізують сам статус учасника Венеційської бієнале. В каталозі проекту перелічені всі учасники, а також їхні номери телефонів та інші контакти. Це теж своєрідний доказ існування.  

«Падаюча тінь “Мрії”» — позаінституційний і неформатний для бієнале проект. Ідея про те, що мистецтво може бути нематеріальним – не нова, але добре забута. Тим паче на великих ринкових виставках. Представити нематеріальне мистецтво в такому контексті — сміливий крок. «Тінь “Мрії”» від початку була позбавлена звичної для формату спектакулярності. Принаймні, матеріальної. Це, власне, був один із перших аргументів проти проекту: «Літак не полетить». Проте, треба зважати на попередню практику Відкритої групи. Їх творчий метод орієнтований на процес. Безпосередній проліт літака над Венецією не є основною ціллю.  

Відкрита група встановлює концептуальні рамки, в межах яких відбувається змістовний процес. Сам процес і є ціллю. Важливо, що Відкрита група відійшла від лицемірної настанови «гідно представляти Україну на міжнародній арені», як це відбувається під час чемпіонатів з футболу чи Євробачення.

Проект викрив приховані процеси у сфері українського мистецтва. Які, насправді, дають зрозуміти дещо про українське суспільство загалом. «Падаюча тінь “Мрії”» – про нас усіх, про справжнє, про реальне. Ці процеси – і є тінь, яку відкидає літак. Проте відкидає він її не на Джардіні, а на наші сади. Чому?

Ідея «Тіні» першопочатково навіть не передбачала наповнення павільйону. Проте нематеріальне мистецтво в такому контексті все одно вимагає форми. Єдиним матеріалом лишається документація. Представлення документації проекту виявилось посереднім. Усний переказ документів – слабкий жест. Доцільніше було б наповнити павільйон різними медіа – відеозаписами конференцій, протесту «бабусь Савадова», випусками новин, постами і коментарями в соцмедіа і так далі. Проте проблема Відкритої групи як кураторів полягала саме в тому, що вони до останнього фокусувалися на фізичному прольоті літака, хоча його неможливість була очевидною майже спочатку. Логічніше було б сконцентруватися на матеріалі. Чітко заявити фокус не на польоті літака, а на процесах, породжених самою ідеєю польоту. Створити в Європі настільки ж глибоку, як в Україні, медійну історію навколо проекту.  

Загалом, перебування Вікритої групи поза контекстом і недвала кураторська комунікація обмежили аудиторію проекту лише Україною. Його критичний потенціал для західного глядача вичерпався через слабке виконання проекту.  Тому що концептуальна рамка «Тіні» – надто абстрактна, а процес, який вона породжує – погано представлений. Все, що лишається глядачам і учасникам проекту – тільки ідея, поетична фраза: «Падаюча тінь “Мрії” над садами Джардіні». «Fuck you бієнале» ми змогли лише уявити.  

Тінь критики

Обидва проекти здійснили спробу критики Бієнале. Складно сказати, який жест успішніший. Той, що ефектно і легко вписався в контекст чи незавершена інтервенція самокурованих художників. «Barca Nostra» лише фіксує реальність. Тоді як Відкрита група ставить наступні питання Андреа Моріоні: що могло бути і що може бути? Барка лише підтримує статус-кво. А уявний політ «Мрії» породжує цілком реальні соціальні процеси, які могли б порушити цей статус.

Проте обидві спроби виявляються невдалою критикою. Насправді, це ставить питання про саму її можливість. Складно уявити критичний жест, який був би ефективним в такому контексті. Проте уявляти, чи радше – винаходити, нові способи робити і говорити про мистецтво – це те, що треба. Сподіваюся, проект Відкритої групи надалі розвиватиметься в медійному полі та презентує весь архів документів. Так і має працювати критичне мистецтво – викривати тіньові процеси, породжувати обговорення і зміни. Човен таки досяг омріяних італійських земель. Але запізно.  А літак – тінь відкинув, хоча не злетів. Можливо, поки зарано.